Шкільна історична освіта в Україні в ХХ ст. - Форум
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:49
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Шкільна історична освіта в Україні в ХХ ст. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Методика викладання історії) » Шкільна історична освіта в Україні в ХХ ст. (в документах та практиці реалізації)
Шкільна історична освіта в Україні в ХХ ст.
WARNINGДата: Неділя, 09.06.2013, 10:24 | Повідомлення # 1
Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Репутація: 1
Статус: Offline
Історія реформування змісту шкільної освіти (з 20-х років XX століття)

Зміни в змісті шкільної освіти, починаючи з 20-х років, відображають як загальні риси розвитку народної освіти в колишньому СРСР, так і специфічні для України.

Наркомос України в 1919 р. видав постанову про введення в усіх школах обов'язкового вивчення української мови, історії та географії України. Це були роки національного відродження, активної українізації не лише змісту освіти, а й усього соціально-культурного середовища. У цей час відбувався також бурхливий розвиток освіти національних меншин. На початку 30-х років українізація школи згорнулася, комплексне планування припинилося. ЦК Компартії поставив перед органами освіти завдання — виробити єдиний зміст освіти для міста і села, створити мережу десятирічок; було ліквідовано складання "місцевих" навчальних планів. Уряд доручив ученим-педагогам визначити основні принципи побудови нових навчальних програм з усіх предметів. Вони були дуже перевантаженими, украй політизованими, нечітко визначалися вимоги до знань, умінь і навичок, бракувало систематичності і наступності.

Перед війною утвердився курс на "академічний" розвиток школи, поступову відміну трудового і політехнічного навчання. До середини 50-х років основна мета загальноосвітньої школи була спрямована на підготовку до навчання у вузах і технікумах. Боротьба за якість знань, подолання другорічництва розглядалися як найважливіші завдання кожного вчителя. У 1959 році введено обов'язкову загальну восьмирічну освіту, початкова школа втратила свою функціональну самостійність і стала лише фундаментом для подальшого навчання.

У педагогічній теорії дедалі виразніше окреслювалася потреба вдосконалення змісту шкільної освіти. Практично це й було зроблено в 1965-70-х роках шляхом змін у навчальних планах та програмах, які, як правило, торкались уточнення годин, уведення нових тем або виключення матеріалу^ політичних мотивів. Школа дедалі більше перевантажувалась і політизувалася. Спроби політехнізувати її, зробити трудовою були успішними лише в поодиноких місцях.

З середини 70-х років (уперше після 30-х) розпочалися-наукові дослідження щодо зміни цілей, змісту та тривалості шкільного навчання. У ці роки працювали комісії АН СРСР і АПН СРСР зі створення нових навчальних планів і програм. Це був підготовчий період для переходу до загальної середньої освіти. Найбільші зміни відбулися в початковій школі: перехід від традиційного концентричного принципу побудови програм до лінійно-концентричного визначення змісту навчальних предметів; підвищення теоретичного рівня засвоєння знань; прискорення темпів навчання. Було доведено доцільність скорочення тривалості чотирирічної початкової школи до трьох років і підвищення її розвивальної ролі.


Підсумком цього етапу розвитку початкової школи став перехід на трирічне навчання за новими програмами і підручниками. Ці зміни відбулися майже одночасно на всій території СРСР без урахування реальної готовності до них шкіл, педагогів та батьків. Оновлений зміст був уніфікований для всіх республік, розподіл годин на предмети залишався традиційним.

Педагогічна наука в 70-х роках не впливала на визначення шкільного змісту освіти. Теоретичні аспекти цього питання тільки почали розроблятися в Інституті змісту і методів навчання АПН СРСР.

На початку 80-х років уперше побачили світ праці з теоретичних засад відбору і структурування шкільного змісту освіти. Відомі дидакти М. Скаткін, І. Лернер, В. Краєвський обґрунтували, що зміст освіти має включати знання, уміння, способи відтворювальної та досвід творчої діяльності, ціннісні орієнтири. Але праці цих авторів мало впливали на методичний рівень обробки змісту, який переважно був зорієнтований лише на знання, уміння, навички. Тоді ж були створені типові навчальні програми для всього СРСР, які включали 24-26 предметів. Кількість годин на українську і російську мову була однаковою. Взагалі, починаючи з 50-х і закінчуючи 1989 роком, відбувалося посилене русифікаторство змісту навчання в українській школі, навіть у початковій. У педагогічній науці 70-80-х років активно досліджувалися шляхи розвитку мислення, проблемне, програмоване навчання, запровадження кабінетної системи. Цілі і зміст шкільної освіти не зазнавали принципових змін.

У 1984 році було прийнято документ "Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи". Показово, що центральною у цьому документі знову була проблема оновлення змісту освіти. У 1988р. опубліковано Концепцію безперервної освіти, де ставилося завдання розвивати різні моделі шкіл, підкреслювалася роль демократичних цінностей, мотивації навчання, уміння самостійно вчитися. Наприкінці 80-х років з'явилися нові праці з теорії шкільного змісту (В. Ледньов, В. Беспалько). Змінилася структура навчальних планів, у них виділялися три компоненти змісту: союзно-республіканський, республіканський і шкільний. Тоді ж в Україні вперше за повоєнні роки розроблено власний навчальний план, варіанти шкільного компонента, збільшувалася кількість годин на предмети, які задовольняють культурно-національні потреби.

Після проголошення незалежності України розпочався активний процес переробки діючих навчальних планів і програм, передусім з мовно-літературної та історичної освіти. Так, з української літератури складено три варіанти програм; почала впроваджуватися українська мова в школах національних меншин, уведено курси "Історія України" і "Географія України". Протягом 1993-1994 років створювалися концепції базових дисциплін у контексті безперервної освіти, але Міністерство освіти, педагогічна наука, творчі спілки їх не аналізували. Нова мета — створення змісту національної школи — по суті, залишилась без наукового підґрунтя, хоча в програмі "Освіта (Україна XXI століття)" загальні ідеї його реформування були визначені — національний характер, демократичні цінності, гуманізація, інтеграція, але вони залишилися гаслом. Практично зміст шкільного навчання змінювався в 90-х роках вибірково і частково, без урахування його цілісності, усебічного відображення вимог.

Реально з 1994 р. в школах України діє кілька десятків навчальних планів для різних типів шкіл, у яких 17 обов'язкових предметів у державному компоненті і 20 — у шкільному, є інтегровані курси, указується гранично допустиме навантаження учнів. Школи одержали право вибирати, створювати альтернативні підручники, у різних регіонах з'явились авторські школи, де учні навчаються не лише за програмами, створеними на місцях, а й за саморобними підручниками. Але ці явища поки що не забезпечують глибокого реформування освіти, особливо якщо це розглядати з потреб уходження України в освітній простір високорозвинених країн світу.

Додано (09.06.2013, 10:24)
---------------------------------------------
У 1917-1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд намагався розвивати українську освіту по-своєму. Так, від часу Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України влада була у Тимчасового уряду. Оскільки він не виявляв активності в питаннях освіти, його заміняли громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з'їзд учителів (квітень 1917 р.), на якому було створено Всеукраїнську учительську спілку та Головну шкільну раду, що опікувалися справами освіти. Під тиском цих організацій Тимчасовий російський уряд змушений був дозволити впровадження української мови, а російська стала другою, але обов'язковою для вивчення, мовою.

У часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р.), яка утворила Генеральний секретаріат освіти, проводилася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа ґрунтувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов'язковості та світськості освіти.

Від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р. замість принципу децентралізації було запроваджено централізоване управління освітою, знизилася активність щодо українізації школи. У цей час створено Академію наук, а першим її президентом було обрано Володимира Вернадського (1868-1945).

У часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) було прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою, а також підготовлено "Проект єдиної школи в Україні", який передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій - середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УНР.

Західноукраїнська Народна Республіка, яка діяла в той час, приділяла значну увагу становленню національної школи. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, законом "Про основні уладження шкільництва на західній області Української Народної Республіки" передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, які у них працюють, - державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнському населенню гарантувалося право не школи з навчанням рідною мовою. Однак історичні події не дали змоги реалізувати ці ідеї.

Остаточно радянська влада в Україні встановилася З грудня 1919 р. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано "Положення про єдину трудову школу УРСР", в основу якого було покладено чинне в Радянській Росії "Положення про єдину трудову школу". Воно передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань.

Хоч українська школа підпорядковувалася прийнятим на той час єдиним принципам "Про єдність освітньої політики", але система освіти в Україні дещо відрізнялася. Якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні - семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні - інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав фахівців-інструкторів вузького профілю, а інститут - висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного знання. Усе це свідчило, що українська система освіти стояла нижче від російської, а освітня політика в Україні зберігала до 1930 р. певну незалежність.

У 1934 р. постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1- 4 класи), неповна середня школа (1-7 класи), середня Школа (1-10 класи). Україна повернулася до університетів (першим у 1933 р. було відкрито Київський університет). Статус технікуму було знижено до рівня середнього спеціального навчального закладу. У1935 р. окремою партійною постановою визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми і п'ятибальна система оцінювання.

З 1939 р. у школах західних областей, приєднаних до України, відродилось викладання рідної мови, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани, замість польської мови - російську. Перебудова школи на радянський лад супроводжувалась її русифікацією (команди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри та ін.) та активним вилученням "націоналістичних елементів". Обов'язковим стало атеїстичне виховання. Все це зумовлювало збайдужіння учнів до національних питань.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти, які знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень. їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони відкривали "народні школи" (4-класні), у яких навчали рахувати, розписуватися, читання вважалося зайвим. Про існування середніх та вищих шкіл на окупованій території не йшлося.

Дещо поблажливіше ставилися фашисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських початкових шкіл, дозволяли навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови.

У роки війни (1941-1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали "лісові школи", що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, збільшення кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.

Під час війни було ухвалено важливі для розвитку Шкільництва рішення: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.


Після війни робота шкіл була відновлена на всій території України. У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. засновано новий тип школи - школу інтернат. У грудні 1958 р. було прийнято закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР", яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15-16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьомого класу, запроваджувалися факультативні курси з окремих навчальних предметів. 3 1972 р. відбувся перехід до обов'язкової середньої освіти.

У 1984 р. було прийнято основні напрями шкільної реформи, що передбачала підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11 - річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова - 1-4 класи, неповна середня - 1-9 класи, середня школа - 1-11 класи); зменшувалася наповнюваність 1 - 9 класів до 30, 10-11 - до 25 учнів. Проте через економічну кризу в країні ці реформи загальмували.

Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України "Про освіту" (1991) та Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").

 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Методика викладання історії) » Шкільна історична освіта в Україні в ХХ ст. (в документах та практиці реалізації)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz