Розділ 1. Голландська експансія у Індонезії в XVI – XVII ст.

    Населення островів Індонезійського архіпелагу налічувало в XVI ст. близько трьох мільйонів чоловік. Народи, що населяли архіпелаг, перебували на різних стадіях розвитку. Народи, які проживали на о. Борнео, у ряді районів о. Суматра, о. Целебес, перебували ще на додержавній стадії розвитку, деякі навіть з елементами матріархату. В інших же районах вже існували державні утворення, особливо на островах Ява і Суматра.

    З островів індонезійського архіпелагу до початку XVI ст. виділялася Ява, територія якої, після розпаду держави Маджапахіт, виявилася поділеною на кілька державних утворень, очолюваних мусульманськими правителями. У цей період активну роль на острові грала Португалія, війська якої в 1511 р. зуміли опанувати Малаккою, що грала ключову роль у торгових зв'язках в регіоні. Там було встановлено пряме португальське колоніальне правління, і Португалія перетворилася, таким чином, в сильного конкурента для індонезійських князівств, а також англійців та іспанців, які мали в цьому районі власні інтереси. Португальці вивозили звідти прянощі, скуповуючи їх за безцінь у місцевого населення, а також займалися нападами на торгові судна інших держав.

    Поступово в зоні Зондської протоки виникли нові державні утворення, які об'єдналися в 1568 р. в незалежний султанат Батна. До нього увійшли прилеглі до протоки землі як з боку Яви, так і Суматри. Однойменна столиця цієї держави до кінця XVI ст. перетворилася в один з великих торгових центрів не тільки за мірками Південно-Східної Азії, але і всього азіатського-африканського світу. На одержувані доходи у вигляді податків правителі Батни зуміли організувати сильну, добре оснащену армію і військовий флот, які могли успішно протистояти португальцям.

    Другим великим державним утворенням на території Індонезії в XVI ст. став султанат Аче, що розташовувався в північних районах Суматри. На півдні цього острова знаходився султанат Джохор, правителі якого суперничали з Аче за вплив на острові. Вся друга половина XVI ст. пройшла у взаємних чварах між цими державами, що, безсумнівно, було в інтересах Португалії, так як її потенційні суперники послаблювали один одного, приводячи до занепаду власні землі.

    У 1602 р. виникла голландська Ост-Індська компанія, що одержала право монопольної торгівлі і мореплавства від мису Доброї Надії і аж до Магелланової протоки. Компанія мала також право утримувати на цих територіях свої війська, оголошувати війну і укладати мирні договори, будувати фортеці, а також карбувати власну монету. Вона поєднувала в своїй практичній діяльності методи насильства і активної торгівлі, маючи в особі Іспанії та Португалії своїх головних конкурентів у регіоні Південно-Східної Азії.

    У 1596 р. на Яву висадилась перша голландська експедиція, а через чотири роки голландці уклали перший договір з правителем острова Амбон про будівництво там факторії і закупівлі прянощів.

    У 1609 р. голландцям вдалося витіснити своїх португальських та іспанських конкурентів з Молукки. У 1619 р. вони захопили на Яві Джакарту (Батавию), пізніше перетворивши її в головний адміністративний центр своїх колоніальних володінь в Індонезії.

    Англійська Ост-Індська компанія обмежилася створенням факторій на Молуцці, Сулавесі, Яві, Суматрі і Сіамі.

    У 1619 р. голландський флот здобув ряд перемог над англійським флотом в Сіамській і Зондській протоках, а в 20-і рр. витіснив їх і з Молукки. Після цього англійці зосередили свою головну увагу на Індії.

   На початку XVII ст. голландці запропонували місцевим правителям продавати їм прянощі за вищими цінами, ніж португальцям чи іспанцям. Потім вони, навпаки, прагнули зробити ці ціни максимально низькими. Зв'язки між островами могли підтримуватися лише голландськими суднами або суднами, які мали спеціальний дозвіл від них. На Молукки могли приїжджати лише голландці.

    У середині XVII ст. найбільш великим і впливовим на Яві був султанат Матарам, який займав її центральну і східну частини. На чолі цієї держави перебував Сусухунан («той, якому всі підкоряються»), який прагнув поширити власний вплив і на західну частину острова, де в той час розташовувався султанат Бантам. Його розквіт був в першу чергу пов'язаний з тим, що через нього проходили важливі торгові шляхи. В кінці XVI ст. сюди стали проникати голландці, що захопили князівство Джакарта. Проте спроби повного підпорядкування Матарама і Бантами владою голландської Ост-Індської компанії в той період успіху не мали.

    У середині XVII ст. на півночі острова Суматра розташовувалося князівство Аче, на сході - Чідорі і Тернате, що потрапили в залежність від європейських колонізаторів. На Целебесе було розташоване князівство Гова. Протиріччя між цими державними утвореннями тонко використовувалися голландцями у власних інтересах. У 1667 р. голландцям вдалося підпорядкувати своїй владі Гову, султан якої Хасан уд-Дін виплатив їм велику контрибуцію.

    У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія підписала договір з князівством Матарам, за яким його правитель визнавав право голландців на земельні володіння на Яві. Сам Матарам в той момент представляв для Голландії інтерес насамперед як постачальника продовольства для інших її володінь на Яві.

    В 1674 р. на території Матарами спалахнуло народне повстання незадоволених політикою місцевого правителя, яке підтримували присутні там пірати.

    Голландці розраховували, що правитель Матарами звернеться до них за допомогою, і вони її нададуть в обмін на нові поступки. Після захоплення повстанцями столиці, Сусухунан втік до голландців, а в 1677 р. ними було підписано угоду з голландською Ост-Індської компанією, за якою останній надавалося право необмеженої торгівлі в Матарамі; був зроблений ряд територіальних поступок, надана можливість будівництва судноверфі, військова допомога в обмін на використання портів Матарами (аж до сплати військових витрат голландцям) і т.д.

    Після підписання цього договору голландські війська увійшли в Матарам, завдали ряд військових поразок повстанцям і протягом трьох років зуміли повністю придушити опір, відновивши на престолі колишню династію.

    Наступним об'єктом голландської колонізації Індонезії стала держава Бантам, яка залишалася в той момент єдиною на Яві, де свій вплив зберігали англійці. У самому Бантамі йшла боротьба між прихильниками орієнтації на Голландію і Великобританію. У 1683 р. перемогу здобули прихильники проголландської орієнтації, і через рік правитель Бантами підписав з голландською Ост-Індською компанією договір, за яким їй надавалися великі привілеї в цій державі. Англійці змушені були покинути Бантам і влаштуватися на заході Суматри. У тому ж 1683 році голландці підпорядкували своїй владі Тернате, придушивши там народне повстання.

    Повстання проти голландського панування спалахнули по всій Яві в кінці XVII – початку XVІІI ст., особливо сильними з них були виступи під керівництвом Сурапаті в Матарамі, придушене лише до 1720 року.

Розділ 2. Боротьба між Голландією та Англією за Індонезію у XVIII – XIX ст.

    На початку XVIII ст. в загальних рисах склалася система голландського колоніального управління Індонезією, яка проіснувала аж до закінчення діяльності її Ост-Індської компанії.

    Встановивши свою монополію на придбання місцевих товарів та їх наступний перепродаж на ринках інших держав, голландські купці отримували можливість вилучення значних прибутків. Вони суворо стежили за вивезенням

прянощів та їх культивуванням лише на певних підвладних компанії островах. На деяких з них працювали голландські колоністи, під керівництвом яких працювали і місцеві раби. На інших посадки вирубувалися для того, щоб не допустити перевиробництва і зберегти високі ціни на даний товар в Європі. Ділянки для культивування прянощів передавалися співробітникам Ост-Індської компанії, які повинні були здавати зібрану сировину за фіксованими цінами. Ці землі оброблялися місцевими селянами, а також рабами. Голландці також ввели свою монополію на видобуток солі.

    Колонізатори в той період ще не втручалися у взаємовідносини місцевого населення, зокрема, еліти і соціальних низів, обмежуючи свій вплив лише сферою економіки. Частина місцевої верхівки приймалася на службу в колоніальну адміністрацію. З їхньою допомогою на островах стали вирощувати нові культури, зокрема, каву, яку потім за низькими цінами скуповували у його безпосередніх виробників.

    Головним потенційним конкурентом голландському економічному пануванню на островах виступали етнічні китайці, особливо на Яві. У 20-і рр. XVIII ст. почалося їх насильницьке виселення на Цейлон і в Південну Африку, а решта повинні були одержувати спеціальні дозволи на проживання від колоніальних властей. У 40-і рр. почалося фізичне знищення китайців на Яві. Тоді вони починають створювати свої партизанські загони спільно з місцевим населенням. У деяких місцях повстанцям навіть вдавалося захоплювати у свої руки владу, зокрема, в Матарамі. У 1743 р. між голландцями та правителем Матарами був підписаний договір, за яким в обмін на допомогу у відновленні влади останнього голландці отримували в свої безпосередні володіння значну частину території цієї держави.

    У той же час йшла боротьба між Англією і Голландією за панування, в якій остання поступово слабшала. Це не могло не позначитися і на Індонезії. Почалося падіння доходів від продажу прянощів. Прагнучи хоча б частково їх компенсувати, голландці посилили експлуатацію місцевого населення і робили спроби встановити своє безпосереднє управління над Матарамом і Бантама, використовуючи міжусобну боротьбу. Генерал-губернатор фан Імхоф переселяє на Яву велике число голландських колоністів, а в 1749 р. він переконує матарамського правителя «поступитися» своїми володіннями голландській компанії. Це викликало невдоволення у частини місцевої еліти, і незабаром почалася збройна боротьба, в результаті якої два основні претенденти на престол розділили між собою Матарам на два самостійних князівства – Суракарта і Джокьякарта, - котрі визнавали верховну владу голландської Ост-Індської компанії.

    В ході четвертої англо-голландської війни (1780-1784 рр.) англійці почали захоплення голландських індонезійських островів. Спочатку ними було захоплено державу Паданг на заході Суматри. Після підписання мирного договору 1784 року англійцям дістався у володіння Нечапатам, а їхні судна отримали право вільного проходу через Індонезійський архіпелаг. Почалося скорочення доходів компанії, яке, зрештою, призвело до припинення її діяльності наприкінці 1799 р. і передачі майна безпосередньо в розпорядження голландської держави.

    З 1802 р. Голландія опинилася під французьким протекторатом, а з 1810 р. і зовсім була приєднана до Франції. Наполеон Бонапарт призначив в 1807 р. французького губернатора Індонезії, яким став маршал Дандельс. Саме йому була доручена організація оборони Індонезії від можливого нападу англійських військ. У пошуках фінансових коштів французька адміністрація збільшила практику примусу місцевого населення до вирощування кави і ряду інших  культур. У практику увійшов продаж земельних ділянок разом з розташованими на них селянами. Однак в 1811 р. до берегів Індонезії підпливла англійська військова ескадра на чолі з генерал-губернатором Індії Мінто. Фактично без бою їм вдалося захопити Батавію. Голландці змушені були відступити і незабаром підписали капітуляцію. Індонезія таким чином перейшла під контроль Великобританії.

    Індонезія в адміністративному відношенні була поділена англійцями на чотири частини – Малакка, Західна Суматра, Молукки і Ява з прилеглими до неї островами, на чолі яких був поставлений свій губернатор.

    Найбільш важливою територією, як і раніше залишалася Ява. На цьому острові англійська адміністрація на чолі з губернатором Рафльсом спробувала провести ряд економічних реформ в інтересах англійського капіталу, взявши на озброєння свій індійський досвід. Так, зокрема, ними була в сільському господарстві введена система, що дуже нагадувала райятварі в Індії. Вся земля на Яві була оголошена державною власністю Великобританії, а селяни ставали орендарями, які мали право передавати у спадок оброблювані ними угіддя. Існував податок-рента, що виплачувався у грошовій формі, розмір якої був індивідуальним для кожного орендаря. Була ліквідована монополія на торгівлю, внутрішні мита, заохочувалося створення плантаційних господарств, у тому числі і на території князівств, де місцеві правителі передавали землю в оренду європейським плантаторам разом з селянами.

    Індонезія була відкрита для іноземної торгівлі, в тому числі і для американської. Рафльс обмежував на землях, які безпосередньо управлялися англійцями, права місцевої еліти, зокрема, у виконанні ними судових функцій, збору податків і т.д.

    Незабаром англійці приєднали до своїх володінь Джокьякарту, де при владі поставили лояльного собі правителя, в 1811 р. – частина території Палембанг, а в 1813 р. – і Бантам.

    Голландія стала незалежною державою після розпаду Першої імперії у Франції. Великобританія вирішила повернути їй деякі з колишніх володінь на території Індонезії. Голландський король хотів більшого – повернення всіх раніше загублених територій архіпелагу, але це тоді не входило в плани Великобританії.

    У серпні 1814 р. був підписаний англо-голландський договір, згідно з яким Голландії поверталися всі належні їм раніше індонезійські володіння. Але на практиці цей процес тривав протягом п'яти років. Особливо англійці не хотіли повертати Палембанг, який мав для них важливе стратегічне значення в регіоні. Лише побудувавши фортецю Сінгапур, британці дещо заспокоїлися. У 1824 р. між двома країнами був підписаний новий договір про розмежування сфер впливу в Індонезії. Голландці визнали незалежність Аче і особливі інтереси там Великобританії, а у відповідь англійці відмовилися від своїх планів щодо контролю Суматри і ряду інших територій. Голландці зобов'язувалися дати податкові пільги для англійських товарів, що значною мірою забезпечувало економічні інтереси Великобританії. Щоб ефективно протистояти конкуренції з боку Великобританії і США, в 1824 р. голландцями було утворено Нідерландське торговельне товариство, що представляло собою акціонерну компанію, найбільшим пайовиком якої був особисто голландський монарх. Голландці приступили до ліквідації встановленої англійцями системи управління і хотіли повернення колишніх порядків, заснованих на своєму монопольному праві розпорядження усіма справами колонії. Ними була заборонена оренда європейцями земель в князівствах, відновлена ​​колишня система збору податків і т. д. Все це викликало невдоволення як з боку представників місцевої еліти, так і селянства, експлуатація якого, особливо на Яві, посилилася. Все це, зрештою, призвело до одного з найсильніших в колоніальний період виступів місцевого населення.

    На чолі незадоволених встав Діпонегоро. Сам він був вихідцем із султанського роду, який був відсторонений від влади в Джокьякарта. Ідеологічною основою повстання стали ідеї ісламу. Скориставшись тою обставиною, що в 1825 р. основні збройні формування голландців знаходилися поза межами Яви, прагнучи підпорядкувати собі Палембанг, прихильники Діпонегоро підняли повстання. У числі незадоволених голландськими колонізаторами виявилися як селяни, так і частина місцевої еліти. Повстанці захопили столицю князівства Джокьякарта, при цьому жорстоко розправившись з іноземцями, в числі яких було багато європейців. Сам Діпонегоро був оголошений новим султаном, і на його бік перейшла частина регулярної армії з числа місцевих жителів. Не зумівши в перші дні придушити повстання, голландці спробували розколоти повстанців, залучаючи на свою сторону частину еліти, що підтримала повстання. В обмін на збереження привілеїв і титулів багато з них перейшли на бік колонізаторів. Крім того, використовуючи всі ті ж релігійні гасла, голландцям вдалося підняти на боротьбу з мусульманами християнське населення ряду островів.

    До 1830 р. голландцям вдалося обманним шляхом, під час мирних переговорів, захопити Діпонегоро і потім вислати його на віддалені острови, де він прожив чверть століття, аж до своєї кончини. Після цього голландці придушили останні осередки опору.

    У 20-і рр. XIX ст. голландські колонізатори почали впроваджувати на території Індонезії так звану систему «примусових культур», коли насильно вирощували на островах вигідні європейцям сільськогосподарські культури. Цю систему розробив Ван дер Босх, один з видних голландських колоніальних адміністраторів того часу, який виступав за активне застосування рабської праці в сільському господарстві Індонезії. Всім селянам Яви було запропоновано замість сплати земельного податку засівати частину оброблюваних площ зазначеними властями сільськогосподарськими культурами, в основним завезеними з інших районів. У період збору врожаю вся отримана продукція здавалася в державні сховища. До цих культур були віднесені тютюн, індиго, а також цукровий очерет. Там же, на місці, утворювалися підприємства з переробки цих культур, на яких змушені були безкоштовно працювати всі ті ж селяни. Реалізацією виробленої продукції займалося Нідерландське торговельне товариство.

    Колоніальні власті намагалися заручитися підтримкою місцевої еліти, якій діставалися частина одержуваного прибутку і інші привілеї. Її представники поступово стали перетворюватися в новий шар землевласників. Селяни ж змушені були задовольнятися дуже скромною винагородою за свою працю. Для більш ефективного використання їх праці в багатьох місцях штучно підтримувалася сільська громада, процес розкладання якої через зазначені вище обставин сповільнився.

    Плантації кави і індиго знаходилися далеко від будинків селян, тому вони змушені були місяцями перебувати поза своїми сім’ями, а в цей час їх власні землі, на яких був посаджений рис, гинули без необхідного догляду. По відношенню до робітників плантацій застосовувалися тілесні покарання. Багато працівників голодували і, рятуючись від непосильної праці та знущань, втікали з плантацій.

    Система «примусових культур» давала великі прибутки Нідерландському торговому суспільству, а також створювала накопичення фінансових коштів для більш ефективного розвитку капіталістичних відносин в самій метрополії. Ця система викликала обурення багатьох прогресивно мислячих людей того часу, що критикували голландську владу за проведену в Індонезії політику.

    Територія Індонезії, за винятком Яви і ряду адміністративно з нею пов'язаних районів, отримала в Голландії назву «Зовнішні володіння» і була розмежована між голландцями та англійцями в 1824 р. Зміцнилася самостійність султанатів Балі і Борнео, правителі яких не тільки контролювали своїх підданих, а й вели боротьбу за розширення власного впливу на сусідні райони Індонезії.

    Західне Борнео фактично перебувало у сфері впливу китайських поселенців. Голландці не прагнули підпорядкувати їх своїй безпосередній владі, так як не бачили в цьому великих перспектив. Ситуацією, що склалася вирішили скористатися англійці, які використовували досвід Дж. Брука на території Малайї. У 40-і рр. XIX ст. в даний район стали проникати і США. Все це не могло не стурбувати голландців, які повели активну боротьбу за решту поза їхнім контролем територій Індонезійського архіпелагу. З 1846 по 1860 рр. вони послідовно завоювали Балі і Західне Борнео. Лише Аче на Суматрі до початку 60-х рр. ще зберігало свою незалежність.

    З середини 50-х рр. XIX ст. спостерігалися кризові явища в організації системи експлуатації Індонезії з боку Голландії. Почалося скасування системи «примусових культур». З 1870 р. створюються приватні плантації цукрової тростини. Таким чином, значна частина селянства стає приватними власниками. Деякі з вільних земель і земель селян передаються в оренду європейським плантаторам. Починається захоплення селянських земель з боку купців, лихварів і представників колоніальної адміністрації. Значне число селян розоряється. З кінця XIX ст. для потреб плантаційного господарства стали будуватися іригаційні споруди.

    У 80-і рр. власниками деяких плантацій і промислових підприємств стали банки, одним з яких було Нідерландське торговельне товариство, котре трансформувалося у фінансову установу.

    Паралельно з голландцями, активну економічну політику щодо Індонезії проводять США та Великобританія. Прагнучи компенсувати втрати, голландці вирішили підпорядкувати своїй владі султанат Аче на Суматрі. Почалася боротьба цього султанату за незалежність. Суматранський трактат 1871 року визначив, що Великобританія погодиться на захоплення Голландією території Північної Суматри за умови, що голландці та англійці будуть там мати рівні права. Аче на початку 70-х рр. XIX ст. являло собою слабо централізовану державу. Як привід до війни послужили переговори представників Аче з дипломатами США та Італії в Сінгапурі, в ході яких ачехці просили надати їм допомогу в протистоянні з голландцями. Голландія відправила туди свій експедиційний корпус, і в кінці березня 1873 року почалися військові дії, які отримали в історіографії назву Ачехської війни. Вона тривала аж до 1913 р. і пройшла ряд етапів.

    Спочатку голландські війська висадилися поблизу столиці Аче, але зустрівши там шалений опір, змушені були на час відступити. Потім вони знову почали наступ, зломили опір, і на початку 1874 р. Аче був включений до складу голландських колоніальних володінь. Однак ще протягом тривалого періоду місцеве населення чинило опір загарбникам під ісламськими гаслами боротьби з невірними. Один з місцевих вождів Теуку Умар очолив народний опір. Тоді голландці знову застосували свій випробуваний метод – розкол місцевої еліти шляхом її підкупу. У 1899 р. Теуку Умар загинув та після цього опір пішов на спад.

    До кінця XIX ст. на території Індонезії існувало близько 300 князівств, які мали формально власну структуру управління, але визнавали над собою верховенство адміністрації Нідерландської Індії, визначали їхній бюджет і зовнішню політику. В цілому Індонезійський архіпелаг був розділений на сфери впливу наступним чином: під контролем Великобританії знаходилися Саравак і Британське Північне Борнео, о. Тимор контролювала Португалія, а Нова Гвінея була розділена між Великобританією і Німеччиною. У 1885 р. територія Північного Борнео (Сабах) була відступлена Іспанією на користь Великобританії. У тому ж році Великобританія і Німеччина поділили між собою Нову Гвінею.

    У листопаді 1946 р. Нідерланди підписали угоду, за якою визнали де-факто існування Індонезійської республіки. Але незабаром почалися конфлікти. З липня 1947 року Нідерланди проводять в Індонезії поліцейські акції, питання передається в ООН.

    У 1949 р. під тиском міжнародної громадськості незалежність Індонезії була визнана Нідерландами за двох умов: 1) укладення союзу з Голландією, 2) збереження під голландським контролем західної частини острова Нова Гвінея (Західний Іріан).