Модернізаційні процеси в Україні - Форум
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:13
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Модернізаційні процеси в Україні - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Архівознавство, 6 курс) » Модернізаційні процеси в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)
Модернізаційні процеси в Україні
EkzorДата: Четвер, 24.05.2012, 19:58 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Скасування кріпацтва.
На середину століття Російська імперія, до складу якої входило 80 % українських земель, знаходилась у кризовому стані, який загострила поразка у Кримській війні. Кріпацтво довело свою неефективність: російський кріпосний селянин працював нарівні англійського середини XVIII ст.; 48 % дворянських господарств були банкрутами, масовими були селянські виступи. За цих обставин в імперії стала очевидною необхідність модернізації, тобто оновлення, удосконалення, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.
Зміни ініціювались верхами і розпочались з приходом до влади молодого царя Олександра І. 19 лютого 1861 p. цар підписав Маніфест, „Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності” та „Положення про викуп селянами їх земельних угідь”. У Маніфесті проголошувалось: ліквідація особистої залежності селян, селянське самоврядування, наділення землею і визначення повинностей, викуп селянських ланів. Селянам дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею, вільно одружуватися. Існували певні обмеження: до укладання викупних договорів селяни підлягали владі поміщика, протягом 9 років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини.
Додатковими положеннями встановлювалися граничні наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони складали 3-6,5 десятин, в Харківській – 1-4,5 десятин). Селянські наділи зменшилися, бідняки повинні були ще й платити за них викуп та проценти за позику, яку надавала держава. Винятком було Правобережжя, де селяни отримали на 18 % земель більше, ніж вони мали, але тут залишалось велике аграрне перенаселення.
Однак після селянської реформи залишилося чимало пережитків феодальної системи: поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо.
Скасування кріпацтва стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових зрушень в інших сферах суспільного життя. Тому було проведено ще декілька реформ.
Земська реформа 1864 p. проводилась для покращення системи управління: створено земства – органи місцевого самоврядування. В Україні утворено 6 губерній і 60 повітових земських управ (на Лівобережжі та Півдні). На Правобережжі земства введено лише у 1911 p.
Судова реформа (1864). Замість станового закритого суду вводився відкритий безстановий, з гласністю судочинства, де остаточне рішення відводилось присяжним, запроваджувалась змагальність сторін при розгляді судової справи. Для вирішення дрібних побутових справ вводився інститут мирових суддів, яких вибирали на трирічний термін.
Реформа освіти. Вводилася єдина система початкового навчання. Утворювались початкові школи, в яких навчали грамоти, простих арифметичних дій, географії, малювання тощо. Середня освіта стала доступна всім, але вона була платною. Щоб вступити в університет, треба було закінчити класичну гімназію. В 1863 p. відновлено автономію університетів.
Військова реформа. В 1864 p. територію країни було поділено на 10 округів (в Україні утворено: Київський, Одеський, Харківський). В 1874 p. Замість ненависної рекрутчини було введено загальну військову повинність з 20 років. Строк служби складав 6 років у сухопутних частинах і 7 років на флоті.
Однак, російські реформи 60-70-х років здійснювались за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ „згори”, вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, посилення соціального напруження. Крім того, в Російській імперії, на відміну від Австрійської, реформи залишились незавершеними, оскільки російський царизм не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, капіталістичного виробництва.
2. Соціально-економічний розвиток українських земель у пореформену добу.
Упродовж 60-80-х років ХІХ ст. завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик. Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кінець ХІХ ст. Україна перетворилась на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % усього тютюну.
Формуються промислові райони: Донецький – з вугільнодобувною та металургійною спеціалізацією, Криворізький – залізорудний, Нікопольський – марганцевий і Південно-Західний – цукровий.
Машинобудування розвивалося повільно. Винятком було виробництво сільськогосподарських машин – їх в Україні вироблялося більше від тих, що вироблялися в Росії.
Промисловому розвитку сприяло бурхливе будівництво залізниць. Перша залізниця в Україні була збудована в 1865 p. і зв’язувала Одесу з Балтою, її довжина становила 196 верст. З 1890 по 1900 p. довжина залізничних колій в Україні перевищила 20 тис. верст і становила 1/5 залізничної мережі Росії. З 1887 p. починається будівництво паровозів на заводах Луганська й Харкова.
З 1877 p. уряд застосовує політику протекціонізму: вводяться великі ввізні мита на паровози і вагони, чавун, металеві вироби, вугілля. Такі дії уряду спричинили до того, що економічно вигідним стало ввозити капітал, котрий переважно вкладався у підприємства важкої промисловості. У 1900 р. частка іноземного капіталу (передусім, німецького, англійського, французького, бельгійського) в Україні становила 80-90 %.
В той же час, в Україні виробництво готових виробів відставало і складало всього 15 % від виробництва у Російській імперії. Це свідчило про однобокість розвитку економіки України. До того ж існувала нерівномірна концентрація промислових підприємств, велика кількість їх зосереджувалась у Донбасі та на Півдні.
На початок XX ст. починається складання монополій в гірничодобувній, залізорудній, харчовій промисловості. В 1902 р. уряд імперії схвалив статут металургійного синдикату „Продамет”, котрий об’єднав великі металургійні заводи з повним циклом виробництва, включаючи видобуток кам’яного вугілля та залізної руди. На частку цього товариства припадало більше половини всього виробництва чорних металів у країні. В тому ж році утворено аналогічне товариство „Трубопродаж” (синдикат контролював виробництво та продаж майже 100 % водогінних, нафтопровідних та інших труб). В 1904 p. утворено синдикат „Продвугілля” (понад 75 % видобутку вугілля в Донбасі). В цукровій промисловості заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли біля 60 % рафінованого цукру Російської імперії.
Йшов процес зростання міст. Найбільшим містом України була Одеса – 405 тис. чол. Населення інших міст розташовувалось в такому порядку: Київ (247,4 тис.), Харків (174,8 тис.), Катеринослав (121,2 тис.), Миколаїв (33,0 тис.) і т.д.
Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства йшла двома шляхами:
пруським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив). Цей шлях переважав на Правобережній Україні;
американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували вільнонайману працю і постачали продукцію на ринок. Фермерські господарства переважали на півдні.
На початку XX ст. 88 % населення України складали селяни. Україна була головним регіоном капіталістичного землеробства в Росії, причому зі спеціалізацією вирощування товарного зерна (в 1904 p. тут зібрано 47 % всієї пшениці Європейської частини Росії).
На початок XX ст. найбільші господарства мали разом 2 млн. десятин і належали Браницьким, Терещенкам, Скоропадським та ін. В цих господарствах працювали десятки тисяч найманих робітників. Застосовувалися нові відносини у веденні господарства, зростало використання машин, вводилась багатопільна система. Розвивалася спеціалізація в сільському господарстві. На півдні України великі земельні наділи тримали німецькі колоністи.
На Півдні здійснювалося товарне виробництво зерна, яке через Одесу, Херсон, Хорли, Маріуполь, Феодосію, Бердянськ йшло на експорт. В Одесі існувала так звана хлібна гавань. Правобережжя спеціалізувалося на виробництві цукрового буряку (площі під ним складали 350 тис. десятин).
Близько 3 млн. селянських дворів тримали 20 млн. десятин надільної землі, що в середньому складало приблизно 6,5 десятин на двір. Існували губернії на Правобережжі, де ця норма складала 2-3 десятини на двір. 60 % селян вимушені були шукати додатковий заробіток, подаючись на поденну роботу в південні регіони. Малоземелля штовхало селян до міграції, основними напрямками якої були Сибір та Північний Кавказ.
За переписом 1897 p. на території України, що входила до складу Російської імперії, мешкало 23,8 млн. чоловік. Село за своїм національним складом було майже виключно українським, в той час як міста були багатонаціональними, з невеликою часткою українців. Наприклад, у Києві 52 % населення складали росіяни і лише 19,8 % українці, в Харкові – 62 % і 12 %, в Одесі – 44 % і 9,2 %. Чисельність євреїв серед міського населення сягала 28 %, а в містечках Правобережжя навіть 70-80 %.
Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію, решта ж постачали сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії. Крім того, розвиток української економіки базувався не на місцевому , а на іноземному капіталі. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.
3. Суспільно-політичні процеси в українських землях в кінці ХІХ ст.
У другій половині XIX ст. значно активізує свій вплив на суспільне життя українська інтелігенція. Свою основну роботу вони вбачали у просвітницькій діяльності для народних мас. Першим кроком став початок друкування в Петербурзі українського часопису „Основа” (1860). На його сторінках велися дискусії щодо українців.
З ополяченої шляхти Правобережної України виділялася група молодих студентів, які вбачали потребу в проведенні змін. Від сучасників вони отримали назву хлопомани, за те що говорили українською мовою, носили народне вбрання, дотримувались народних звичаїв. Лідером цього угрупування був Володимир Антонович. Членами групи були Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський, Костянтин Михальчук. Навіть ці романтично-просвітницькі дії спричинили до гострого невдоволення діяльністю „хлопоманів” у властей.
У 1863 p. налякана польським повстанням царська влада з особливою підозрою дивилась на діяльність українофілів. Шовіністи звинувачували їх у сепаратизмі. Багато російських діячів розглядало український рух як польську змову проти Росії. Лист Антоновича та двадцяти інших учасників Київської громади, який був надрукований в пресі, не переконав урядовців у лояльності українофілів. І в липні 1863 p. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних творів. Як виняток друкувались художні твори та записи фольклору. Валуєв заявляв, що ніякої української мови немає і бути не може.
Коли на початку 1870-х років цензура почала слабшати, кияни поступово відновили свою діяльність (В.Антонович, Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Сергій Подолинський), утворивши таємну організацію „Стара Громада”. В 1875 p. вона придбала російськомовну газету „Киевский Телеграф” для пропаганди українського руху. Щоб обійти обмеження на друкування української літератури, встановлено контакти з галицьким українцями. В 1873 p. на кошти Єлізавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка створено у Львові Літературне товариство їм. Т Г.Шевченка, яке пізніше стало Науковим товариством ім. Шевченка, свого роду неофіційною українською академією наук. З друкарні товариства вийшло багато десятків назв творів різних жанрів (наукових, художніх, педагогічних) українською мовою.
В 1876 p. імператор Олександр І, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс, підписав спеціальний указ, який передбачав заборону всього українського (вилучалися українські книжки з шкільних бібліотек, звільнялись вчителі українофіли, заборонялось ввозити українські книжки з-за кордону).
Ще однією течією в суспільному житті було народництво. Ідеалізувавши общинне землеволодіння (вбачаючи в ньому зразок соціалізму), вони спробували в 1874 p. повести пропаганду серед селян (т.з. „ходіння в народ”), але, не знайшовши підтримки, а то й зустрічаючи гостре несприйняття своїх ідей, змушені були змінити тактику. Одна з перших народницьких організацій виникла ще в 1868 p. у Кам’янці-Подільському.
Михайло Драгоманов належав до молодших членів Київської громади. Він намагався вийти за межі культурницької діяльності та підняти важливі політичні, національні та соціально-економічні проблеми, вважав необхідним досягнення Україною такого ж соціально-економічного та політичного статусу, що й країни Європи. Драгоманов у своїх політичних поглядах був федералістом, мріяв про вільну конфедерацію автономних країв (які не обов’язково співпадали з національними територіями). В період репресій (1875-1876 pp.) він покинув Росію та виїхав до Женеви, де організував український часопис „Громада”. Оскільки Драгоманов висловлював соціалістичні ідеї, то у нього відбувся розрив з київськими українофілами, в результаті якого в 1885 p. часопис припинив своє існування.
У 1899 p. в Харкові утворилася перша політична партія – Революційна українська партія (РУП), її організаторами були Дмитро Антонович та Микола Русов. Партія об’єднувала студентів та представників інтелігенції. Програму партії під назвою „Самостійна Україна” склав у 1900 p. Микола Міхновський. Внаслідок сильного національного ухилу цієї програми, керівництво РУПу поступово відмежовується від радикальних ідей, закладених в ній. Кінцевою метою було створення самостійної республіки України. На грудневому з’їзді 1904 p. стався розкол. Прихильники зближення своїх позицій з РСДРП (на чолі з Меленевським) заснували Українську соціал-демократичну спілку („Спілка”), інша частина РУПу з січня 1905 p. стала називати себе Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яка висловлювалася за „право націй на культурне й політичне самовизначення”, за надання Україні автономії зі своїм самоврядуванням.
Ще в 1902 p. з РУПу вийшов М. Міхновський, заснувавши з своїми однодумцями Макаренком та Степаненком Українську народну партію (УНП). Партія брала активну участь у революції 1905-1907 pp. Міхновський був автором 10 „заповідей”, в яких визначилися його погляди на майбутнє України, серед них – „Україна для українців”.
Восени 1904 p. ліберально настроєна буржуазія заснувала Українську демократичну партію (УДП). Тимчасово від неї відкололася група, яка утворила Українську радикальну партію. Але вже в 1905 p. вони об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Очолили партію Сергій Єфремов, Борис Грінченко, Євген Чикаленко. Програма партії складена Грінченком. У ній проголошувалися демократичні свободи, в майбутньому Україна вбачалася як національно-культурна автономія.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Архівознавство, 6 курс) » Модернізаційні процеси в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz