Все для історика
П`ятниця, 29.03.2024, 10:24
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна «Джексоновская ДЕМОКРАТІЯ» - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Навчання » Історія країн Зх. Європи та Пн. Америки (екзамен) » «Джексоновская ДЕМОКРАТІЯ»
«Джексоновская ДЕМОКРАТІЯ»
kukusuaДата: Понеділок, 13.06.2011, 10:36 | Повідомлення # 1
Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Репутація: 0
Статус: Offline
4 березня 1829 верховний суддя Дж. Маршалл прийняв президентську

присягу у генерала Е. Джексона. У сходів Капітолію нового прези-

та вітала багатотисячна юрба, чисельності якої міг би по-

заздрити Дж. Вашингтон. З перших же днів перебування в Білому домі

Джексон зайнявся «чисткою авгієвих стаєнь». Обов'язки державного-

ських чиновників, на думку нового президента, були настільки прості і

нескладні, що ніхто не міг мати на них переважних прав. У ре-

док багато людей похилого службовці були замінені молодими і неоп-

вими протеже нового господаря Білого дому. Тільки за перший рік прези-

дентства Джексона було зміщено понад 900 урядових чиновникам спла-

ков. Spoils system, тобто система, коли державні посади

лунали прихильникам партії, що перемогла, міцно увійшла в політичне життя-

ську життя Сполучених Штатів.

Поряд з офіційними членами уряду важливу роль у визначенні

розподілі політичної лінії нової адміністрації грав так називає-

мий «кухонний кабінет», куди входили журналісти А. Кенделла,

І. Хілл, Ф. Блеір. майор У. Б. Льюїс, а також впливовий дер-

жавного діяч п один з керівників демократичної партії -

М. Ван-Бюрен.

Вже у річному посланні конгресу 8 грудня 1829 президент

Е. Джексон підкреслив, що обрання глави виконавчої влади при-

належить народу і воля народу не повинна порушуватися. «Перший прин-

цип нашої системи полягає в тому, що правити має переважній більшості-

во »85. Але, як часто буває в подібних випадках, волю більшості

Е. Джексон ототожнював із власної. За час правління він корис-

вався правом вето більше, ніж усі його попередники, разом узяті,

і роки президентства демократа Джексона сучасники назвали «царст-

вованіе короля Ендрю ».

В особистих якостях Джексона втілилися багато суперечливі

риси американської дійсності. Його уявлення про демократію

нерозривно поєднувалися з рабством негрів, винищенням індіанців, вої-

нами і захопленнями нових територій. За словами Г. Зінна, «Джексон був

земельною спекулянтом, купцем, работорговців і найагресивнішим

ворогом індіанців у ранній американській історії »86. Більш ніж будь-хто

інший, він був відповідальним за знищення індіанців і переселення їх за

Міссісіпі 87.

Народившись в 1767 р. в прикордонному районі Південної Кароліни в бід-

ної сім'ї, він став пізніше багатим плантатором в Теннессі, які володіли

великими землями, рабами і породистими кіньми. «З усіх наших

президентів, - писав біограф і видавець паперів Джексона проф. Дж. Бас-

сет, - ймовірно, жоден не прочитав менше книг і не дізнався менше з

того, що прочитав, ніж Джексон »88.

Разом з тим новий президент краще за багатьох своїх освічених

противників розумів що склалася в країні обстановку. Він спирався на

підтримку досить широких верств населення, перш за все плантато-

рів, фермерів, нових груп поднимавшейся буржуазії, а в ряді випадків

і найманих робітників.

Центральне місце в політичному житті США першої половини

30-х років займала проблема тарифів і питання про національному банку

Сполучених Штатів. Хоча влітку 1832 конгрес кілька збалансовані-

вал і знизив ставки «тарифу абсурдів», мита на хлопчатобумаж-

Цінні та вовняні товари, металеві вироби і т. д. залишалися

достатньо високими (від 30 до 36% вартості товарів). Зростаюче возм-

щення протекціоністської системою вилилося у відкритий виклик авторитету

ту федеральної влади, який був кинутий Південної Кароліною. 24 листопада

1832 Південна Кароліна оголосила тарифи 1828 і 1832 рр.. недейст-

вницьких і заборонила федеральному уряду збір відповідних

щих мит на території штату після 1 лютого 1833 р. У випадку

прийняття примусових заходів Південна Кароліна загрожувала виходом з

Союзу 89.

Зі свого боку президент Джексон у зверненні до жителів Південної

Кароліни підкреслив, що вважає скасування одним штатом закону США

несумісним з існуванням Союзу і суперечить букві кон-

статиці. Що стосується виходу з Союзу шляхом застосування сили, то

президент кваліфікував такий акт як зраду. Посівши у відношенні

Південної Кароліни настільки рішучу позицію, президент одночасно

зазначав у річному посланні конгресу 4 грудня 1832, що у зв'язку

з наближалися погашенням державного боргу стало можливим

істотно скоротити тарифні ставки, обмежившись захистом лише

тих товарів, які необхідні для безпеки країни під час

війни 90.

Деякий час по тому, 2 березня 1833 р., Джексон зміг підписати два

нових закони: один давав президенту право використовувати в разі необ-

ності армію і флот для забезпечення збору митних зборів;

інший передбачав поступове зниження тарифних ставок аж до

рівня в 20% вартості товарів до середини 1842 р. У свою чергу,

Південна Кароліна скасувала свою колишню постанову, хоча і оголосила

новий акт про застосування сили незаконним. Втім, це було зроблено

лише для порятунку престижу, так як застосовувати силу президенту у від-

носінні Південної Кароліни тепер вже не було необхідності.

Ще більш гострою виявилася боротьба з питання про продовження повноважень щодо захисту

чий центрального банку США, термін яких закінчувався в 1836 р. За образ-

ному висловом проф. Р. Реміні, «війна з банком» була надзвичайно

багатопланова. «Деякі порівнювали її з спрутом, щупальця якого

проникають усюди: в політику, економіку, фінанси, в боротьбу за владу

між окремими особистостями, класами та секціями, до соціальних і

ідеологічні відмінності між головними антагоністичними силами ».

Саме «війна з банком» і її наслідки можуть, на думку спеціалі-

стів, дати ключ і до розуміння істоти «Джексонівській демокра-

тії »91.

Ініціаторами продовження повноважень банку США були віги - ОППО-

позитний уряду політичне угрупування, що виникла на підставі

ве колишніх національних республіканців і користувалася значною

ної підтримкою в конгресі. Поспішність у висуванні цього питання

(За чотири роки до закінчення повноважень) пояснювалася майбутньої

передвиборчою кампанією. Віги робили ставку на продовження повноважень

центрального банку, вважаючи, що конгрес схвалить їх законопроект і

Е. Джексону доведеться змиритися з цим з боязні втратити значну

кількість голосів. Цим розрахункам не судилося виправдатися.

Хоча обидві палати конгресу схвалили білль про продовження повноважень

банку США, 10 липня 1832 президент Джексон наклав на законо-

проект вето і направив сенату спеціальне послання (Veto Message),

в якому докладно обгрунтовував своє рішення. Президент звертав ува-

мание, що приблизно четверта частина акцій банку знаходиться у іноземних-

ців, а основний капітал зосереджений у руках декількох сотень осіб,

«Головним чином належать до найбагатшого класу». З доку-

ментів, представлених конгресу, випливало, що з акцій на суму

28 млн. дол, що знаходилися в приватних руках, 8405500 дол принале-

жали іноземцям і всього 140 200 розподілялися серед жителів захід-

них і південно-західних штатів. Натомість мешканці середніх і східних штатів

володіли 13 522 тис., а південних - 5 623 100 долл.92 прийшли разом з

Джексоном демократи були роздратовані засиллям в банку представите-

лей старої грошової аристократії, і в цьому, мабуть, була одна з

головних причин невдоволення центральним фінансовим устано-

ням.

У зв'язку з бурхливим розвитком капіталістичних відносин, промис-

ленним переворотом, освоєнням західних земель і т. д. в країні підсилю-

вався протест проти всіляких привілеїв і обмежень підпри-

ємницької діяльності. Нові шари буржуазії вимагали «рівних

можливостей »та захисту від іноземної конкуренції. Президент Джек-

сон підкреслював, що банк США повинен бути чисто американським. «Його

акціонерами повинні бути виключно наші власні громадяни,

які принаймні дружньо налаштовані щодо свого

уряду і мають намір підтримувати його у важкі і небезпечні време-

на »93. Як встановив американський дослідник Л. Л. Маршалл, фак-

тичним автором послання президента з обгрунтуванням вето на законо-

проект про продовження повноважень банку США був радикальний член «ку-

хонного кабінету »президента Джексона журналіст пз штату Кентуккі

А. Кенделла 94.

Приватний питання про авторство президентського послання має сущест-

дарське значення для з'ясування сил, на які в першу чергу опи-

рался Е. Джексон у боротьбі проти банку США. Ще не так давно в ли-

тератури міцно утвердилася думка Б. Хеммонда про те, що головною

опорою президента служили нові верстви буржуазії Північного Сходу, і

насамперед підприємці Нью-Йорка, незадоволені засиллям ста-

рій фінансової аристократії (Уолл-стріт проти Чеснут-стріт). Між

тим основними радниками та ініціаторами боротьби з банком виявилися

представники західного штату Кентуккі рабовласники А. Кенделла і

Ф. Блеір. Саме на цій підставі Р. Летнер зробив спробу

повернутися при тлумаченні політики Джексона до ідей Ф. Дж. Терне-

ра, який пов'язував розвиток «Джексонівській демократії» з впливом

Заходу 95.

Не доводиться сумніватися, що президент Джексон спирався на весь-

ма широку коаліцію, куди входили і нові верстви буржуазії Півночі,

і фермери Заходу, і плантатори Півдня, і навіть робітники. Обгрунтовуючи не-

обходимость ліквідації банку США у Філадельфії, сенатор Томас

Бентон підкреслював, що ця фінансова установа має занадто

великою міццю й «занадто одіозними привілеями», щоб його можна

було терпіти «під егідою будь-якого уряду, заснованого на законах

свободи і рівності »96. Про боротьбу за свободу і рівність у період «джек-

соновской демократії »було сказано чимало проникливих слів. Але

якщо вже говорити про цю боротьбу, то це була боротьба за забезпечення

свободи і рівності капіталістичного підприємництва, за після-

довно здійснення принципу laissez faire, проти будь-яких форм

контролю та регламентації в сфері економіки, і зокрема проти моно-

польним привілеїв другого банку США 97.

Виступаючи з вето, джексоніанци переслідували насамперед політич-

ські цілі. Вони вважали, що схвалення вето широкими народними маса-

ми послужить реальною гарантією переобрання Е. Джексона на другий

президентський термін. І не помилилися. У листопаді 1832 більшість голо-

сов (687 502) було віддано Джексону. Представник вігів Г. Клей напів-

чил тільки 530 189 голосів.

Однією з найбільш важливих причин перемоги Джексона було незадоволений-

ство діяльністю банку з боку широких верств населення країни,

фермери, майстрові і дрібні торговці виступали в той час проти-

ніками паперових грошей - джерела інфляції. Їх недовіру до банків

поділяли і робітники, з якими господарі розплачувалися часом обесце-

застосовуватиме банкнотами, а не твердою валютою 98. Банк США здійснював

контроль над банками штатів, обмежуючи їх кредитні функції і тим

самим викликаючи невдоволення власників приватних банків. Нарешті, са-

мимі рішучими противниками центрального банку виступали за-

падних фермери, які гостро потребували кредиті. Таким чином, біль-

шінство населення залишалася на стороні Е. Джексона, а це, в свою

чергу, заохочувало президента до рішучих дій.

Незважаючи на запеклий опір з боку директора банку

Н. Біддл і його численних прихильників у конгресі, а також необ-

ходімость звільнити двох міністрів фінансів, які відмовилися виконувати

відповідні розпорядження, Джексон у кінцевому підсумку наполіг на

вилучення з центрального банку урядових депозитів і передав

їх банкам окремих штатів (так звані «банки-улюбленці» -

pet-banks). Що стосується банку США у Філадельфії, то після закінчитися-

ня терміну його привілеїв в 1836 р. він продовжував діяти лише в

Як банк штату Пенсільванія.

Звільнившись від контролю єдиного центру, банки штатів активно

включилися в спекулятивну лихоманку, яка охопила країну в се-

редине 30-х років. Число банків зросла з 329 в 1829 р. до 788 в

1837 р., а загальний розмір позик збільшився відповідно з 137 млн. до

525 млн. дол У небачених раніше масштабах зросла продаж дер-

дарчих земель, що оплачували знеціненими паперовими

банкнотами. Якщо в 1832 р. було продано 2462 тис. акрів, то в 1835 р.

обсяг продажу збільшився до 12 569 тис., а в 1836 р. досяг 20 074 тис.

акрів! 99

Намагаючись запобігти переходу державних земель в руки спе-

кулянтов і капіталістів на шкоду дійсним поселенцям, міністр

фінансів Л. Вудбурі за вказівкою президента опублікував циркуляр,

в якому передбачалося, що після 15 серпня 1836 р. в якості

плати за землю приймалася тільки дзвінка монета (золото і срібло).

Виняток робився лише для реальних поселенців, які купували

ділянка не більше 320 акрів до 15 грудня 1836 г.100

У ході гострої політичної боротьби в середині 30-х років відбувається

і остаточна консолідація так званої другої двопартійної

системи, основу якої склали дві великі національні партії -

віги і демократи. На відміну від першої системи (федералісти і респуб-

ліканци) друга система виникла не в стінах конгресу, а поза ним.

Вирішальне значення, на думку фахівців, мали вибори 1836 Кан-

дідат демократів М. Ван-Бюрен не був настільки популярним, як Е. Джек -

сон, але розраховував у першу чергу на партійну організацію і ло-

яльность своїх прихильників. На партійному конвенті в Балтіморі він був

«Одноголосно висунутий кандидатом з тим, щоб зберегти силу демокра-

тичної партії і забезпечити тріумф джексонівські принципів. З дру-

гой боку, віги розраховували відновити «американську систему»

національних республіканців Дж. К. Адамса: банк, «внутрішні поліп-

ня », тариф і т. д.101 Завдяки більшій партійної згуртованості побе-

ду, хоча і з незначною перевагою голосів, здобув Ван-Бюрен.

При цьому з'ясувалося, що жодна з двох партій не мала

міцним більшістю в якомусь певному районі і могла рас-

зчитувати на перемогу лише за підтримки своїх прихильників у націо-

нальном масштабі.

Демократи, які користувалися підтримкою Півдня, одночасно мали

велике число прихильників на Півночі та Заході (сам Ван Бюрен-, як

відомо, представляв Нью-Йорк). Значною мірою це стосується

і до іншої головної політичної партії - вігам, за яких голосувала

велике число виборців не тільки на Півночі, але й на Півдні. Саме

партійна приналежність, а не секційні інтереси надавали вирішую-

ний вплив і на голосування в конгресі. Представляючи різні навко-

га і райони, конгресмени діяли в рамках стабільної системи на-

нальних партій і, як правило, голосували, слідуючи партійної

лінії 102.

Обстановка в країні стала особливо напруженою, коли в 1837 р. в

Сполучених Штатах вибухнула економічна криза, супроводжував-

шійся затяжною депресією. За оцінкою фахівців, частка безробітних

склала 6-8%, і це з урахуванням того, що більшість самодіяльного

населення було зайнято в сільському господарстві. Тільки в Нью-Йорку ра-

боти позбулося близько 50 тис. чоловік, а загальні втрати, викликані кри-

сом, включаючи знецінення майна, досягли до 1840 р. величезною сумою

ми - 6 млрд. дол Імпорт США до 1843 р. впав у порівнянні з 1836 р.

з 190 млн. до 65 млн. дол, а заробітна плата робітників між 1839 і

1843 рр.. скоротилася в середньому на 30-50%.

У зв'язку з важким економічним становищем у країні президент

Ван-Бюрен запропонував скликати надзвичайну сесію конгресу, яка

відкрилася 4 вересня 1837 Не дивлячись на широку критику правитель-

жавної політики, президент рішуче підтвердив принцип невмеша-

тва держави в економіку і підкреслив, що ті, хто наполягає на

спеціальної допомоги окремим групам населення, не враховують спе-

цифіку американського уряду. «Творці ... конституції і народ,

який її схвалив ... мудро розсудили, - писав президент, - що, чим

менше уряд втручається в приватні справи, тим краще для загально-

го блага ... Я утримуюся від пропозиції конгресу якого-небудь

спеціального плану врегулювання грошового обігу в країні, про-

легченія економічних труднощів або втручання у звичайний хід

зовнішньої і внутрішньої торгівлі, оскільки переконаний, що подібні заходи

не входять за конституцією до компетенції центрального правитель-

ства »103.

Навіть найскромніші заходи, запропоновані урядом Ван-Бю-

рена для впорядкування грошового обігу та зводилися до вилучення

державних фондів з «банків-любимчиків» та створення неза-

мого федерального казначейства, дебатувати в конгресі на про-

тяжінь декількох років. Лише в 1840 р. законопроект про створення неза-

лежно федерального казначейства пройшов обидві палати конгресу і

4 липня був підписаний Ван-Бюрен 104

Другу чверть XIX ст., І перш за все роки президентства Е. Джек -

сона і Ван-Бюрена, з часу опублікування книги А. де Токвіля

«Про демократію в Америці (1835-1840)» прийнято вважати «епохою дорівнює-

ства ». Часто пишуть також про «ері простої людини», а найбільш розповсюдженим

странение і, можна сказати, навіть загальноприйнятим назвою в амери-

Канській історіографії досі залишається термін «джексоновская де-

кратії »1О5.

Як відомо, більше всього французького аристократа вразило в Аме-

рікьо «рівність громадських положень» 106, і саме він став одним

з творців «егалітарного міфу», який користується популярністю в

вчених колах аж до теперішнього часу. Токвіль був також

родоначальником теорії «консенсусу» не тільки фактично, але і бук-

вально, так як саме йому належить твердження, що «в Америці

існує республіка без боротьби, без опозиції, без доказів,

чинності мовчазної згоди, начебто деякого consensus universalis »107.

Численні документальні матеріали досить визначений-

але показують, що американське суспільство в період «Джексонівській де-

кратії »було суспільством класовим, причому майнове неравен-

ство продовжувало поглиблюватися. Так, 1% бостонських платників податків

володів 33% «некорпоративних власності» в 1833 р. і 37%-в 1848 р.

На іншому полюсі було 86% платників податків, які володіли 14%

власності в 1833 р. і лише 4% - в 1848 р. У Нью-Йорку на частку-

1% багатих платників податків у 1828 р. припадало 29% «некорпора-

тивної власності », а в 1845 р.-вже 40%. Пробитися до числа бога-

тих малозабезпеченим і навіть представнику так званих середніх верств

було не тільки важко, але практично неможливо. З 100 найбільш со-

самостійних людей Нью-Йорка 95% походили з багатих, 3%

були вихідцями з середніх шарів і тільки 2% народилися в бідних

семьях108.

Прихильники міфу про існування в «епоху Джексона» справжньої

демократії зазвичай посилаються на демократизацію політичного життя,

і в першу чергу виборчої системи. Тим часом введення всеоб-

ного виборчого права для білих чоловіків, обрання вибірників пре-

зидента народним голосуванням, а не законодавчими зборами шта-

тов, призначення кандидатів у президенти національними конвентами і

т. д. не змінили головного - реальна влада продовжувала залишатися в

фукаха панівних класів. «Змінився стиль правління еліти, але

влада еліти досі збереглася »109. Учасники партійних кон-

Вентилі в дійсності лише слідували диктату партійних лідерів.

У своїй більшості вони були партійними активістами і дер-

вими службовцями і в результаті легко піддавалися маніпуляціям і

контролю. Сенатор Т. Бентон був недалекий від істини, коли говорив:

«Народ має не більше влади при виборах особи, яка повинна бути

його президентом, ніж піддані спадкового монарха над народженням

дитини, який в один прекрасний день повинен буде над ними цар-

відати »110.

Однією з характерних рис періоду «Джексонівській демократії»

з'явився підйом робітничого руху. З 1828 по 1834 р. «незалежні робо-

чий партії виникли в 61 торговому і промисловому місті, а у місцевих

ності, де робочих партій не було, це рух стимулювало зростання

клубів майстрових, які боролися за проведення законів на користь найманих

робітників ». У зв'язку з виникненням численних робочих партій у

Сполучених Штатах наприкінці 20-х - початку 30-х років виходило близько

50 щотижневих робочих ізданій111. Прихильники теорії «консенсусу»

доклали чимало праці, щоб довести, що це рух по сущест-

ву не було робочим, а його лідери - або справжніми або у всякому слу-

чаї «потенційними» капіталістами.

Навряд чи доводиться сумніватися, що перші робітничі партії і ор-

ганiзацiї в США дійсно не були по-справжньому пролетарськими,

їхні лідери найчастіше відбувалися з дрібнобуржуазних верств, а політи-

етичні цілі зводилися переважно до звичайних демократичним

вимогам того часу: скасування тюремного ув'язнення за борги, зі-

будівля системи суспільних шкіл, ліквідація обов'язкової служби

в міліції і т. д. Хоча окремі робочі лідери не ставилися до рево-

Люції негативно, тільки Томас Скідмор почав реально її пропагандистських матеріалів

ліквідувати, та й то якщо вона буде проводитися мирними средствамі112.

Цікаво, що Скідмор висловлювався і за розподіл власності, вва-

тая, що «природне право кожної людини на рівний частина собст-

ності »є самоочевидним і незаперечним 113.

За всієї очевидної незрілості робітничого руху в США кінця

20-х - 30-х років цей рух слід все ж вважати в основі своїй

робочим, оскільки його учасники в першу чергу виступали з вимогами-

ваниями поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати. Цін-

центральним питанням всього руху стала боротьба за 10-годинний робочий

день. Цілком очевидно, що така вимога є типовим

саме для робітників, саме для осіб найманої праці, а не для дрібної

буржуазії або майбутніх підприємців. Знаменитий Союз механіків

і виробничих асоціацій, організований у Філадельфії в кінці

1827 р., виник на основі солідарності робітників міста з страйкарі

теслями, які вимагали введення 10-годинного робочого дня114.

Нарешті, створена влітку 1828 р. на цій основі Робоча партія Філа-

Дельфі виступила за висунення на виборах тих кандидатів, які

підтримували б інтереси трудящих мас (букв.: робочих класів -

the working classes). У рішеннях, прийнятих на першому ж мітингу цієї

партії 11 серпня 1828, вказувалося: «Майстрові і робочі міста

і округу Філадельфія тепер вирішили взяти захист своїх інтересів

як класу (підкреслено нами .- Авт.) у власні руки ... »115.

У Нью-Йорку, де працівники раніше за всіх домоглися введення 10-ча-

сового робочого дня, перша робоча партія виникла з руху, на-

правленного проти спроб підприємців змінити становище в

свою користь. Створення 23 квітня 1829 Нью-Йоркській робочої партії

змусило підприємців відмовитися від проектів збільшення трива-

жительность робочого дня. Показово, що в керівний орган пар-

тії - «Комітет 50-ти» - увійшли переважно представники робочих.

Складений пізніше список кандидатів у законодавчі збори

штату включав двох теслярів, двох машиністів, маляра, бляхаря,

ливарника, друкаря, бондаря, бакалійника і врача116.

У середині 30-х років був створений Національний союз тред-юніонів,

що було першою спробою об'єднати різні профспілки в масштабу-

бе країни. Великим успіхом робітників була загальний страйк 1835

у Філадельфії, в результаті якої було встановлено 10-годинний робочий

день117. До кінця року така тривалість робочого дня стала вже

правилом у самих різних містах Сполучених Штатів, виключаючи

Бостон.

Зрозуміло, не слід забувати, що в робітничому русі брало участь

багато ремісників і майстрових, що мріяли в майбутньому завести само-

стоятельно підприємство, а серед керівників переважали представи-

ки дрібної буржуазії, радикальні інтелігенти і т. п. Генрі Еванс,

Роберт Дейл Оуен, Стефан Сімcон та інші були по перевазі крейда-

кобуржуазнимі реформаторами, і, мабуть, лише Томас Скідмор яв-

лялся освіченим робочим-самоучкою. Навіть профспілкові діячі да-

леко не завжди виявлялися робітниками. Елі Мур, Леві Сламм, Вільям

Інгліш, певною мірою і Чарлз Дуглас розглядали свою участь в

робочих спілках як перший крок до політичної кар'єри. Однак майже

всі вони були переконані, що головні політичні партії і вся систе-

ма в цілому служать збагаченню імущих класів за рахунок трудящих

мас 118.

І хоча в Сполучених Штатах, як відомо, існували важливі

фактори, які уповільнювали процес формування робітничого класу, при-

зроджена факти показують, що в роки президентства Джексона робочі

починають виступати як активна і самостійна сила. У другій

чверті XIX ст. вже позначалися соціальні результати промислового

перевороту, а класова структура американського суспільства переглядаючи-

лась все більш і більш чітко.

Багато сучасників подій і пізніші дослідники відзначали

широке поширення в Америці 30-х років заколотів (riots), вуличних

боїв і бійок, лінчування і інших актів насильства. Цікаво в цій свя-

зи свідоцтво французького спостерігача М. Шевальє, який писав

у вересні 1835: «Бунт, який у Франції призвів би до зупинки

ділового життя, нікому не заважає тут йти на біржу, спекулювати ...

і робити гроші. Зустрічаючись вранці, кожен запитує і розповідає

новини; в одному місці повісили негра, в іншому - висікли білого;

у Філадельфії зруйнували десять будинків; в Буффало, в Ітаці неяк-

до кольорових були покарані батогами. Потім вони переходять до цін на

бавовна і кава, постачання борошна, ліси, тютюну і занурюються на цілий

день в розрахунки ... Прощавай справедливість, прощай великі принципи

1776 і 1789 р.!-Вигукував автор і приходив до висновку: - Розпад Сою-

за, якщо це трапиться, буде найповнішою революцією з усіх мали

місце »119.

Зростання подібних актів у період «Джексонівській демократії» (в отли-

ки від першої чверті XIX ст., коли їх майже не було) відзначали і со-

тимчасові дослідники. Так, за підрахунками Д. Грімстед, між 1828

і 1833 рр.. в США відбулося близько 20 заколотів, в 1834 р. - 16 і, нако-

нець, в 1S35 р. - 37 120. Найбільш великим і драматичним епізодом «біс-

покійної ери »були етно-релігійні бунти у Філадельфії в 1844 р.,

які є наслідком гострої ворожнечі між місцевими протестантами

та іммігрантами-католиками із Ірландіі121.

Всі ці заколоти, на думку фахівців, не були випадковими або

нетиповими, а породжувалися тенденціями і протиріччями всередині аме-

риканського суспільства.

У цілому американська дійсність у 1830-1840 рр.. мало від-

ветствовать ідилічним уявленням про існування в період

«Джексонівській демократії» рівності і згоди. Наведені факти

свідчать, що насправді американське суспільство в пе-

ли «Джексонівській демократії» було суспільством класовим з усіма

притаманними йому рисами і суперечностями. Ключем до розуміння харак-

тера і рушійних сил «Джексонівській демократії» є в першу

Натомість розвиток американського капіталізму, і зокрема успіхи про-



промислово перевороту на Північно-Сході. Нові шари буржуазії,

і перш за все молода промислова буржуазія, вступили в ці роки

в суперництво зі старою «фінансової аристократією», яка уособлювала-

ся банком США у Філадельфії, і стали важливою складовою частиною коа-

ліціі, на яку спирався президент Джексон. В основі ж цієї коа-

ліціі лежав союз плантаторів Півдня і фермерів Заходу. І ті й інші

були зацікавлені в експансії на Захід. І ті й інші були недо-

вільні діяльністю національного банку, який обмежував спеку-

ляцію і випуск нових банкнот.

Ця коаліція, однак, могла існувати лише до тих пір, поки

центральною проблемою політичної боротьби не стало питання про рабство.

Все більш жорстка позиція жителів півдня в цьому питанні вела до того, що полі-

тика демократичної партії виявилася в підсумку в явному протиріччі з

її соціальною базою. «Що почався з середини 40-х років XIX ст. криза

двопартійної системи демократи - віги проявився у створенні цілого

ряду третіх партій: партії свободи, фрисойлеров, партії "нічого не

ненавчених »122. Однак тільки після утворення республіканської пар-

тії в 1854 р. крах старої політичної системи став вже очевидним фак-

тому. Що ж стосується 40-х років, то в цей час основна увага ока-

залось прикутим до проблем експансії, приєднання Техасу, Оре-

гону і до війни з Мексикою.
 
Форум » Навчання » Історія країн Зх. Європи та Пн. Америки (екзамен) » «Джексоновская ДЕМОКРАТІЯ»
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz