США у 70-ті роки ХХ ст. - Історія країн Північної Америки - Всесвітня історія

ЗАГОСТРЕННЯ ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ. «УОТЕРГЕЙТСЬКА СПРАВА»

На виборах 1968 р. президентом було обрано кандидата Республіканської партії Річарда Ніксона. У 1953-1960 рр., за президентства Д. Ейзенхауера, він був віце-президентом.
Р. Ніксон прийшов до влади в період, коли економічне становище країни ускладнювалось, і ці тенденції мали тривалий характер. Уже з другої половини 60-х років помітно сповільнилися темпи господарського розвитку, а згодом посилилась інфляція. На початку 70-х років послабилися зовнішньоекономічні позиції США, похитнулися міжнародні позиції долара. Свою економічну політику Р. Ніксон намагався узгоджувати з різкими змінами господарської кон'юнктури.
Широкомасштабною була соціальна політика адміністрації Р. Ніксона: по суті вона становила продовження курсу, започаткованого у 60-ті роки демократами. Збільшувались обсяги виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги; особливо широкого розповсюдження набула допомога родинам з доходами, нижчими офіційної межі бідності. Загальна кількість осіб, що одержували різні види допомоги, становила в середині 70-х років 33 млн.
На чергових президентських виборах 1972 р. Р. Ніксона було обрано президентом на новий термін. Зрештою, демократи, як і в 1968 р., здобули перемогу на виборах до конгресу, зберігши стійку більшість в обох його палатах. «Поділене правління» — коли виконавча влада належала республіканцям, а законодавчу контролювали демократи - породжувало чимраз більшу напруженість між цими владними структурами. Як і його попередники, Р. Ніксон прагнув до розширення президентських повноважень. Не раз він діяв в обхід законодавчого органу. Роздратовані цим палати конгресу нерідко «провалювали» внесені президентом законопроекти (зокрема, стосовно урядових асигнувань) та пропоновані ним кандидатури на урядові посади, а президент, у свою чергу, часто-густо накладав вето на ухвалені палатами законопроекти.
Найбільш рельєфно протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади проявилось у т. зв. «уотергейтській справі». Під час виборчої кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної парти, у вашингтонському кварталі Уотергейт, поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. Спочатку на цей, здавалося б, дріб'язковий епізод не звернули особливої уваги, і він нітрохи не перешкодив Р. Ніксону здобути перемогу. Однак після виборів було оприлюднено факти про те, що президент і його найближче оточення не тільки були поінформовані щодо згаданої акції, але й всіляко намагалися затушкувати цей неприємний інцидент. Вибухнув гучний скандал, справа стала предметом розслідування у конгресі та вищих судових інстанціях.
Тим часом назрів новий скандал: віце-президенту Спіро Агню було пред'явлено офіційні звинувачення у хабарництві, здирстві та ухилянні від сплати податків. Під тягарем доказів С. Агню визнав себе частково винним і подав у відставку. Відповідно до конституції, Р. Ніксон призначив на посаду віце-президента Джеральда Форда - лідера республіканців у палаті представників.
Що ж до самого Р. Ніксона, то слідство у його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Р. Ніксону не залишалося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 р.), президентом став Дж. Форд.
Хоч «уотергейтська справа» була явно роздута засобами масової інформації й спрямовувалася з-за лаштунків політичними колами, зацікавленими у «поваленні» Р. Ніксона, тим не менше, ця кампанія сколихнула всю американську громадськість. У ширшій перспективі вона пішла на користь суспільству: розслідування «уотергейтської справи» засвідчило непохитність засад американської демократії й те, що у правовій державі ніхто не може безкарно зловживати владою, в тому числі й президент.
Дж. Форд «амністував» Р. Ніксона, якому загрожував судовий процес. Громадська думка піддала за це нового президента гострій критиці. Не дуже вдалою виявилася й економічна політика Дж. Форда. Не найкращим чином складались його відносини з конгресом.
На президентських виборах 1976 р. переміг кандидат від Демократичної партії Джеймс Картер - колишній губернатор штату Джорджія. Він наголошував на своїй непричетності до корумпованої вашингтонської верхівки, афішував близькість до простолюду, побожність (за віросповіданням - баптист), підкреслював важливість у політиці високих моральних норм і правил. У результаті виборів до конгресу демократи зберегли більшість в обох палатах.
Дж. Картер прийшов у Білий дім у час, коли економічне становище країни покращувалося, криза 1974-1975 рр. лишилася позаду. Зусилля його адміністрації в господарській сфері були спрямовані на якнайшвидшу ліквідацію наслідків спаду: прискорення темпів економічного вростання, скорочення безробіття. На відміну від попередніх адміністрацій демократів, Дж. Картер обрав інші засоби для досягнення своїх цілей: скорочення державних видатків, насамперед на соціальні потреби, і зменшення податків для заохочення нових капіталовкладень в економіку. Загалом економічна стратегія Дж. Картера продовжувала започаткований Дж. Фордом курс на згортання державного регулювання економіки; шляхом надання пільг корпораціям уряд заохочував розширення інвестицій.
Характерною рисою суспільно-політичних рухів 70-х років був помітний спад їхньої активності порівняно з бурхливими 60-ми аж до цілковитого занепаду таких донедавна могутніх рухів, як антирасистський, молодіжний, антивоєнний. Пішов на спад також профспілковий рух: кількість членів профспілок помітно скоротилася. Зате у зв'язку з ускладненням економічного становища країни зросла страйкова активність. Знову, як у післявоєнні роки, відродилися загальнонаціональні страйки, хоча їх розмах тепер був значно меншим.
Натомість у 70-ті роки у США, як і в інших країнах, розгорнувся новий масовий рух - екологічний, або рух «зелених». Причиною його зародження було погіршення довкілля внаслідок надмірної й непродуманої його експлуатації. Саме на екологічну тематику переключилося чимало учасників масових рухів 60-х років. Першим масштабним виступом на захист навколишнього середовища було урочисте відзначення 22 квітня 1970 р. Дня Землі, в якому взяли участь близько 10 млн чоловік. Уже в 70-ті роки під впливом екологістів було ухвалено законодавчі акти, які створили правовий механізм державного регулювання природокористування та контролю за якістю довкілля.

Розвиток американської економіки в 70-ті роки був складним і неоднозначним. Основною її тенденцією (як в усіх індустріально розвинутих країнах загалом) було зниження темпів господарського зростання. Тричі протягом цього періоду економіка СІЛА зазнавала кризових спадів: у 1969-1970, 1974-1975 і з 1979 рр. Депресія 1974-1975 рр. була найглибшою за весь повоєнний період: абсолютне падіння промислового виробництва склало близько 9 %. Ще серйознішою загрозою стала інфляція, яка під час економічних спадів не тільки не вгавала, як це завжди було раніше, а, навпаки, посилювалася. Чималої шкоди завдала американській економіці світова енергетична криза.
Потужне американське господарство протистояло труднощам. На світове подорожчання енергоресурсів воно «реагувало переведенням виробництва на ресурсозберігаючі технології. Це вимагало докорінної перебудови всієї технологічної бази економіки. Згаданий процес розпочався 1977 р. й одержав назву « реіндустріалізація ». Робилися величезні приватні та державні інвестиції, у першу чергу в такі галузі, як машинобудування, електроенергетична, видобудовна та хімічна промисловість.
На вищий щабель піднялась автоматизація виробництва. Звичним стало застосування ЕОМ, мікропроцесорів, верстатів з програмним управлінням, автоматизованих ліній і промислових роботів. Автоматизація, незважаючи на великі початкові затрати, забезпечувала значний техніко-економічний ефект: скорочувалися загальні витрати виробництва, підвищувалася продуктивність праці та якість продукції.
Саме американська економіка проторувала шлях другому етапові НТР, який з середини 70-х років розгорнувся в індустріально розвинутих країнах. Важливим було й те, що призупинилося відставання темпів економічного розвитку США від інших передових країн.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ІНІЦІАТИВИ США І ПРОЦЕС РОЗРЯДКИ

Основні засади зовнішньої політики США впродовж кінця 60-х і 70-х років зазнали певного перегляду. Р. Ніксон змушений був зважати на нарощування стратегічних озброєнь радянським блоком, у результаті чого на початку 70-х років встановилася приблизна військова рівновага (паритет) обох світових блоків. Через це Р. Ніксон вважав за необхідне у відносинах із СРСР та його союзниками робити наголос на переговорах, а не на погрозі застосування сили.
Ці засади втілилися насамперед у підході до в'єтнамської проблеми, яка залишалася найболючішою для СІЛА. Спочатку Р- Ніксон намагався вийти з цього глухого кута шляхом "в'єтнамізації" війни, переклавши основний її тягар на південнов'єтнамську армію, реорганізовану й оснащену американцями. Натомість переважна більшість американських військ мала бути виведена з В'єтнаму. Це намагання, однак, не мало успіху. Нарешті, на початку 1973 р. було підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі.Тоді ж завершилося виведення американських військ з Індокитаю. Ніксон назвав це «почесним миром».
Однак мир виявився для Сполучених Штатів зовсім не почесним. У в'єтнамській війні США втратили 56 тис. чоловік убитими. їхні загальні видатки на війну перевищили 110 млрд доларів, що вдвічі перевищувало затрати на війну у Кореї. Результати війни завдали Америці величезної морально-політичної шкоди. Вони означали суттєве порушення територіального балансу між двома світовими блоками, що склався у післявоєнні роки, на користь комуністичного табору. Весь Індокитай незабаром опинився під комуністичною владою. І все ж сам факт припинення в'єтнамської війни став важливим зовнішньополітичним кроком адміністрації Р. Ніксона. До того ж невдача СЇТТА у В'єтнамі зовсім не означала повної втрати їхніх позицій у Південно-Східній Азії.
Другою визначною дипломатичною ініціативою Р. Ніксона було врегулювання відносин з комуністичним Китаєм, які досі мали виразно конфронтаційний характер. На початку 1972 р. Р. Ніксон здійснив офіційний візит до Пекіна, де провів переговори з китайськими керівниками, домовившись про подальшу нормалізацію відносин між обома країнами. Пізніше, 1979 р., було укладено угоду про взаємне визнання і встановлення дипломатичних відносин.
Налагоджуючи відносини з «червоним» Китаєм, американська дипломатія водночас прагнула до поліпшення стосунків з СРСР. У 1972-1974 рр. відбувся ряд американо-радянських зустрічей на найвищому рівні. В результаті переговорів було підписано низку важливих документів. Серед них - «Основи взаємовідносин між СІЛА і СРСР», де зазначалося, що в ядерну епоху не існує іншої основи для підтримання відносин між обома державами, крім мирного співіснування. Також було укладено два надзвичайної ваги пакти, спрямовані на отримання гонки озброєнь: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи обмеження стратегічних наступальних озброєнь (0С0-1).
Американо-радянські домовленості відіграли значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин. Вони стали найважливішим чинником у процесі загальної розрядки міжнародної напруженості в 70-ті роки. Свідченням того, як далеко зайшов прогрес у відносинах між обома наддержавами, став спільний америка но-радянський космічний політ та стикування кораблів «Аполлон» і «Союз» у липні 1975 р.
У червні 1979 р. у Відні відбулася зустріч між президентом США Дж. Картером і головою Президії Верховної Ради СРСР Л. Брежнєвим, у ході якої було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Ці обмеження сягали значно далі Тимчасової угоди 1972 р.
Однак поряд з прогресом у відносинах між СІЛА та СРСР нагромаджувались і взаємні претензії, зберігались обопільні побоювання та недовір'я. Незважаючи на укладені договори та угоди, гонка озброєнь тривала, і Радянський Союз попри всю миролюбну риторику всіляко намагався випередити Сполучені Штати. Наприкінці грудня 1979 р. СРСР вчинив інтервенцію»Афганістан, й розрядку було зірвано. Адміністрація Дж. Картера призупинила процедуру ратифікації договору ОСО-2 (він так і не набув чинності). Відносини між наддержавами знову загострилися.

На роки президентства Дж. Картера припало особливе нарощування Радянським Союзом своєї військової могутності, розширення ним свого військово-політичного впливу в деяких державах Африки і навіть Латинської Америки. Дж. Картера американці звинувачували в тому, що його адміністрація дозволила Радянському Союзові випередити Сполучені Штати у гонці озброєнь, розширити експансію в світі. Президентові докоряли, що його реакція на радянське вторгнення в Афганістан була недостатньо рішучою. За Дж. Картером закріпилася репутація слабкого і невдалого президента.
Всі ці обставини негативно вплинули на передвиборну президентську кампанію демократів, які 1980 р. знову висунули Дж. Картера своїм кандидатом. Найбільше однак підірвала його шанси несприятлива економічна кон'юнктура: з кінця 1979 р. США вступили у смугу чергової економічної кризи. Натомість республіканці прийшли до виборів згуртованішими за своїх суперників, їхній кандидат Рональд Рейган - лідер правого крила Республіканської партії - здобув перемогу.