Розпад Югославії і військове втручання країн НАТО - Історія Південних та Західних слов'ян - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:58
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія Південних та Західних слов'ян

Розпад Югославії і військове втручання країн НАТО
08.11.2010, 23:00

    Незабаром на порядок денний постало питання про долю федерації. На початку 1990 р. правляча партія - СКЮ розпалася на республіканські організації. У республіках створювалися нові політичні партії й угруповання. На виборах до республіканських парламентів Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогли опозиційні, національно орієнтовані партії. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях безумовного збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, обраний президентом Сербії.

    У червні 1991 р. парламенти Словенії та Хорватії проголосили незалежність цих республік. Федеральні власті у Белграді оголосили ці акти незаконними й зробили спробу за допомогою військової сили не допустити їх відокремлення. У Словенії частини югославської армії зустріли рішучий опір і змушені були відступити. Словенія відстояла свою незалежність. У наступні роки вона стала на шлях швидкого економічного розвитку.

    Водночас у Хорватії сербська національна меншина, що компактно проживала в ряді регіонів, не бажаючи визнати над собою владу Хорватської держави, самочинно створила свої окремі адміністративно-територіальні одиниці. Розпочалися кровопролитні бої між хорватськими і сербськими воєнізова­ними формуваннями (останніх активно підтримували регу­лярні частини югославської армії), у ході яких загинули понад 30 тис. чол. За сприяння ООН та інших міжнародних ор­ганізацій воєнні дії в Хорватії було припинено. Згодом було врегульовано питання про повернення до складу Республіки Хорватії самопроголошених сербських територіальних одиниць. Суспільно-політичний розвиток Хорватії впродовж пер­ших років її незалежності гальмували прояви авторитаризму з боку президента республіки Франьо Туджмана. Після його смерті та проведення на початку 2000 р. парламентських і пре­зидентських виборів, на яких здобули перемогу демократичні сили, перед Хорватією відкрилися перспективи виходу з зовнішньополітичної ізоляції, в якій вона опинилася. Успіхи, хай і дещо скромні, досягнуті останнім часом на шляху демо­кратизації суспільно-політичного життя країни, реорганізації її економіки на ринкових засадах, налагодження нормальних міжнародних зв'язків, - усе це дало підстави Європейському Союзові включити Хорватію у кандидати до вступу у співдружність впродовж найближчих років.

    Найтрагічніші події розгорнулися в Боснії та Герцеговині - республіці зі змішаним населенням, яке складають слов'яни-мусульмани, серби та хорвати. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність країни. У відповідь на це серби і хорвати на територіях республіки, де вони переважали, самочинно проголосили свої «держави». Боснія та Герцеговина фактично виявилася розколотою на три державні утворення - мусульманське, сербське і хорватське, між якими розгорілася кривава війна.

    На відміну від згаданих республік, Македонія здобула незалежність мирним шляхом на основі референдуму* проведеного у вересні 1991 р. Однак згодом і тут виникли проблеми, пов'язані з албанською національною меншістю, що проживає на північному заході країни. У 2001 р. албанські екстремісти вчинили збройний заколот, ставлячи метою проголошення «незалежності» районів проживання албанського населення у Македонії. Керівництво республіки за підтримки міжнародно­го співтовариства зуміло уладнати міжнаціональний конфлікт шляхом надання албанській громаді в рамках одноцілої Македонської держави більших прав у загальнодержавному керівництві, функціонуванні албанської мови тощо. Албанці в свою чергу мусили відмовитися від насильницьких дій. Конфлікт було пригашено, і македонська влада вживає за­ходів, спрямованих на остаточну ліквідацію напруження з етнічними албанцями.

Після проголошення незалежності чотирьох республік роз­пад СФРЮ став доконаним фактом. У квітні 1992 р. в Белграді було проголошено створення нової федерації — Союзної Рес­публіки Югославії (СРЮ) у складі двох республік - Сербії та Чорногорії. її населення становило 10,4 млн. чол. (СФРЮ налічувала 23,6 млн.). Фактичним лідером федерації став пре­зидент Сербії, а з 1997 р. - президент СРЮ С. Мілошевич. Він спирається на очолювану ним Соціалістичну партію Сербії (ко­лишні комуністи), яка має найбільше місць у федеральному та республіканському парламентах.

    Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, а згодом і Маке­донія здобули міжнародне визнання як незалежні держави. Водночас міжнародне співтовариство наклало на СРЮ жорсткі економічні санкції, вважаючи її відповідальною за кровопро­лиття у Хорватії й Боснії та Герцеговині.

    Тим часом війна у Боснії та Герцеговині розгорялася. При цьому найбільших успіхів досягли серби, які одержували чи­малу допомогу з Белграда. Вони контролювали до 70 % тери­торії країни, взяли в облогу її столицю Сараєво і протягом кіль­кох років піддавали місто нещадному бомбардуванню. Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговина, яка передбачала припинення воєнних дій у рес­публіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та     Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-тери­торіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію - Мусульмансько-хорватської федерації (51% території) і Серб­ської республіки (49 %), ООН санкціонувала створення багато­національних сил, здійснює контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна.

    Проте і через дев'ять років після закінчення війни Боснія і Герцеговина, незважаючи на підтримку миротворчих сил, ще так і не спромоглася стати життєздатною державою.

Воєнний конфлікт на Балканах, який тривав чотири роки, дорого обійшовся народам колишньої Югославії. Жертвами війни стали від 100 до 200 тис. чол. Кількість біженців і переміщених осіб, зігнаних війною з рідних місць, перевищила 1 млн. чол., з них півмільйона знайшли притулок за кордоном.

    У 1998-1999 рр. виник новий гострий конфлікт – цього разу навколо Косово. Переважно албанське населення цього краю, що входив до складу Республіки Сербії (СРЮ), зазнавало утисків з боку сербських властей. Етнічні албанці вимагали дотримання своїх громадянських і національних прав, а части­на з них стала на шлях збройної боротьби за повну неза­лежність Косово. Сербські власті відповіли терором і насиль­ством, змушуючи албанське населення масово покидати Косо­во. Десятки, а потім і сотні тисяч біженців шукали притулку в сусідніх країнах, насамперед в Албанії та Македонії,

   Міжнародне співтовариство намагалося врегулювати косовський конфлікт, однак югославський лідер С. Мілошевич відмовився піти на будь-які поступки. Тоді з ініціативи СПІА держави НАТО зважилися на проведення повітряних бомбардувань території СРЮ з метою примусити Мілошевича погоди­тися на розв'язання косовської проблеми. Бомбардування розпочалися наприкінці березня 1999 р. і тривали 78 днів. У результаті СРЮ зазнала величезних матеріальних втрат. Світова громадськість неоднозначно поставилася до цієї акції. Все ж Мілошевич змушений був прийняти натовський ультиматум. Югославські війська і сербська адміністрація залиши­ли Косово, територію краю зайняли багатонаціональні миро­творчі сили ООН. Біженці повернулися до своїх домівок (здебільшого зруйнованих або спалених).

    Бомбардування авіацією НАТО території СРЮ, зайняття Косова миротворчими силами ООН підірвали позиції С. Міло­шевича. У СРЮ активізувалася діяльність опозиційних сил, що призвело наприкінці 2000 р. до падіння його режиму. Прези­дентом Югославії став представник опозиції Воїслав Коштуніца, який узяв курс на налагодження нормальних стосунків з міжнародними організаціями та західними державами. Ті в свою чергу скасували санкції проти СРЮ. Самого С. Мілошеви­ча незабаром було заарештовано й відправлено до Гааги (Нідер­ланди), де віддано до Міжнародного суду з воєнних злочинів.

    З іншого боку, з падінням режиму С. Мілошевича виникли незгоди між обома суб'єктами СРЮ - Сербією та Чорногорією. Президент останньої (з 1997 р.) Міло Джуканович проголосив метою вихід Чорногорії з федерації та проголошення нею неза­лежності (що означало б остаточний розпад Югославії). Змушені йти назустріч М. Джукановичу сербські діячі у 2002 р. погодилися на реорганізацію СРЮ в державне утворення кон­федеративного типу під назвою Співдружність Сербії та Чорно­горії. За наполяганням М. Джукановича, було ухвалено, що держави-члени мають право через три роки вийти зі Співдружності (чим, як вважають, не промине скористатися Чорногорія).

    З розпуском СРЮ без посади залишився її колишній прези­дент В. Коштуніца. На вакантну посаду президента Сербії у 2004 р. було обрано політичного діяча прозахідної орієнтації Бориса Тадича, який оголосив своєю стратегічною метою вступ Сербії до ЄС і НАТО.

    Що стосується питання про подальшу долю краю Косова, то воно залишається відкритим. З міжнародно-правової точки зо­ру Косово формально продовжує бути інтегральною частиною Сербії, однак реальну владу продовжує здійснювати тимчасова адміністрація ООН, яка спирається на військову силу миро­творців. Албанці, що становлять переважну більшість насе­лення краю, вимагають проголошення його незалежності. Своїми насильницькими діями вони примусили бульщу части­ну автохтонного сербського населення емігрувати в краю. Міжнародна співдружність, по суті, не має жодних чітких планів розв'язання косовської проблеми.

Категорія: Історія Південних та Західних слов'ян | Додав: Ekzor
Переглядів: 3205 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.3/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz