Августо Піночет та переворот 1973 року в Чилі - Історія країн Латинської Америки - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Вівторок, 06.12.2016, 20:46
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 22
Гостей: 22
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія країн Латинської Америки

Августо Піночет та переворот 1973 року в Чилі
18.12.2011, 12:36

Життя та діяльність Августо Піночета до військового перевороту 1973 року

 

    Августо Піночет Угарте народився 25 листопада 1915 року в місті Вальпараїсо – найбільшому чилійському порту, океанських воротах столиці країни Сантьяго. Він був шостою дитиною дрібного службовця місцевої митниці. Батьки Піночета були ревними католиками та прибічниками так званих традиційних цінностей [1]. Прадід Піночета в XIX столітті переселився в Чилі з Франції. [2, 36]. Майбутній генерал та президент, добре засвоївши ті цінності змалечку, проніс їх через усе життя. В дитинстві Августо був слабеньким, хворобливим та несміливим хлопцем, який нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Якось, згадує Піночет, мати повела його в кіно. Фільм був німий. В один «чудовий» момент тапер вдарив по клавішах старенького піаніно, імітуючи звуки стрілянини – за сценарієм це був епізод розстрілу. Хлопчик, побачивши, як на екрані падають «розстріляні» актори, так злякався, що сховався під крісло і почав голосно кричати. Стався душевний надлом. І цілком вірогідно, що через кілька років, закінчивши середню школу Піночет вирішив поступати до військового училища саме для того, щоб перебороти хронічний жах перед стріляниною та кров’ю. Хоча, з другого боку, військова служба на той час (і досі) була в Чилі, як і в інших країнах Латинської Америки, надзвичайно престижною і надавала вихідцеві з «низів» чи не єдиний шанс здобути високий соціальний статус. Хай там як, до піхотного училища в Сантьяго Піночета не прийняли – оцінки отримані ним на загальноосвітніх іспитах були добрими, але не відмінними. І не змогли компенсувати його погану фізичну підготовку. Невдалою була і друга спроба вступу, попри те, що відразу після першого фіаско Піночет почав активно займатися боксом та плаванням, а решту часу присвячував поглибленому вивченню загальноосвітніх дисциплін [1].

    У 1933 році вісімнадцятирічний юнак Аугусто Піночет все ж таки вступає до військового училища, яке закінчує в 1937 році і лейтенантом направляється в полк, розташований в Чакабуко [2, 36-37].

    Про свою військову службу генерал згодом казав так: «Це кар’єра солдата. Від військового училища і до чину генерала я підіймався сходами військової ієрархії крок за кроком, не маючи жодних честолюбних прагнень і бажаючи лише виконувати свої службові обов’язки». За 37 років Піночет пройшов шлях від «зеленого» лейтенанта до командувача сухопутними військами країни. Окрім цілеспрямованості і працелюбності нашого героя його стрімкому просуванню по службі сприяв і вдалий шлюб – Піночетова дружина Лусія, з якою він прожив майже 60 років, була дочкою одного з провідних чилійських політиків консервативного спрямування. І одруження з нею автоматично ввело вихідця з низів у коло чилійської політичної еліти [1].

    У Аугусто Піночета і його дружини Лусії Іріарт народилося п'ятеро дітей – два сина та три дочки. Старший син – Аугусто, став військовим, дочка Лусія – викладачем, Марія Вероніка – біологом, а молодші – Марко Антоніо і Жаклін Марі стали медиками. До осені 1973 року у генерала було вже шість онуків [2, 37-38].

    У послужному списку Піночета є чисто стройові посади – як командир чоти та роти, начальник штабу та командир піхотної дивізії, командувач столичного гарнізону тощо. Але не тільки. 1951 року він закінчив Військову академію, отримавши звання офіцера генерального штабу і фах «викладач військової географії та логіки» [1]. Кілька років Піночет викладає у військовій академії, а в 1956 році отримує призначення у військову місію Чилі в США. Потім він – викладач у військовій академії в Еквадорі. У 1959 році у віці 44 років він повертається на батьківщину і, ставши генералом, займає посаду начальника штабу дивізії [2, 37]. Тому, що Августо так довго обіймав посаду атташе сприяло те, що Піночет на той час досконало оволодів англійською мовою і здобув реноме інтелектуала – тоді він був уже автором більше десятка книжок. Це були переважно підручники та навчальні посібники з військової географії, але одна з його праць – видана 1968 року «Геополітика» – заслуговує на особливу увагу. Одні називають творіння Піночета «класичною книгою», другі – «тоненькою книжечкою з насмиканими цитатами з пруcських та нацистських авторів».

    Між народами, вважає Піночет, існує споконвічна боротьба за життєвий простір. Народи, на його думку, – єдині біологічні організми, характеристики яких завдані довкіллям, етнічними та расовими особливостями. Гірські народи – це традиціоналісти, вороги всіляких реформ. У них превалює індивід. Мешканці ж рівнин із задоволенням сприймають усілякі нововведення, їхніми діями керує поверхневий дух, а під час війни вони чинять слабкий опір ворожим військам, що вдерлися до країни. Чилійців генерал оголосив горянами. Носієм і хранителем справжньої національної культури – чилійську армію. Аргентинці ж (сусіди і головні історичні суперники чилійців), на думку Піночета, – типові жителі рівнин. А «оскільки державі для її розвитку необхідний простір, завоювання якого в сучасному світі є достатньо складним, сильна у військовому, економічному, дипломатичному та демографічному відношеннях держава повинна мати привілеї в територіальних суперечках». Тобто Чилі над Аргентиною. Відтак Піночет сформулював основні завдання чилійської зовнішньої політики: експансія на північ і південь від кордонів Чилі, панування в південній частині Тихого океану, окупація та контроль над протоками та островами Південного конуса Латинської Америки. Для читачів, які не надто добре обізнані з південноамериканськими геополітичними реаліями, пояснимо: згаданий «конус» частково належить Аргентині, і Піночет у своїй науковій праці фактично закликав до війни з сусідньою країною. Лише через п’ять років після виходу «Геополітики» в світ її автор став на чолі Чилі. І можна тільки дякувати Богові, що в нього вистачило розуму не спробувати втілити в життя свої геополітичні теорії.

   Нарешті, остання цитата з генеральського трактату: «Одна з цілей геополітики полягає у співвідношенні передумов до можливого застосування і використання особливих законів у внутрішній політиці держави». Що таке «особливі закони» і як їх на практиці використовувати у внутрішньому житті держави, генерал наочно продемонстрував усьому світу. [1].

    У грудні 1969 р. ліві сили об'єдналися в блок Народна єдність. До нього увійшли Комуністична, Соціалістична і оновлена ​​Радикальна партії, Рух єдиної народної дії (МАПУ), що відколовся від правлячої партії, і ще дві невеликі організації. Програма Народної єдності передбачала націоналізацію іноземного та місцевого монополістичного капіталу, ліквідацію латифундизму, широкі соціальні заходи на користь трудящих, залучення їх в управління економікою, заходи на користь дрібних і середніх підприємців, демократизацію державного управління, армії, місцевої адміністрації, незалежну зовнішню політику. Здійснення намічених перетворень, згідно з програмою, повинно було відбуватися за дотримання конституційних правових норм і демократичних свобод, ідеологічному та політичному плюралізмі зі збереженням багатопартійної системи, при плюралізмі форм власності (державної, кооперативної і приватної). Підсумком демократичних перетворень повинен був стати поступовий перехід у перспективі до соціалізму. Висування подібного перетворення суспільства мирним, конституційним шляхом було незвичайним для революційних сил, важливим прагматичним зрушенням в їх стратегії. Єдиним спільним кандидатом у президенти від Народної єдності після довгих дискусій у січні 1970 р. був висунутий (вже в четвертий раз з 1952 р.) сенатор-соціаліст Сальвадор Альєнде.

    На виборах 4 вересня 1970 року перше місце посів Сальвадор Альєнде, який отримав 36,3% голосів. Його основний суперник Хорхе Алессандрі набрав майже 35% і Радомир Томич – 27,8% голосів. Пізно вночі, після оголошення підсумків виборів, натовпи народу заповнили вулиці, святкуючи перемогу Альєнде [3, 229-230].

    Однак лівим силам ще довелося боротися за доступ до влади протягом наступних 60 днів. Оскільки Альєнде не отримав абсолютної більшості, через 50 днів після виборів Національний конгрес повинен був остаточно визначити, хто стане президентом з двох кандидатів, які посіли перше і друге місця. До 1970 р. в Чилі не було прецеденту, щоб конгрес віддав перевагу кандидату, який зайняв друге місце, тому прихильники Альєнде вимагали визнання його переможцем. Однак цього разу мова йшла про визнання перемоги кандидата-марксиста, прихильника революційних перетворень. У конгресі ліві мали 80 місць з 200, християнські демократи – 75 і праві – 45, тобто багато чого залежало від того, на чию сторону стануть християнські демократи, кандидат яких програв вибори [3, 231]. Все ж президентом було обрано Альєнде.

    У липні 1971 року конгрес Чилі приймає запропонований Альєнде закон про конституційну поправку, яка стверджувала, що «державі належить повне, виключне і невід'ємне право на всі копальні... родовища вугілля, нафти і газу та інші корисні копалини». До кінця 1971 року державний сектор виробляв вже близько 50% валового національного продукту країни.

    Сальвадор Альєнде схилявся перед Мао Цзедуном, Хо Ши Міном, Фіделем Кастро і Че Геварою. В одному з інтерв'ю в 1970 році він заявив, що ні одна латиноамериканська країна, крім соціалістичної Куби, не вирішила головні для народу проблеми [2, 21-22].

    У 1971 р. Піночет заступив на посаду командувача гарнізоном Сантьяго, що стало його першим призначенням при уряді Народної єдності на чолі з президентом Сальвадором Альєнде [3, 261].

    8 серпня президент призначає генерала Пратса міністром оборони в своєму уряді. Проте вже 21 серпня, після демонстрації біля будинку Пратса, коли пролунали вимоги усунути міністра оборони від влади, той подав у відставку. Саме тоді Аугусто Піночет став головнокомандувачем сухопутними військами. У силу якогось містичного збігу, в той же день, 22 серпня, парламент приймає «Угоду палати», де уряд Альєнде був по суті справи оголошений поза законом, а сам президент звинувачений в порушенні конституції. Особливо серйозним було те, що «Угода» практично закликала збройні сили до непокори владі, поки ті «не стануть на шлях законності» [2, 28].

    Саме ці події вже незабаром і призведуть до військового перевороту на чолі з Августом Піночетом.

Військовий переворот 1973 року та правління А. Піночета

 

    Немає точних даних, коли генерал Піночет підключився до змовників. Але в тому, що державний переворот готувався заздалегідь, сумнівів немає. Зокрема, на одній з прес-конференцій незабаром після перевороту генерал Серхіо Арельяно Старк говорив, що оперативний план захоплення столиці був розроблений офіцерами військової академії за шість місяців до заколоту. Він зазначав, що головними були три завдання:

- Зосередження в руках змовників командування сухопутними силами, ВМФ, ВПС і карабінерами;

- Забезпечення того, щоб збройні сили підпорядковувалися всім наказам путчистів;

- Запобігання або придушення збройного опору мас.

    У рамки цього плану укладаються і дискредитація генерала Пратса, внаслідок чого він змушений був піти у відставку, і чистки серед офіцерів армії, проведена наприкінці серпня – початку вересня генералом Піночетом.

     Варто звернути увагу на ту обставину, що путчисти були у досить «близьких відносинах» з військовими США. Сам Піночет закінчив командні і штабні курси в Форт-Бенінг, а також тричі стажувався на американських військових базах в районі Панамського каналу (1965, 1968, 1972). Генерал Лі протягом десяти років навчався в США і був військовим і військово-повітряним аташе у Вашингтоні [2, 38].

    Розв’язка наступила 11 вересня 1973 року. Цього дня у Чилі відбувся путч. Військові захопили урядові установи, розгромили штаб-квартири всіх партій, що творили «Народну єдність», а президент Альєнде героїчно загинув із автоматом у руках, марно намагаючись опиратися озброєним до зубів  путчистам.

    Альєнде сам прискорив свій кінець. За 19 днів до путчу президент призначив генерала Августо Піночета головнокомандувачем сухопутними військами Чилі. Це – найвища посада, якої може досягти чилійський військовий. Адже військового, який водночас командував би ще й авіацією та флотом, просто не існує, ті підпорядковуються безпосередньо президентові [1].

    У Чилі після контрреволюційного перевороту 11 вересня 1973 р. при владі стала військова хунта в складі командувачів трьома родами військ і корпусу карабінерів на чолі з генералом Аугусто Піночетом, затвердженим хунтою президентом Чилі з надзвичайними повноваженнями на невизначений термін. Вся країна була оголошена в стані «внутрішньої війни» з «марксизмом», введено стан облоги. Було скасовано дію конституції і цивільних свобод, розпущений Національний конгрес, оголошені поза законом партії Народної єдності, заборонені Єдиний профцентр трудящих (КУТ) і ряд галузевих профспілок. Діяльність всіх інших партій оголошувалася «призупиненою», а в 1977 р. взагалі була заборонена. Профспілки були поставлені під контроль влади. Десятки тисяч керівників і активістів лівих партій і профспілок піддалися арештам, тортурам, фізичним знищенням. Тюрми були переповнені, Національний стадіон та ряд інших об'єктів спішно перетворені в концентраційні табори. Запанувало свавілля репресивних служб, особливо створеної в 1974 р. таємної військової поліції (ДІНА). До мільйона чилійців покинули батьківщину.

    Військово-терористична диктатура висловлювала в першу чергу інтереси монополістичних груп. Хунта прийшла до влади з гаслами викорінення «ракової пухлини марксизму», закликами покласти край хаосу і анархії і на основі досягнення національної єдності реконструювати країну. «Декларація принципів» уряду Піночета (березень 1974 р.) дорікала «прийшлу в занепад» західну ліберальну демократію за її нездатність дати ефективну відсіч марксизму. Учасники хунти висловлювалися за побудову націоналістичного суспільства, в якому традиційні інститути західної демократії були б замінені «органічною», «соціальною демократією», заснованою на корпоративних засадах, під егідою авторитарної влади, на моральних засадах християнства та іспанських духовних традиціях [3, 262].

    Звісно, ретельне опрацювання всіх деталей операції з повалення Альєнде і вміле керівництво забезпечили швидкий успіх. Однак, схоже, рішення про заколот далося нелегко. Пізніше, в 1992 році, генерал Піночет давав інтерв'ю російському журналістові.

    Журналіст: Генерал, життя дається один раз. Але якби у вас була можливість повернутися назад – повторили б ви трагічні події 11 вересня 1973 року?

    Піночет: Для мене військовий переворот в Чилі був крайнім засобом. Ми вичікували до самого останнього моменту. Але у нас серйозне занепокоєння викликало найближче оточення президента Альєнде. Ці люди вели Чилі до того, щоб перетворити її на другу Кубу. Вони готували переворот, щоб на чилійській землі приступити до будівництва соціалізму. Такий соціалістичний експеримент обійшовся б нам набагато дорожче, ніж переворот [2, 39].

    Спочатку Піночет був «просто» главою військової хунти, яку мали по черзі очолювати командувачі сухопутними військами, авіацією та флотом. Але вже через кілька місяців він відмовився передати головування в хунті наступному генералові, а через рік проголосив себе (без жодних виборів) президентом країни. Піночет, безумовно, був кривавим диктатором, жорстоким та підступним. Але таких було дуже багато в трагічній історії Латинської Америки. І якби лише цим вичерпувалася його роль, він був би просто не вартий нашої уваги.

    Але ж водночас Піночет – батько чилійського економічного дива! За порівняно короткий період йому вдалося розв’язати історичне завдання модернізації чилійської економіки, над яким багато десятиріч безуспішно билися і ліві, і праві його попередники. За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох латиноамериканських країн, економічний приріст яких збільшувався стабільними і порівняно високими темпами [1].

    Істотне зниження митних тарифів призвело до збільшення частки імпорту у внутрішньому споживанні з 8,2% в 1970-1973 рр. до 16,2% в 1974-1980 рр.

    За 1974-1978 рр. в чилійську економіку було вкладено 2,3 млрд. дол іноземних, переважно американських капіталів. Збільшилося надходження позик і кредитів з-за кордону, зовнішня заборгованість зросла з 3,3 млрд. дол наприкінці 1973 р. до 21 млрд. в 1986 р.

    У сільському господарстві з 10 млн. га експропрійованих у 1965-1973 рр. земель до 1978 р. 2,8 млн. га були повернені колишнім власникам. Колективна власність на землю поступово перетворювалася на приватну. Ставка робилася на зміцнення сільської буржуазії і фермерства. Більше третини селян, які одержали землю, розорилося.

    Була здійснена часткова модернізація промисловості, підвищилася технічна оснащеність, енергоозброєність і продуктивність праці на великих підприємствах в експортних галузях – мідної, залізорудної, харчової, деревообробної, целюлозно-паперової. З 1971 по 1983 р. продукція великої мідної промисловості зросла на 70% при зменшенні персоналу на 1/3. Збільшилася сільськогосподарська продукція. Але одночасно розорилося багато національних підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок [3, 263].

    Виступаючи 9 липня 1977 року перед членами Молодіжного фронту національної єдності в місті Чакарільяс, генерал Піночет виклав програму політичних змін, визначивши мету і терміни кожного з етапів. Перший етап – період інституціоналізації, коли владу здійснюють збройні сили як цілісний політичний інститут (до кінця 1980 року). Другий – перехідний п'ятирічний період, в ході якого армія поділиться частиною влади з цивільними. Нарешті, третій етап – період консолідації, коли буде прийнята нова конституція і обраний президент. На цьому етапі влада переходить до цивільного уряду, а за збройними силами залишається роль гаранта конституційної та національної безпеки. Таким чином, до 1991 року буде завершено перехід країни до демократії. Розпуск ДІНА в серпні 1977 року також став складовою частиною політики «поліпшення іміджу». У 1978 році був прийнятий закон про амністію, за яким всі особи, котрі брали участь в антидержавній діяльності в 1973-1978 рр. звільнялися від відповідальності.

    У 1978 році генерал Піночет провів референдум і отримав 75 відсотків голосів на свою підтримку. Об'єктивні оглядачі назвали це великою політичною перемогою Піночета, чия пропаганда вміло використала антиамериканізм чилійців, їх відданість таким цінностям, як гідність нації і суверенітет. Втім, не виключалася і можливість фальсифікації з боку режиму.

    В серпні 1980 року відбувся плебісцит за проектом конституції. «За» було подано 67 відсотків голосів, «проти» – 30 відсотків. З березня 1981 року конституція вступила в силу. Проте здійснення її основних статей – про вибори, конгресі і партіях – відкладалося на вісім років. До тих пір повноваження конгресу здійснювала військова хунта. Августо Піночет без виборів був оголошений «конституційним президентом на 8 років з правом переобрання на наступні 8 років» [2, 60-61].

    Розроблений урядом у 1979-1981 рр. «Трудовий план» узаконював низові профспілки з дуже обмеженими функціями і забороною обирати в керівництво відомих у минулому активістів робітничого руху. Вирішувалися тільки економічні страйки на приватних підприємствах поза життєво важливих галузей економіки на термін не більше 60 днів і з рядом інших обмежень, що не дозволяли ефективно використовувати цю форму боротьби [3, 264].

    У 1985 – початку 1986 рр., після короткочасного підйому економічна ситуація в країні знову погіршилася. Тоді ж генерал Піночет відмовився розглядати «Національну угоду про перехід до демократії». Дві ці обставини породили новий сплеск опозиційного руху. На початку липня 1968 року в Чилі пройшов загальний страйк. А 7 вересня всі світові телеграфні агентства передали з Чилі «гарячу» новину – на диктатора скоєно замах.

    Пізніше стало відомо, що цю акцію здійснили бойовики з організації Патріотичний фронт Мануеля Родрігеса, названої так на честь героя визвольної війни 1810-1818 років проти іспанського колоніального панування. Вперше ця організація заявила про себе в грудні 1983 року, коли її бойовики підірвали лінію електропередач та залишили столицю країни без світла. ПФМР зумів роздобути інформацію про пересування генерала Піночета [2, 64].

    1988 року Піночет провів референдум, на якому чилійці мали відповісти: бажають вони зберегти правління військових чи воліють перейти до класичної демократії. 73-річний Піночет був переконаний, що більшість народу підтримає збереження існуючого режиму і йому доведеться призначати собі наступника з числа генералів. Диктатор помилився – 60 відсотків чилійців проголосувало за повернення до влади цивільних політиків. І 1990 року Піночет передав владу демократично обраному президентові Ейлвіну, християнському демократу. Ще кілька років генерал зберігав за собою командування сухопутними військами, а тоді придумав для себе посаду «довічного сенатора», яка гарантувала його непідсудність за будь-якими звинуваченнями до самої смерті. В Чилі, але не в світі. Коли 1990 року 85-річний Піночет прибув на лікування до Великої Британії, його було заарештовано за ордером іспанського судді. За звинуваченням у злочинах проти людства – позасудових вбивствах в середині 70-х кількох десятків іспанських громадян, які жили в Чилі і підтримували «Народну єдність». Перебуваючи на Альбіоні під домашнім арештом, старий генерал імітував повну втрату пам’яті і пересувався виключно в інвалідному візку. Врешті після кількамісячної тяганини британська палата лордів вирішила не видавати його Іспанії і відпустити додому. В Сантьяго «вмираючий інвалід» самостійно зійшов з трапа літака і хвацько відкозиряв величезному натовпу своїх шанувальників, що зібралися в аеропорту.

    За оцінками міжнародних правозахисних організацій, за 17 років Піночетового правління в Чилі було фізично знищено (часто без суду та слідства) 30 тисяч прибічників «Народної єдності». Серед них було чимало іноземців – на початку 70-х багато західних інтелектуалів-ліваків добровольцями вирушили до Чилі, аби допомогти своїм місцевим однодумцям «будувати реальний соціалізм». Лише за перші три роки перебування Піночета при владі за політичними мотивами було заарештовано 130 тисяч чилійців – величезне число для країни з 10-мільйонним населенням. Загалом, за оцінками правозахисників, за Піночета політичних репресій у тій чи іншій формі зазнав кожний шостий чилієць [1].

    Помер видатний диктатор 10 грудня 2006 року в госпіталі Сантьяго.


Література:

1. Підлуцький О. Августо Піночет: генерал, який одягнув на націю «залізні штани» // Дзеркало тижня. – 2003. – №26.

2. Шевелев В. Диктаторы и боги / В. Шевелев. Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. 320 с.

3. Строганов А. И. Новейшая история стран Латинской Америки / А. И Строганов. – М.: Высшая школа, 1995. – 415 с.


Категорія: Історія країн Латинської Америки | Додав: Ekzor
Переглядів: 3306 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1045
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz