Зовнішньополітична діяльність Цінського двору відрізнялася двома суперечливими тенденціями. З одного боку, яскраво вираженим було бажання «самоізолюватися», за прикладом Японії, від решти світу, а з іншого, - позначилося прагнення до захоплення територій сусідніх держав.
Спочатку у васальну залежність від цінського Китаю потрапляє Корея, потім Західна і Північна Монголія і В'єтнам. Що стосується зв'язків з європейськими державами, то спочатку Ціни до них ставилися досить позитивно, бачачи в іноземцях союзників у боротьбі за встановлення свого повного контролю над Китаєм. Це виразилося насамперед у наданні католицьким місіонерам права проводити свою пропаганду серед китайського населення, а європейським торговим судам заходити в порти для продажу там своїх товарів і купівлі продукції китайських виробників.
У 70-ті рр. XVIII ст. робилися спроби встановити взаємовигідні відносини з Китаєм і з боку Росії. Однак суперечності через вплив на Далекому Сході і в Центральній Азії в той період не дозволили це зробити. Потім між двома країнами почалися військові зіткнення, в результаті яких цінські війська обложили м. Алба-зін на р. Амур і в 1689 р. був підписаний російсько-китайський договір, отримавши назву Нерчинського. За цим договором між Росією і Китаєм встановлювалися торгівельні зв'язки, але Росія змушена була поступитися Китаю лівобережну частину по р. Амур, а м. Албазін підлягав руйнуванню.
У 1727-1728 рр. було підписано ще дві угоди - Буринський трактат і Кяхтинський договір, які знову призвели до територіальних поступок з боку Росії, подальшого розширення російсько-китайських торгових зв'язків і рішенню російської духовної місії постійно перебувати в Пекіні. Її члени вивчали там китайську мову, культурні традиції, одночасно виконуючи і деякі дипломатичні функції.
Спроби західноєвропейських держав відкрити свої місії в Китаї у той період так і не увінчалися успіхом. Більш того, в середині XVIII ст. китайська влада заборонила іноземцям торгівлю на своїй території, за винятком порту Кантон (Гуанчжоу).
Великим зовнішньополітичним успіхом цінського Китаю стала військова перемога над Джунгарією і Кашгарією, а також включення до складу Китаю Тибету. Наприкінці 60-х рр. XVIII ст. свою васальну залежність від Китаю визнала і Бірма.
В кінці XVIII ст. найбільшу активність в Китаї виявляла Великобританія, перш за все, в особі своєї Ост-Індської компанії. У 1793 р. Китай відвідало посольство, очолюване лордом Макартнеєм. Його цілями було встановлення між двома країнами дипломатичних зв'язків, прагнення розширити англійську торгівлю, ліквідація монополії на зовнішньоекономічні зв'язки компанії «Гунхан», а також дозвіл свободи дій англійських підданих на території Китаю. Однак імператор Цзянлун, що знаходився в той період на китайському троні, відкинув ці домагання, передавши через англійського посланника англійському монархові Георгу ІІІ свою відповідь, що закінчується словами - «тремтіть, коріться і не висловлюйте нехтування».
Крім англійців, спроби проникнути на територію Китаю розпочинали й американці, кораблі яких, починаючи з 1784 р., неодноразово підпливали до його берегів.
Іноземці тоді ще не зовсім усвідомлювали той факт, що будь-які їх спроби встановити з Китаєм відносини розглядалися його правителями як бажання «варварів» бути «перетвореними» китайською цивілізацією, а також визнання ними себе «фань» (васалом) Серединної імперії. Це вже, в принципі, виключало можливість встановлення рівноправних відносин Китаю з іншими державами. Теж саме стосувалося і підношенні подарунків. Звичайні в дипломатичному церемоніалі інших країн подарунки що підносились китайському імператору, розглядалися ним не стільки як знак ввічливості, а як підношення данини васалами. У свою чергу, імператор, як крок у відповідь, також щедро обдаровував своїх справжніх чи уявних васалів.