Більша частина Індії була британською колонією, інша частина - близько 600 князівств - мала з Англією двосторонні договори і також входила до складу Британської імперії. Індія взяла участь у війні на її стороні і внесла істотний вклад у перемогу Антанти. Півтора мільйона індійців (головним чином, сикхи і гуркхи) безпосередньо брали участь у бойових діях британської армії і понесли чималі втрати. Сотні тисяч мирних громадян були мобілізовані для робіт у прифронтовій смузі.

    Індія була постачальником величезної кількості продовольства і сільськогосподарської сировини, незважаючи на власні соціальні лиха (як відомо, тільки від голоду в роки війни загинуло близько 13 млн. чоловік). Серед населення проводився збір пожертвувань на військові потреби. Англія отримала від Індії позику в 150 млн. ф. ст., з Індії йшли поставки товарів на загальну суму в 200 млн. ф. ст.

    Англійська влада була зацікавлена в економічному потенціалі своєї колонії і зняла всякі обмеження на розвиток промисловості та банків. За роки війни індійське підприємництво помітно зміцнилося і потіснило англійців. Великі підприємці з числа індійців розвивали металургійну промисловість, будували гідроелектростанції, створювали власні банківські установи. Ще напередодні війни в Індії відбулося відродження ручного ткацтва. У цій галузі перероблялося значно більше бавовняної пряжі, ніж на фабриках, і були зайняті 45 млн. чоловік. Розширювалися і інвестиції англійського капіталу в Індії - англійські банки все більш охоче вкладали гроші в економіку країни. Все це створювало нові передумови для підйому антиколоніального руху.

   З самого початку війни британський уряд оголосив Індію воюючою країною. Індійські поміщики і буржуазія підтримали військову політику англійців. Війна обіцяла їм чималі матеріальні вигоди. Крім того, підтримуючи військові зусилля британського імперіалізму, індійські імущі класи розраховували домогтися від Англії певних політичних та економічних поступок.

    Війна принесла незліченні лиха й страждання народним масам Індії. За час війни різко погіршилося і без того неймовірно важке становище індійських робітників. Реальна заробітна плата впала. Доведена до крайніх меж житлова тіснота, антисанітарні умови породжували серед робітників масові епідемічні захворювання.

   Британські колонізатори наклали новий тяжкий тягар на індійське селянство. Колоніальні власті встановили примусові низькі ціни на зерно і продовольство, котре вони скуповували у селян. Більшість селян розорялися, обробка землі безперервно погіршувалася, врожаї падали. Невдоволення в країні стало посилюватися особливо після того, як в Індії почали повертатися поранені і покалічені солдати. Політичне положення ставало вкрай напруженим. У 1915 р. британські колоніальні власті ввели в дію «Закон про оборону Індії», який надав їм необмежені поліцейські повноваження. Дрібнобуржуазні терористичні організації робили спроби підняти збройне повстання. У Пенджабі діяла підпільна революційна організація «Гадр». Все частіше спалахували бунти солдат. У 1916 р. в Сінгапурі повстала бригада індійських військ. Хвилювання охопили сикхські частини в Пенджабі. Індійська національна буржуазія, зміцніла економічно, прагнула консолідуватися політично. Вона зміцнювала свою партію - Індійський національний конгрес. У 1916 р. Тілак і його прихильники повернулися до Конгресу. У 1916 р. в Лакнау одночасно відбулися з'їзди Національного конгресу і Мусульманської ліги. Засідаючи окремо, обидва з'їзди висунули однакові вимоги негайного надання Індії широкого самоврядування, призначення індійців на відповідальні командні пости в армії, митної автономії, контролю над фінансами. Для популяризації цієї програми з ініціативи Тілака була створена «Ліга індійського гомруля».

   В цей же час в Індії ставали популярними ідеї Мохандаса Карамчанда Ганді, який став відомий ще своєю діяльністю в Південній Африці, де він активно захищав інтереси індійських емігрантів. У Південній Африці Ганді розробив і вперше застосував свою тактику так званого ненасильницького опору, яка отримала назву сатьяграха (завзятість в істині). Як і більшість діячів Національного конгресу, Ганді тоді вважав необхідним активно підтримувати Англію в її військових зусиллях, розраховуючи, що завдяки цьому Індія зможе отримати самоврядування. Англійському уряду все важче було тримати Індію в покорі старими методами. У серпні 1917 р. англійський уряд опублікував декларацію, в якій Індії була обіцяна конституція за зразком британських домініонів. Однак ці маневри не могли примирити індійський народ з британським імперіалістичним пануванням. Час, коли колонізатори почували себе міцно, пішов в минуле. Національно-визвольний рух став найважливішим фактором політичного життя Індії.

    У липні 1918 р. був опублікований проект закону «Про управління Індією». Він здобув популярність як реформа Монтегю-Челмсфорда (всі закони, що стосувалися Індії, мали в назві два прізвища - віце-короля і міністра у справах Індії в англійському уряді, тобто осіб, безпосередньо причетних до його розробки). Очікуваного самоврядування для Індії не було, правда, деякі поступки були зроблені. Розширювалася виборна більшість у Законодавчих зборах провінцій, знижувався майновий ценз, що дозволило збільшити число виборців в три рази.

    Але найголовніше - індійцям дозволялося займати пости, правда, другорядні (охорона здоров'я, освіта і т. п.), в Виконавчих радах (урядах) при віце-королі і в провінціях. Англійські власті зберегли за собою право вето на всі акти Законодавчих зборів і право їх розпуску на свій розсуд.

    Частина лідерів ІНК були схильні погодитися навіть на такий варіант, наприклад Банерджі в Бенгалії наміри Англії схвалив, він заснував Ліберальну федерацію, вийшовши зі складу Конгресу. Але в цілому ІНК на своєму щорічному конгресі в Бомбеї в серпні 1918 р. відкинув проект Монтегю-Челмсфорда. Однак що-небудь протиставити англійським властям не зміг. Закон «Про управління Індією» був прийнятий парламентом в 1919 р.

    19 березня 1919 р. в Індії були введені в дію закони Роулетта. Вони повинні були замінити закони воєнного часу, які могли діяти після закінчення війни не більше шести місяців. Згідно законам Роулетта, адміністративні влади в Індії отримали право на розгін мітингів і демонстрацій протесту, скасовувався суд присяжних у політичних справах, вводилося право на арешти і заслання без суду, заборонялися будь-які організації та органи преси, встановлювалася сувора цензура. Зрозуміло, що подібні заходи не могли стати популярними в Індії, але англійці сподівалися на відсутність дієвої тактики у ІНК, його організаційну слабкість. Справді, що міг протиставити Конгрес, окрім заяв протесту. Але ситуація до того часу змінилася.