Польща в період режиму Санації (1926-1939 рр.) - Історія Південних та Західних слов'ян - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:45
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія Південних та Західних слов'ян

Польща в період режиму Санації (1926-1939 рр.)
06.11.2010, 00:08

    Криза парламентаризму та державний переворот у трав­ні 1926 р. Політичному ладові Польщі, особливо після ви­борів 1922 р., була притаманна надзвичайна політична роздробленість, що, природно, негативно впливало на функ­ціонування всього державного механізму. Відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювала розробку єдиних принципів державної політики, яка б охоплювала вузлові проблеми економічного, громадського й політичного жит­тя. Законодавча політика держави базувалася на прийнятті компромісних рішень, які являли собою результат взаємних поступок політичних угруповань, що репрезенту­вали інтереси різних класів і соціальних прошарків су­спільства. Хоча було прийнято, наприклад, закони про аграрну реформу та соціальне законодавство, багато важ­ливих для розвитку країни проблем залишалися невирішеними через труднощі в подоланні суперечностей між парламентськими фракціями.

    Роль начальника держави, а потім президента законо­давчо обмежувалася конституційними нормами. Проте на практиці Ю. Пілсудський спромігся справляти реальний вплив на формування уряду та його діяльність, особливо у військовій та міжнародній сферах. Президент С. Войцехівський (1869—1953) при формуванні уряду, як правило, ли­ше схвалював позицію більшості сейму. Впливати на полі­тику уряду він навіть не намагався.

    Політична роздробленість сейму перешкоджала форму­ванню урядів. Створити сталу коаліцію не вдавалося, тим часом лише вона могла стати основою уряду. Вісім урядів були позапарламентськими кабінетами, що складалися з фахівців, які не належали до жодного з угруповань сейму. Формування урядів та їхня діяльність зазнавали впливу різних лобістських груп, як от союзу «Левіафан», клери­калів тощо.

    Надані громадянам конституцією політичні права й сво­боди не реалізувалися. Законодавчі обмеження, а також державна політика спрямовувалися проти певних політич­них сил і національних меншин. Створювалися перепони для розвитку освіти, друку, культури українського, білорусько­го населення (меншою мірою — єврейського).

    Функціональні недоліки парламентського ладу в Поль­щі значною мірою зумовлювалися її досить відсталою еко­номічною структурою і низьким, у середньому, рівнем полі­тичної культури суспільства, яке здобуло незалежність піс­ля довгого поневолення. Перед молодою державою постава­ли дуже складні завдання: треба було створити адміністративний апарат, відбудувати зруйновані війною промис­ловість і сільське господарство, надати роботу сотням ти­сяч безробітних, а також забезпечити країну продуктами харчування. При здійсненні цих надзвичайних завдань ви­никали додаткові труднощі, пов'язані з відсутністю квалі­фікованих кадрів, коштів тощо.

    Політична криза супроводжувалася кризою в армії: пі­шла у відставку значна група провідних компетентних гене­ралів, у тому числі Ю. Галлер, Т. Розвадовський та ін. В лютому 1926 р. уряд залишив один із лідерів ППС Є. Морачевський, а у квітні — інші соціалісти. 5 травня уряд А. Скшинського у повному складі подав у відставку. Фрак­ція соціалістів у сеймі офіційно просила Ю. Пілсудського очолити уряд.

    Коли 10 травня В. Вітос створив уряд, який за складом нагадував очолюваний ним у 1923 р. уряд «Хієна—П'яст», глибока занепокоєність охопила широкі верстви польсько­го суспільства, що небезпідставно побоювалися подальшого погіршення свого становища. Фракції ППС, ПСЛ — «Ви­зволене», Селянська партія та «Група праці» виступили із спільною заявою про реакційний, антиреспубліканський ха­рактер нового уряду.

   Ввечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові ви­ступи офіцерів, до Варшави почали стягуватися вірні Ю. Пілсудському військові частини. Керівництво ППС опуб­лікувало відозву, в якій закликало усунути від влади уряд «фашистсько-монархо-спекулянтської реакції». Воно нама­галося представити Ю. Пілсудського як єдиного захисника демократії, що справедливо вимагав загального оздоров­лення — «санації». Компартія також зайняла різко антиуря­дову позицію.

    В другій половині 12 травня розпочалися збройні сутич­ки між військами, які підтримували уряд, та його против­никами. Після перших успіхів «пілсудчиків» у ході вулич­них боїв, що відбувалися 13 травня, урядові війська поча­ли тіснити заколотників. Одначе страйк залізничників пере­шкодив перекиненню урядових військ до столиці. Загальний Страйк, будування барикад, формування загонів опору рішуче змінили обстановку. Продовження бойових дій загро­жувало перетворенням боротьби (у вуличних сутичках за­гинуло 379 чоловік і майже тисяча поранені) на справжню громадянську війну.

    14 травня 1926 р. уряд прийняв рішення про відставку, а президент С. Войцехівський передав свої функції марша­лу сейму М. Ратаю, який за рекомендацією Ю. Пілсудського призначив головою нового кабінету міністрів професора зі Львова К. Бартеля — лідера «Групи праці», що мала всього п'ять мандатів у сеймі. Спираючись при формуванні уряду на партії, що підтримали травневий переворот, К. Бартель запросив до його складу політиків відверто правої орієнта­ції. Ю. Пілсудський залишився військовим міністром.

    Перший етап політики «санації». На об'єднаному засідан­ні сейму та сенату 31 травня 1926 р. Ю. Пілсудського (кан­дидатуру висунуто ППС) в першому турі переважною біль­шістю голосів було обрано президентом Польщі. Легітимі­зувавши тим самим переворот, він, щоб зберегти не обме­жену конституційними нормами свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. А прези­дентом 1 червня було обрано давнього прихильника й друга Ю. Пілсудського професора Львівського політехнічного ін­ституту І. Мосьцицького (1876—1935), який обіймав цю по­саду до ЗО вересня 1939 р.

    Гострота соціальних та національних суперечностей спо­нукала новий режим до підкорення своїм інтересам уже іс­нуючих державно-політичних інституцій. Поправка до кон­ституції від 2 серпня 1926 р. істотно обмежила права зако­нодавчих органів, звільнивши уряд у ряді питань від парламентського контролю, різко розширивши права та пов­новаження президента. Він дістав право самостійно розпус­кати сейм і сенат до закінчення строку їхніх повноважень. Водночас сейм утратив право на саморозпуск.

    Президентові було надано право видавати укази, що ма­ли силу закону. Це право він міг здійснювати в проміжках між сесіями законодавчих палат у випадку невідкладної державної необхідності або під час роботи цих палат на під­ставі передбачених законом повноважень.

    Травневий переворот спричинив зміни не стільки в са­мій моделі політичного устрою, скільки, значно більшою мі­рою,— в її функціонуванні. Виконавча влада в період «са­нації» завжди знаходила засоби, щоб, нехтуючи основними нормами парламентської демократії, нейтралізувати вплив парламентських партій.

    Розпустивши сейм і сенат на канікули й спираючись на нові повноваження, уряд 5 серпня підвищив оклади офіцерам. Наступного дня президентським декретом була запро­ваджена посада генерального інспектора збройних сил, який не підкорявся ні урядові, ні сенатові. 27 серпня 1926 р. Ю. Пілсудський посів і довічно обіймав цю фактично дик­таторську посаду, як і посаду військового міністра. А 2 жовт­ня він очолив новий уряд, до складу якого залучив деяких близьких йому діячів різних політичних партій та ряд ви­щих офіцерів генерального штабу. Військові з близького оточення Ю. Пілсудського (відомі як «група полковників») призначалися на найважливіші державні посади.

    На урочистих зборах у радзивіллівському замку Несвіж (Східна Польща) 25 жовтня 1926 р. в присутності членів уряду та 400 представників польської аристократії були схвалені внутрішня та зовнішня політика Ю. Пілсудського, його претензії на утворення Польщі «від моря до моря». Несвізькі збори стали наочним підтвердженням того, що уряд «санації» не збирався враховувати позицію ППС та інших демократичних партій, які підтримали травневий пе­реворот.

    Стало очевидним, що «санаційний» уряд не прагне ні до пом'якшення політики національного гноблення на «кресах», ні до обмеження поміщицького та чиновницького сва­вілля. Невдовзі розпочалися масові судові процеси над осо­бами, яких обвинувачували в «державній зраді». В січні 1927 р. розгромлено Білоруську селянсько-робітничу гро­маду, потім відбулася розправа з діячами Незалежної се­лянської партії, а в 1932 р. заборонено Українське селянсь­ко-робітниче об'єднання і т. д. За короткий строк у тюрмах опинилися понад 6 тис. політв'язнів.

    Зміцненню позицій «санаційного» режиму сприяло по­жвавлення економіки. Майже втричі збільшився експорт вугілля, різко зросли транспортні перевезення, нові замов­лення отримали машинобудівні та інші галузі промисловос­ті, зменшилося безробіття, зміцнився курс злотого, в 1926 р. було зібрано гарний врожай. Пожвавленню економіки сприя­ло вкладення в польську промисловість англійських, аме­риканських та німецьких інвестицій і надання стабіліза­ційних позик у 1927 р.

    Саме ці зміни в економіці на певний період стабілізували внутрішньополітичне становище в країні. Вони давали на­роду підстави для надій на поліпшення життя. Ці сподіван­ня в цілому поділяли члени соціалістичної, селянських та дрібнобуржуазних партій. Послідовним противником режи­му «санації» виступала компартія.

    Гострі соціальні та національні суперечності, неможли­вість опертися на якусь сильну політичну партію зумовили прагнення «санаційного» керівництва до збереження інсти­туту представницьких органів, який відкривав певний про­стір для різноманітних політичних маневрів фактично ав­торитарного режиму. Хоча «санаційна» влада завжди ви­являла підкреслену зневагу до сейму та сенату, існування цих державних структур живило певні ілюзії, буцімто са­ме вони обмежують свавілля «санації». Порівняно сприят­лива економічна кон'юнктура, яку лідери «санації» вида­вали за результат своїх зусиль, збіглася з черговими парламентськими виборами, призначеними на березень 1928 р.

    Після державного перевороту християнські демократи, як і ендеки, опинились у стані опозиції до «санаційного» уря­ду. Трохи пізніше вони об'єдналися з Національною робіт­ничою партією. Противником нового режиму виступала й більшість «п'ястівців». У листопаді 1926 р. ППС прийняла рішення про перехід в опозицію, але поставила собі за мету не ліквідацію існуючого режиму, а лише реорганізацію уряду, усунення з його складу найбільш реакційних мі­ністрів.

    Ці зрушення у розстановці політичних сил спричинили подальше ускладнення відносин прихильників «санації» із сеймом. Намагаючись забезпечити підтримку церкви, уряд запровадив обов'язкове викладання релігійних догматів у школах. Прихильниками політики «санації» були фінансис­ти, підприємці, поміщики та — протягом певного періоду — ПСЛ—«Визволене» і Стронніцтво хлопське.

    Перед виборами 1928 р. «пілсудчики» об'єдналися в Без­партійний блок (ББ), який очолив полковник В. Славек. У питаннях державного устрою ББ виступав за обмеження прав парламенту й посилення позицій уряду. В галузі еконо­міки пропонувалося розширення участі держави в господар­ському житті. На практиці Блок явно не дотягував до рівня самостійного політичного руху, скоріше він слугував голов­ною опорою та знаряддям уряду. В керівництві ББ особли­ву роль відігравала «група полковників», які були прихиль­никами авторитарних методів управління державою. Лі­беральну групу Блоку очолював К. Бартель, який неоднора­зово обіймав прем'єрську посаду.

    Підсумки виборів принесли прихильникам Ю. Пілсудського 125 місць (із 444), і ББ став найчисленнішою групою в сеймі. Порівняно з попередніми виборами серйозної невда­чі зазнали ендеки, хадеки, ПСЛ — «П'яст», Блок національ­них меншин. Збільшили своє представництво в парламенті ліві партії: ППС, ПСЛ—«Визволене». Кандидати компар­тії, які балотувались у блоці «Робітничо-селянська єдність»,  здобули сім депутатських місць. Маршалом сейму обрано і. Латинського.

    27 червня І928 р. Ю. Пілсудський, для якого підсумки виборів становили певну особисту поразку, посилаючись на погіршення здоров'я, склав із себе повноваження глави уря­ду й передав їх К. Бартелю (1882—1941).

    У квітні 1929 р. уряд очолив К. Світальський, при якому «група полковників» стала ще впливовішою. Почастішали та набули вкрай загостреного характеру конфлікти між сеймом і урядом. Більшість депутатів обвинувачували уряд у фінансових махінаціях. І справді, значна частина бюджет­них коштів, необхідних для задоволення соціальних потреб населення і підтримки народної освіти, використовувалися в інтересах землевласників, банківсько-промислових кіл, прибутки яких зменшились у зв'язку зі світовою економіч­ною кризою, що розпочалася в 1929 р.

    Правлячий ББ перебував у перманентному конфлікті з парламентом, намагаючись нав'язати йому нову конститу­цію. Невдоволені політикою «санації» й спробами влади ліквідувати залишки демократично-парламентської систе­ми, парламентарії сформували в сеймі блок Центролев, до якого ввійшли ППС, ПСЛ—«Визволене», ПСЛ—«П'яст», християнські демократи та ін. Нове угруповання проголо­сило своєю метою протидію диктаторським методам управ­ління державою та відновлення в Польщі парламентської системи. З кінця 1925 р. воно дістало назву Союз захисту прав і свобод народу.

    Досить гостра боротьба точилася і в самому «санацій­ному» таборі, що призводило до швидкої зміни урядів. Щоб припинити урядову чехарду, 25 серпня 1930 р. посаду пре­м'єр-міністра обійняв сам Ю. Пілсудський. 29 серпня декре­том президента парламент був розпущений і призначено нові вибори.

    Зважаючи на прорахунки минулої передвиборної кам­панії, в ніч на 10 вересня за списком, складеним Ю. Піл-судським, були заарештовані, а потім ув'язнені до Брестсь­кої фортеці провідні діячі Центролева. Всього заарештова­но 84 колишніх депутати і сенатори, яких офіційно обви­нуватили у скоєнні кримінальних та політичних злочинів. У ході передвиборної кампанії було  заарештовано ще 5 тис. чоловік. У відповідь на терористичні акції, здійснені Організацією українських націоналістів (ОУН) у 1930 р,, на «кресах» проводилася «пацифікація» — каральні експе­диції з масовими арештами, розгромом нелояльних органі­зацій і навіть атаками літаків на окремі селища.

    В результаті виборів, які відбулися 16 листопада 1930 р. «санаційний» ББ здобув 46 % голосів (249 із 444 місць у сеймі); ендеки—12,7% і 63 мандати. Половину голосів утратили Центролев та партії національних меншин, а ко­муністи здобули 2»3 % голосів і 4 мандати.

    «Санація» в 30-х роках. Промислове виробництво в 1930 р. порівняно з 1929 р. скоротилося на 18 %, а в 1935 р. — на 34 %. Кількість офіційно зареєстрованих без­робітних зросла з 162 тис. чоловік (1928 р.) до 343 тис. (гру­день 1933 р.), насправді ж їх було вдвоє більше. Національ­ний доход зменшився з 26 млрд. злотих (1929 р.) до 12,5 млрд. (1935 р.). Військові витрати становили 70% бю­джету. Не сприяли стабілізації становища в країні й постійні зміни в складі уряду.

    В 1931 р. відбулися масові виступи робітників та селян проти соціальної політики уряду. Прагнучи захистити свої інтереси й активно протидіяти курсу «санації», ПСЛ — «П'яст», ПСЛ — «Визволене» та Стронніцтво хлопське об'­єдналися в 1931 р. в Стронніцтво людове (СЛ), у про­грамі якого обстоювалася парламентська демократія. Нова партія виступала за експропріацію великої земельної влас­ності без компенсації й подальше створення самостійних землеробських господарств — індивідуальної власності се­лян. СЛ підкреслювало свою опозиційність щодо «санацій­ного» уряду, проводило селянські страйки та демонстрації. Лідерами партії були В. Вітою, М. Ратай, С. Миколанчик.

    У травні 1933 р. І. Мосьцицький утретє був переобраний президентом. Прем'єри заступали один одного щороку, а то й частіше. Нехтуючи діючими нормами права, С. Цар, один із найближчих співробітників Ю. Пілсудського, запро­понував сеймові проект нової конституції. Порушуючи тра­диції підготовки актів такого значення, Безпартійний блок без обговорення підтримав проект і направив його в сенат. Там ланцюгова реакція порушень закону не зупинилася, і 23 квітня 1935 р. текст конституції, підписаний президентом, набрав чинності нового основного закону країни.

    Відтепер президент обирався на сім років загальним го­лосуванням. Допускалася можливість висування на президентську посаду лише двох кандидатів. Одного з них могли назвати спеціально сформовані збори, що включали 50 електорів, обраних сеймом зі свого складу, 25 висунутих сена­том, а також маршалів сейму або сенату, прем'єр-міністра, генерального інспектора збройних сил та голову Верховно­го суду. Другого кандидата висував президент, у якого за­кінчувався строк перебування на посаді.

    Президент мав право призначати прем'єра, за його про­позиціями — міністрів, скликати й розпускати сейм та сенат. виконував обов'язки головнокомандуючого збройними си­лами, вирішував питання війни й миру, мав прерогативу видання різних актів без попереднього погодження з пре­м'єром, призначав третину сенату. Відповідальність прези­дент ніс тільки «перед Богом та історією». Безумовно, кон­ституція була ще одним кроком до встановлення автори­тарної системи.

    Невдовзі після прийняття нової конституції Ю. Пілсудський помер. Відразу намітилося зближення між прихиль­никами «санації» та окремими угрупованнями ендеків. 8 липня 1935 р. набрав чинності новий виборчий закон. Пра­во висування кандидатів у депутати надавалося тільки ок­ружним виборчим комісіям. На кожне місце могло бути ви­сунуто не більше двох кандидатів. Демонтаж принципів парламентаризму продовжувався прискореними темпами.

    Про втрату «санаційною» політикою підтримки населен­ня свідчили вибори до сейму, які відбулися 8 серпня 1935 р. За офіційними даними, 55,5 % виборців бойкотували вибо­ри. Практично «санацію» підтримували лише службовці, офіцерство, частина підприємців, робітники держпідприємств. Аналогічні результати мали й вибори до сенату 15 ве­ресня.

    Новий сейм назвали «сеймом призначених». Провал «са­нації» став настільки очевидним, а боротьба в правлячому таборі між «президентським», «Бельведерським», «полковницьким» та іншими угрупованнями настільки жорстокою, що в жовтні було оголошено про розпуск Безпартійного бло­ку. Проте вже в лютому 1937 р. для підтримки «санації» створено «Табір національної єдності».

    Після смерті Ю. Пілсудського «санація» залишилася без свого керманича та ідеолога. Однак у другій половині 30-х років склалася відносно сприятлива економічна кон'юнкту­ра: спостерігалося пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало, успішно здійснювався чотирирічний інвестиційний план. За 1921—1939 рр. населення Польщі збільшилося з 27 до 35 млн. чоловік, питома вага сільського населення скоротилася від 75 до 70 %. Темпи зростання на­ціонального доходу відставали від темпів збільшення кіль­кості населення.

    У цей період намітилися тенденції до зближення бур­жуазно-поміщицьких і клерикальних кіл з правлячою верхів­кою. Легальна опозиція не могла істотно впливати на попра­віння урядового курсу. Більш реалістичні політики, такі як І. Падеревський, В. Сікорський, Ю. Галлер та ін., намагали­ся згорнути «санацію». Ця опозиція згуртовувалася навко­ло «Фронту Моржа» (І. Падеревський) у Швейцарії або нелегального Союзу відродження республіки (В. Сікорськнй). Однак ефективність її діяльності була незначною.

    Малоефективними виявилися й зусилля клубів антифашистськи настроєної інтелігенції, що постали в 1937 р. і послужили базою для утворення в 1939 р. Демократичної партії, лідерами якої були М. Михалович, В. Жимовський. Узагалі всьому «антисанаційному» колу політичних сил не вистачало ні енергії, ні згуртованості, ні бажання та вміння об'єднатися для протидії антидемократичним тенденціям у суспільному житті Польщі.

    «Санаційні» правителі використали спільний з Німеччи­ною поділ Чехословаччини в 1938 р. та приєднання Тешинської Сілезії для розгортання національно-патріотичної кам­панії, яку підтримали й ендеки, й прихильники «Фронту Моржа», й ППС. На хвилі успіху «санація» вирішила зміц­нити свій режим шляхом проведення нових виборів у лис­топаді 1938 р. На цей раз у виборах взяло участь 67 % електорату, що, безумовно, було наслідком «тешинської пе­ремоги».

    Зовнішньополітичні пріоритети Польщі. Ознакою пере­орієнтації зовнішньої політики Польщі на користь Німеччи­ни стала ліквідація в 1932 р. військової місії Франції у Варшаві. В липні того самого року був підписаний польсько-радянський договір про ненапад (у 1934 р. продовжений до грудня 1945 р.), а 26 січня 1934 р. в Берліні — польсько-ні­мецька угода про мирне розв'язання суперечок строком на десять років.

    У липні 1933 р. Польща спільно з іншими державами підписала запропоновану СРСР конвенцію про визначення агресії. Однак у травні 1934 р. під час візиту французько­го міністра закордонних справ Л. Барту польський уряд не підтримав пропозицію про укладення багатостороннього пакту про ненапад і взаємодопомогу, головним чином че­рез стале упередження Ю. Пілсудського до зближення та співробітництва із СРСР. Щодо французько-радянського проекту так званого Східного пакту Польща зайняла нега­тивну позицію.

    Польський уряд негативно оцінив і підписані в 1935 р. радянсько-французький і радянсько-чехословацький дого­вори про взаємодопомогу, а також висловлені радянською стороною в серпні 1936 р. побажання щодо зближення Поль­щі з Францією.

    Використовуючи загострення міжнародного становища, викликане ліквідацією незалежної Австрії, «санаційний» уряд зробив спробу добитися повного підкорення Литви. Однак рішучість СРСР не допустити розпалювання польсько-литовського конфлікту змусила Варшаву обмежитись ультимативною вимогою до Литви встановити дипломатич­ні відносини з Польщею, що мало розглядатися як визнан­ня литовською стороною польської анексії Віленщини.

    Після захоплення Австрії гітлерівська Німеччина заяви­ла про свої претензії на частину території Чехословаччини. Польща ігнорувала поради Франції поліпшити відносини із СРСР. Вона не тільки відкинула можливість проходження радянських військ через її територію з метою допомоги Чехословаччині, а й надала дипломатичну підтримку Німеччині, розраховуючи на її сприяння у справі анексії Тешинської Сілезії. І недаремно: сам А. Гітлер пообіцяв Польщі та­ке сприяння 20 вересня 1938 р. Вже наступного дня Польща направила Чехословаччині ноту, в якій містилася вимога вирішення проблеми польської національної меншини в Тешинській області.

    У зв'язку з діями Польщі СРСР 23 вересня заявив, що розглядатиме перехід польськими військами кордону Чехословаччини як акт агресії, який змусить СРСР без попере­дження денонсувати спільний договір про ненапад.

    Після підписання Мюнхенської угоди польський уряд поставив Чехословаччині ультимативну вимогу про передання Тешинської Сілезії, і чеські власті мусили поступитися силі.

    Коли гітлерівська Німеччина восени 1939 р. висунула претензії на «вільне місто» Данціг і на будівництво екстери­торіальної автостради й багатоколійної залізниці через «польський коридор» у Східну Пруссію, СРСР погодився на переговори щодо врегулювання радянсько-польських від­носин, які відбулися у Варшаві й Москві наприкінці листо­пада 1938 р.

    Підтверджуючи польську «політику рівноваги» між Москвою і Берліном, польський міністр закордонних справ під час свого візиту до Великобританії 2 квітня 1939 р. до­мовився про те, що в розвиток гарантій, взятих на себе Лон­доном відносно Польщі, остання також бере на себе анало­гічні гарантії щодо Великобританії. Але міністр ще не покинув Лондон, а німецьке верховне командування вже представляло А. Птлеру план розгортання воєнних операцій проти Польщі.

    Про загрозу, що нависла над Польщею, свідчило й зроб­лене Німеччиною 28 квітня 1939 р. повідомлення про те» що у зв'язку з укладенням польсько-англійської угоди про га­рантії німецька сторона вважає польсько-німецьку декла­рацію про ненапад від 1934 р. такою, що втратила чинність. Однак польське керівництво продовжувало підкреслювати своє небажання приєднуватися до будь-яких антигітлерів­ських блоків, у які входитиме СРСР.

    У Парижі 19 травня 1939 р. було підписано польсько-французький протокол, згідно з яким Франція зобов'язува­лась у випадку нападу Німеччини на Польщу негайно нада­ти їй допомогу діями своїх військово-повітряних сил, на тре­тій день війни розгорнути обмежені воєнні дії своїх сухо­путних військ, а на п'ятнадцятий день — застосувати про­ти агресора всю свою воєнну міць.

    Зобов'язання приблизно такого ж обсягу дала Польщі й Великобританія під час перебування англійської делегації у Варшаві наприкінці травня. У випадку їх виконання Ні­меччина була б поставлена на край катастрофи, оскільки на вересень 1939 р. вона мала 103 дивізії, а Великобрита­нія і Франція — 172 дивізії, танків — відповідно 3,2 тис. і 4 тис; літаків — 4 тис. і 7,6 тис.

    Позиція польських правлячих кіл щодо СРСР залиша­лася ворожою. Всі радянські пропозиції відносно надання допомоги Польщі відкидалися. Негативною була позиція Варшави й тоді, коли в ході англо-франко-радянських пере­говорів постало питання про пропускання через польську територію радянських військ у випадку німецької агресії.

    В Москві 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад. У секретному додатку до договору сторони зафіксували домовленість про поділ те­риторії Польської держави та її ліквідацію. Німеччина і СРСР розмежували сфери своїх інтересів по лінії річок Нарев, Вісла та Сян.

    Шлях до національної катастрофи Польщі прокладала її зовнішня політика, яка спиралася на концепцію «двох во­рогів», що об'єктивно вимагало від польської дипломатії постійного лавірування між більш сильними сусідами — СРСР і Німеччиною. Однак Другу Річ Посполиту прирекли на загибель не стільки вагання та помилки «санаційного» уряду, скільки складні перипетії історичного процесу, в яко­му зовнішні фактори відіграли явно вагомішу роль, ніж вну­трішні.

Категорія: Історія Південних та Західних слов'ян | Додав: Ekzor
Переглядів: 10751 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1042
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz