Зовнішня політика Туреччини після Другої світової війни - Історія країн Азії та Африки - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Середа, 07.12.2016, 11:32
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 18
Гостей: 18
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія країн Азії та Африки

Зовнішня політика Туреччини після Другої світової війни
13.04.2011, 22:31

   У Другій світовій війні Туреччина зберігала нейтралітет аж до лютого 1945 р., коли вона оголосила війну Німеччині і Японії.

    Радянсько-турецькі відносини, дружні до 1936 р., перебували в процесі погіршення до 1954 р. У 50 рр. між Москвою і Анкарою зберігалася напруженість, незважаючи на ряд кроків з боку радянської дипломатії з її ослаблення після смерті Сталіна. 30 травня 1953 Москва заявила про відсутність у неї територіальних претензій до Туреччини і про відмову від висунутих у 1946 р. п'яти вимог СРСР з Чорноморських проток. Турецькі політики та історики не люблять згадок про відмову СРСР від своїх претензій. С. Демірель заявив, наприклад, що "Туреччина вступила в НАТО в 1952 р. і створила американські бази на своїй території після 1953 р., тому що СРСР зажадав Карс, Ардаган і протоки".

    З 60 рр. відбувається поліпшення радянсько-турецьких відносин, що пояснювалося прагненням Туреччини розширювати зовнішньоекономічні зв'язки, змусити Захід до більш сприятливих для Туреччини умов співпраці для нейтралізації радянського впливу в цій країні, а також загальної розрядкою відносин Схід-Захід. До того ж, позиція Москви щодо Кіпру проти енозису (рух за приєднання до Греції) виявилася ближче до інтересів Туреччини, ніж західна політика невтручання в конфлікт, в якому у Греції було більше шансів на перемогу (при цьому Анкара підозрювала Москву в намірі перетворити Кіпр в "середземноморську Кубу").

    Найбільш гострою зовнішньополітичною проблемою Туреччини 60-90 рр. стала кіпрська. Особливістю руху на Кіпрі проти британського панування було висунення греками-кіпріотами гасла "енозіса" (приєднання) острова до Греції, оскільки греки складали три чверті населення Кіпру; і турками-кіпріотами гасла "Таксимо" (розділу Кіпру між Туреччиною і Грецією). Поки Кіпр був британською колонією, Анкара не цікавилася ні островом, ні його турецької громадою. З проголошенням незалежності Кіпру в 1959 р. місцеві турки відчули слабкість своїх позицій перед більш розвинутою в соціально-економічному відношенні грецькою громадою і грецькими екстремістами з організації "ЕОКА", і апелювали до Анкари про підтримку. Правлячі кола Туреччини використовували проблему турецької меншини на Кіпрі як політичний громовідвід від складних внутрішніх проблем країни. Спроба "чорних полковників" з Афін в односторонньому порядку здійснити енозіс змусила Анкару здійснити профілактичну військову операцію на Кіпрі в 1974 р., в результаті якої під турецькою опікою була створена "Турецька Республіка Кіпр", визнана Анкарою, але не визнана світом. Розкол Кіпру став результатом дій екстремістів обох острівних громад, підтриманих Анкарою і Афінами.

    Складну еволюцію зазнала політика Туреччини по відношенню до арабського світу. У 50 рр. вона грала роль знаряддя і посередника Заходу в мусульманському світі, звинувачуючи арабів у конфліктах з Ізраїлем. У 60 рр. Анкара почала боротьбу за відновлення довіри до себе з боку арабо-мусульманського світу для вирішення зовнішньоторговельних і кіпрської проблем. Це виразилося в поєднанні прозахідних і проарабських позицій турецькою дипломатією: з одного боку проарабського нейтралітет у третій та четвертій арабо-ізраїльських війнах, з іншого боку збереження дипломатичних відносин з Тель-Авівом і неучасть у санкціях проти нього. З Іраком Туреччина знайшла спільну мову в боротьбі проти курдського сепаратизму в обох країнах (20% нас. Іраку) і на поч. 90 рр. навіть здійснювала рейди і авіанальоти на позиції курдських повстанців на іракській території за згодою (або на прохання) Багдада. Слід відзначити суттєві розбіжності позицій курдів обох країн. Турецькі курди домагаються створення незалежної курдської держави на частині території Туреччини, Іраку, Ірану і Сирії. Іракські курди ж згодні обмежитися внутрішньою автономією Іракського Курдистану з правом пріоритетного користування доходами від добування нафти, за що турецькі курди вважають їх "зрадниками" спільної справи. Ісламська революція в Ірані сприяла підвищенню ролі Туреччини на Близькому і Середньому Сході як уособлення світської альтернативи розвитку мусульманського світу і сприяла збільшенню західної військової та економічної допомоги цій країні.

    У 50 рр. у зв’язку з односторонньою орієнтацією на США Анкара перетворилася в найбільш відданого союзника Вашингтона: Туреччина вступила в НАТО (хоча не була країною Північноатлантичного регіону) та інші військово-політичні блоки, створення яких на Близькому і Середньому Сході було інспіровано США; брала участь в Корейській війні; підтримала англо-франко-ізраїльську агресію проти Єгипту в 1956 р.; розмістила американські військові бази на своїй території і т. д.

    У 60 рр. зовнішня політика Туреччини стає більш самостійною. Це пояснювалося не тільки націоналізмом військових, але й усвідомленням того факту, що Вашингтон готовий підтримати Анкару тільки у випадку її малоймовірного зіткнення з Москвою, але не може бути корисний у конфлікті Туреччини з несоціалістичними країнами (наприклад, з Грецією через Кіпр). В Анкарі також переконалися в небажанні США сприяти комплексній індустріалізації Туреччини, тому що це послабило б її залежність від Вашингтона. Туреччині також необхідно було вийти з міжнародної ізоляції. З урахуванням вищевказаних міркувань Анкара, зберігаючи загальну військово-політичну орієнтацію на США, почала економічну переорієнтацію на Західну Європу.

У 70 рр. відбулося деяке ускладнення турецько-американських відносин. Під час загострення турецько-грецьких відносин навколо Кіпру Вашингтон, не зацікавлений у військовому зіткненні двох членів НАТО і ослабленні південно-східного флангу цього блоку, наклав заборону на використання Туреччиною американського озброєння і припинив раніше обумовлені військові поставки. У відповідь на це Анкара встановила контроль над американськими військовими базами на турецькій території. Згодом на США було вчинено тиск на користь різкого підвищення орендної плати за користування військовими базами в Туреччині.
Категорія: Історія країн Азії та Африки | Додав: Ekzor
Переглядів: 1797 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1047
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz