Все для історика
Четвер, 25.04.2024, 07:07
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Соц-економ. Хорватії, Словенії та Боснії в другій пол. 19 - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Навчання » Історія Пд. та Зх. слов"ян » Соц-економ. Хорватії, Словенії та Боснії в другій пол. 19
Соц-економ. Хорватії, Словенії та Боснії в другій пол. 19
EkzorДата: Вівторок, 28.12.2010, 21:24 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Хорватські землі в Австро-Угорщині. Дуалізм Австро-Угорської держави закріпив новий розподіл земель, на яких мешкали південнослов'янські народи. Хорватія та Славонія увійшли до складу Транслейтанії, а Далмація та Істрія - до Ціслейтанії. Хорватський сабор (парламент) висловив своє відношення до австро-угорської Угоди 1867 р. відмовою послати делегацію на коронацію імператора Франца Иосифа угорською короною, за що й був розпущений. У новому са-борі більшість отримали «уніоністи», які й затвердили в 1868 р. хорватсько-угорську Угоду. Згідно з угодою 1868 р. хорватським землям надавалася обмежена автономія у складі Угорського королівства. У фінансовому, політичному й економічному відношенні Хорватія як складова Транслейтанії потрапляла в залежність від мадярів та цілковито підпорядковувалась Будапешту. Натомість були дані досить широкі повноваження хорватському сабору та уряду в галузі судочинства, місцевого самоврядування, культурно-конфесійної діяльності, а з 1913 р. — і економіки. Населення «триєдиного королівства» (Хорватія, Сла-вонія, Далмація) визнавалося в Будапешті за «політичну націю», яка разом з угорцями становила «єдину державну спільність». Угорська влада підтверджувала не тільки цілісність хорватської території, а й зобов'язувалася домагатися возз'єднання Далмації і Воєнного кордону1 з Хорватією та Славонією. Сабор делегував до угорських Державних зборів сорок депутатів. Хорватська мова була визнана офіційною в Хорватії та Славонії. Бана (керівника) Хорватії призначав імператор за поданням угорського уряду. Адріатичний порт Рієку передали Угорщині. У 70-ті роки XIX ст. в Хорватії було здійснено реформи, викликані потребами економічного розвитку. Школи вивели з-під контролю римо-католицької церкви, суди відділили від адміні­страції, запровадили суд присяжних, ввели право на збори, прийняли закон про викуп селянами землі. Реформи зачіпали також і хорватських сербів, чисельність яких значно зросла після приєднання Воєнного кордону. Територія Хорватії збільшилася на 16,6 тис. кв. км і досягла 42,5 тис. кв. км, а населення зросло на 663 тис. і складало 1,5 млн осіб. Більше половини людей на приєднаних територіях становили серби. З цього часу проблема відносин хорватів і сербів, особливо їхнього правового та адміністративного становища, перетворилась на одну з нагальних у хорватських землях2. Наслідком модернізаційних процесів, які здійснювалися в господарській сфері, стали серйозні зміни в соціально-економічному житті Хорватії та Славонії. Поступово зменшувався відплив сільського населення (з 85 до 74 wacko та збільшувалася чисельність міського. З кінця XIX ст. розпочалася масова еміграція безземельних селян до Австралії та Америки. Всього з хорватських земель виїхало майже півмільйона селян, що становило близько 17 % усього населення. Водночас відбувся процес формування національної інтелігенції. Політичне життя в хорватських землях активізувалося в останніх десятиліттях XIX ст. і було пов'язане із протистоянням центру та регіонів як у Ціслейтанії, так і в Транслейтанії. У Хорватії та Славонії з уже існуючих партій (Народної та Права) стали виділятися нові. Так, з Народної партії виділилися Самостійна (1873) та Незалежна народна (1880) партії. Програма останньої в цілому повторювала вимоги «народняків»: ревізія хорватсько-угорської угоди, адміністративна цілісність та фінансова самостійність «триєдиного королівства», призначення бана без погодження з угорським урядом. Фактично це була вимога надання самостійності Хорватії у складі Угорського королівства. Відомими діячами «незалежних» були Ф. Рачкі та Й. Штросмаєр. З Партії права у 1895 р. вийшла група правонаціоналістично налаштованих політиків на чолі з Й. Франком (1844-1911), яка заснувала «Чисту партію права»1. Це політичне утворення вело активну антисербську та антисемітську пропаганду. Його політична програма передбачала перебудову Габсбурзької монархії на основі «триалізму» (зрівняння хорватів у правах з австрійцями та мадярами).

Словенські землі (Каринтія, Штірія, Істрія, Гориця, Крайна), які входили до складу Ціспейтанії та підпорядковувалися Відню, були одними з найрозвинутіших в економічному відношенні. Ці райони знаходилися на торговельних шляхах, мали залізниці, копальні, промислові підприємства і були зв'язані з австрійським ринком, а приморські портові міста - із світовим ринком. Уже на початку XX ст. австрійський, німецький та італійський капітал створив тут значну видобувну промисловість. Майже 90 % промислового капіталу належало австрійцям. Сільське господарство було втягнуте в ринкові відносини, значну частину його становило велике землево­лодіння. Майже всі заможні поміщики в краї були австрійцями, близько двох третин селян мали ділянки землі від 2 до 20 гектарів. Окремі словенські землі, насамперед Каринтія, досягли високого рівня економічного розвитку. В них існувала потужна промисловість, словенське населення виступало як дешева робоча сила, а капітал та керівники підприємств були іноземними. Незважаючи на це, промисловий переворот значною мірою сприяв підвищенню життєвого рівня населення. На інших територіях ситуація була значно гіршою, що призвело до масової еміграції як у сусідні країни, так і до Америки. Поступово змінювалася й соціальна структура словенського суспільства. Так, сільське населення на початку XX ст. становило майже 70 % загальної кількості населення країни, а чисельність робітників досягла 80 тис. За рівнем писемності словенські землі, у яких на початку XX ст. 90 % населення вміло читати й писати, випереджали всі інші південнослов'янські землі. Разом з тим словенською мовою навчання велося лише в початкових школах, а вся наступна освіта - німецькою. Наприкінці XIX ст. було запроваджено також і утраквістичні школи з викладанням двома мовами. Згідно з конституцією Ціспейтанії (1867), словенські землі мали власні представницькі органи - ландтаги. Проте відповідно до виборчого цензу понад чверть складу ландтагу обирали 200 великих землевласників, а 80 % селян - лише дві п'ятих. Діяльність ландтагів сприяла активізації політичного життя, а формування національно-політичного руху відбувалося навколо програми «Об'єднана Словенія»1.

За умовами Берлінського трактату (1878) БіГ була окупована австро-угорськими військами. Однак ці землі формально залишалися провінцією Османської імперії, а їхнє населення вважалося підданими султана, яким гарантувалося право вільного віросповідання. Усі прибутки провінції повинні були використовуватися лише для потреб на­селення БіГ.Для Габсбурзької монархії Боснія і Герцеговина мала важливе стратегічне й економічне значення. їй відводилася роль форпосту в експансіоністських планах на Балканах. Однак, незважаючи на присутність військ, австро-угорські власті не могли бути впевненими в стабільності становища в окупованій провінції, усвідомлюючи загрозу дестабілізації як з боку «місцевих» сепаратистів, так і з боку Сербії та Чорногорії, керівництво яких також мало певні анексіоністські плани.Уся система управління БіГ будувалася з урахуванням вищезазначених факторів. Так, провінцію не було приєднано ні до Ціслейтанії, ні до Транслейтанії. її виділили в окрему адміністративну одиницю, яка підпорядковувалася безпосередньо імператору Францу Иосифу. Фактично БіГ перебували під керівництвом міністерства фінансів загальнодержавного уряду, а адміністративні функції покладалися на командувача окупаційних військ. У 1883-1903 pp. управління здійснював міністр фінансів Б. Калаї, який завдяки попередній дипломатичній роботі на Балканах добре був обізнаний із становищем в БіГ. Ним був розроблений план перетворень та інтеграції краю до Австро-Угорщини.У 1882 р. у східній частині БіГ піднялася хвиля збройного спротиву австрійській окупації. Народне повстання, в якому брали участь як християни, так і мусульмани, було жорстоко придушене. Але замість військового окупаційного режиму в БіГ було запроваджено цивільний. У центр політики австрійської влади було поставлено національне та конфесійне розмежування мешканців провінції. Однак найбільшу небезпеку для габсбурзької монархії Б. Калаї вбачав у боснійських сербах, яким чинилися різні перешкоди в налагодженні національно-культурного життя. Так, влада стала на шлях ліквідації православних церковно-прихідських шкіл, а після укладення конкордату з Константинопольським патріархом імператор Франц Иосиф отримав право і став призначати в краї православних митрополитів. Влада здійснила депортацію сербського православного населення, яке було розселене впереміж з мусульманами та католиками. На кордонах з Сербією були поселені колоністи-католики з Тіролю й Галичини. Незважаючи на те, що австрійська влада залишила для заможної мусульманської верхівки (беговату) земельну власність і всі привілеї, їй так і не вдалося здобути необхідного впливу серед мусульманського населення, яке здебільшого не погоджувалося з окупацією. Після запровадження Віднем у 1881 р. закону про обов'язкову військову службу мусульманське населення стало масово переселятися до Османської імперії. Цьому процесу влада не тільки не перешкоджала, а й переселяла на звільнені землі колоністів з інших регіонів монархії. Хорвати, у порівнянні з іншими етнічними групами, подібних обмежень та утисків не зазнавали, оскільки влада здебільшого йшла їм як католикам назустріч. Римо-католицька церква домоглася відокремлення (1881) у самостійну верхньобосній-ську архієпископію з центром у Сараєві, яка стала головним осередком культурно-національного життя хорватів-католиків. Ще більш зміцнився вплив католицизму завдяки підтримці влади і Ватикану в період діяльності сараєвського єпископа Й. Штадлера. Саме він став ініціатором переводу на латиницю всіх видань, що виходили сербсько-хорватською мовою в БіГ, сприяв значному розширенню мережі католицьких шкіл та посиленню католицького прозелітизму. По суті на початку XX ст. в БіГ було створено централізований поліцейсько-бюрократичний режим з досить символічною участю в управлінні представників корінного населення. Поступово в провінції поширилося загальноімперське законодавство, що стосувалося митної служби, податків тощо. Згідно з переписом (1886), в БіГ мешкало 1335 тис. чоловік (православних - 571 тис, мусульман - 492 тис, католиків - 266 тис, юдеїв -майже 6 тис). До роботи в апараті управління краю в першу чергу залучалися хорвати-католики або чехи, словенці та поляки, які володіли німецькою мовою. В цілому корінне населення серед чиновників 26 % (мусульмани - 5 %, серби — 3 %). Жителі краю були оголошені підданими Габсбурзької монархії, а чоловіче населення підпадало під військову повинність. Економічний розвиток БіГ здійснювався за спеціальним планом і мав характер прискореної модернізації. Будувалися залізниці, розроблялися родовища залізної руди, солі, магнію, вугілля. У сільському господарстві запроваджувалися парові та електричні млини. Водночас османська система землеволодіння залишалася незмінною, а селяни, як і раніше, перебували в залежності від поміщиків. Більшість населення мешкало в селах, а в містах - решта (15 %). Центр провінції Сараєво поступово набув вигляду європейського міста, де відкривалися навчальні заклади, бібліотеки, музеї, наукові товариства. Але кількість письменних у краї залишалася на рівні 12 % від усього населення.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Історія Пд. та Зх. слов"ян » Соц-економ. Хорватії, Словенії та Боснії в другій пол. 19
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz