Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну - Форум
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:45
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну (та Західну Європу)
Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну
EkzorДата: Середа, 23.05.2012, 17:45 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
В умовах будівництва самостійної української державності перед історичною наукою постало багато актуальних проблем, одною з яких є дослідження проблеми розміщення в європейських країнах української міжвоєнної еміграції. Актуальність проблеми полягає в необхідності детального наукового вивчення історії української еміграції 20-30-х років ХХ ст., основу якої складали цивільні й військові особи, причетні до державного будівництва за часів української національно-демократичної революції та визвольної боротьби 1917-1920 років.
З початком першої світової війни тисячі українців опинились на території Австрії та майбутньої Чехо-Словаччини (ЧСР). Географічна близкість стала вирішальним чинником для західноукраїнського населення, яке намагалось перш за все врятувати життя в умовах воєнного лихоліття. В Австрії великі українські осередки традиційно розташувались у Відні, а також у Гмінді, Вольфсбергу, Хоцені, де були створені табори для українських полонених. Саме Відень став першою столицею української політичної еміграції, де зосередився найбільш свідомий, державотворчий елемент всієї України. Так, до австрійської столиці виїхав М. Грушевський та його соратники по УПСР П. Христюк, М. Шраг та ін. У Відні розгорнули свою політичну й видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Ф. Швець, Д. Донцов та інші відомі діячі з Наддніпрянщини. Але Відень, як колишня столиця Австро-Угорської імперії, мав найбільше політичних і культурних зв'язків з Галичиною. Тому після занепаду Західноукраїнської Народної Республіки в Австрії опинилася численна українська еміграція з Галичини на чолі з урядом Євгена Петрушевича. Після ліквідації українських таборів на території Австрії значна частина емігрантів з України зосередилась у Відні, менші осередки були також у Граці та Леобені. З середини 20-х років, після переїзду частини українських емігрантів до інших країн (насамперед, до Чехо-Словаччини) та повернення більшості емігрантів-галичан до батьківщини, віденський центр української еміграції поступово прийшов до занепаду.
У листопаді 1920 р. основні частини армії УНР під натиском радянських військ вимушені були перейти р.Збруч, тобто опинились на території Польщі. Українські військові були розміщені по таборах інтернованих: Вадовиці, Петриків, Олександрів Куявський, Щепіорно, Ланцут, Стрілків, Каліш. У цих таборах переважали українці з Наддніпрянщини. На території Польщі, у Тарнові й Ченстохові, зосередились і урядові установи УНР (на чолі з С.Петлюрою) [1, 572]. У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір - в Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії (УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку) розташувались у Варшаві, Кракові та Познані. Багато українських студентів-емігрантів опинились у польському місті Гданськ, який під назвою "вільного міста Данціг" у 1919-1939 рр. знаходився під управлінням Ліги Націй у відповідності з Версальським мирним договором 1919 р. Окремі з таборів для інтернованих проіснували в Польщі до 1924 р., але через відсутність нормальних умов життя багато інтернованих українців втікали з таборів і прямували до ЧСР, яка в той час у відповідності з урядовою політикою широко розкрила двері для українських емігрантів. Але й після виїзду частини емігрантів Польща продовжувала відігравати важливу роль як один із центрів української міжвоєнної еміграції.
Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах у Брашові. У 1921 р. мешканці всіх таборів були переведені до табору Орадя-Маре [2, 60]. У Бухарешті утворився також осередок українських студентів.
У травні 1919 р. частини Гірської бригади УГА, під ударами переважаючих сил польської армії генерала Галлера вимушені були перейти через Карпати на територію Чехо-Словаччини, де їх було роззброєно й інтерновано в таборі біля містечка Німецьке Яблонне [3, 539]. Влітку 1920 р. до ЧСР пробилася ще частина УГА, а саме група генерала Кравса, яку було інтерновано в таборі в Ліберці. У квітні 1921 р. інтерновані українці з обох таборів були переведені до табору в Йозефові. З 1921 р. визначилась стійка тенденція масового переїзду до ЧСР українських емігрантів з інших європейських країн. Згідно з результатами реєстрації емігрантів, яку проводив у ЧСР Український громадський комітет (УГК), за національно-територіальним походженням переважали наддніпрянці: втікачі з таборів для інтернованих у Польщі й Румунії, науковці й студенти, поодинокі цивільні особи [4, 10].
У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років ЧСР стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехо-Словаччини мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Протягом півстоліття вони зуміли скинути пута германізму, просвітити широкі маси, виховати нову народну інтелігенцію. Історія національного відродження чехів була приваблюючим зразком для українських емігрантів, зокрема для молоді, бо крім одержання фахової освіти вони могли одночасно вивчати форми й засоби чеського ренесансу з метою використання їх потім в Україні.
У перші роки еміграції становище української громади в ЧСР мало чим відрізнялося від її життя в інших європейських країнах. Але поступово ідеї українського національно-культурного відродження знайшли прихильне ставлення як з боку чеського народу, так і офіційних кіл Чехії. Особливо слід відмітити роль першого президента ЧСР професора Томаша Масарика (1850-1937), з ініціативи якого в 1921 р. на урядовому рівні був розроблений цілий план розбудови еміграції з колишньої Російської імперії, що отримав назву "російської допоміжної акції". На відміну від урядів Німеччини, Польщі та інших країн, які практикували репатріацію емігрантів [5, 91; 5, 100], "російська акція" чехо-словацького уряду передбачала зосередження в ЧСР культурних сил еміграції, які б підготували нову інтелігенцію для майбутньої демократичної Росії. Політика уряду ЧСР спочатку була спрямована на широкі демократичні течії всередині еміграції, а згодом політичний аспект і зовсім відійшов на задній план. Президент Масарик вважав основним завданням свого плану зосередження наукових, культурних та студентських кіл емігрантів, забезпечення їх національного розвитку, неперервності культурних та освітніх традицій. Це передбачало створення суто українських або російських чи білоруських наукових, навчальних, культурницьких установ і товариств. "Російська акція" стала унікальним явищем світової дипломатії завдяки її активному гуманізму, який допоміг українській еміграції організувати повноцінне творче життя й відтворення нового покоління інтелігенції.
Зростання матеріальної допомоги з боку чехо-словацького уряду мало під собою ще одну, не дуже часто згадувану дослідниками причину. Саме в той час (з кінця 1921 р.) більшовицький уряд у Москві домагався видачі дорогоцінностей із царської скарбниці, які здобули й вивезли з Росії чеські легіонери. Приводом для затримання скарбів став факт, що в ЧСР опинилося багато російських і українських емігрантів, яких чехо-словацький уряд хоч-не-хоч мусив утримувати. З цього скористалися й українці та добились і собі допомоги, яка на довгі роки стала базою для широкої культурно-мистецької, наукової та політичної діяльності в ЧСР української еміграції.
Якщо цивільна українська еміграція розмістилася переважно на території Австрії, ЧСР та Польщі, військова частина української еміграції, що опинилась на чужині внаслідок участі в подіях першої світової війни у складі російської та австрійської армій, зосередилась переважно на території Німеччини та Італії. У Німеччині для полонених українців було створено окремі табори: у Вецлярі, Раштадті та Зальцведелі перебували переважно рядові бійці, а в Ганновер-Міндені - старшина. Після закриття таборів частина політичних емігрантів осіла у Берліні, решта - у містах Вінсдорф, Гамбург, Геттінген, Дрезден, Кенігсберг, Кіль, Ляйпціг, Мюнхен та ін. [6, 9]. Берлін став у міжвоєнний період значним центром гетьманського й націоналістичного руху через перебування в ньому гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця [1, 576]. На території Італії українських полонених було розміщено в таборах поблизу Верони, Касерти та інших міст [7, 170]. Після звільнення з полону більша частина колишніх військових повернулась до рідних земель, решта переїхали до інших країн: наддніпрянці переважно до ЧСР, а галичани - до Австрії. Група українських студентів залишилась на території Італії, у Римі.
Українці, які опинились поза межами рідних земель у складі білих армій Денікіна і Врангеля, розмістились переважно на території Болгарії, Туреччини та Югославії. Для цієї частини української еміграції було характерним небажання виділятися із російських емігрантських мас. Пояснювалось таке явище, по-перше, національною несвідомістю або малосвідомістю цього загону емігрантів. По-друге, через традиційні русофільські настрої урядів Болгарії та Югославії російська еміграція в цих країнах була впливовою й одержувала міцну фінансову допомогу. Тобто приналежність до російського еміграційного комплексу надавала українцям багато пільг, насамперед можливість одержувати регулярну матеріальну допомогу й поступати на державну службу. По-третє, будь-які прояви організованості серед українців викликали відверто вороже ставлення як з боку урядових кіл, так і з боку російської еміграції. Крім українців зі складу білих армій, в Софії (Болгарія), Загребі, Любляні (Югославія) утворились невеликі осередки українських студентів.
З середини 20-х років значення важливого центру української еміграції набула Франція. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, після виїзду С. Петлюри з Польщі у 1924 р. Франція, зокрема Париж, стала фактичним центром урядових кіл УНР [1, 576]. По-друге, з середини 20-х років до Франції переїхала значна частина колишніх інтернованих з українських таборів на території Польщі, насамперед через складну економічну ситуацію в цій країні [8, 43-44]. По-третє, у другій половині 20-х років спостерігається масова хвиля трудової еміграції з Західної України. У результаті цих переміщень Франція в 30-і роки стала одним з головних центрів української еміграції в Європі.
Незначні колонії українських емігрантів перебували у міжвоєнний період на території Великобританії (Лондон), Бельгії (Л'єж, Лювен), Швейцарії (Женева), Греції, Фінляндії та ін. Таким чином, аналіз широкого масиву джерел дозволяє умовно поділити міжвоєнний період на три підперіоди:
1 - 1918-1921 рр. Головними центрами української еміграції стали Австрія, Польща та Чехо-Словаччина. Найважливішою причиною саме такого розміщення була географічна близкість цих держав до України, що природно пояснює розташування на їх території залишків армій УНР і ЗУНР після переходу українського кордону. Під час розміщення емігрантів відіграв роль і чинник етнічної та культурної близькості українців до інших слов'янських народів (чехів, словаків, поляків). Щодо Австрії, то її давні історичні зв'язки з Галичиною значно сприяли виникненню на австрійській території великих українських еміграційних осередків;
2 - 1921-1925 рр. Порівняно з початковим періодом, у територіальному розміщенні українських емігрантів відбулися значні зміни. Чехо-Словацька республіка з 1921 р. набуває для емігрантів з України значення найважливішого центру. Це пояснюється урядовою політикою ЧСР, спрямованою на матеріальну підтримку науково-культурної та студентської еміграції з колишньої Російської імперії з метою забезпечення неперервності культурно-освітніх традицій. Водночас втрачає значення важливого центру української еміграції Австрія. Це сталося, насамперед, через переїзд частини українців до ЧСР на навчання після перенесення Українського вільного університету в 1921 р. з Відня до Праги. Крім того, повернення більшості галицьких емігрантів до батьківщини внаслідок ліквідації уряду ЗУНР у 1923 р. після рішення Ради послів Антанти привело до поступового занепаду австрійського центру української еміграції;
3 - 1925-1939 рр. Найважливішим культурним і науково-освітнім центром української еміграції до початку другої світової війни залишилась ЧСР. Польща з середини 20-х років дещо втрачає значення головного осередку після переїзду частини емігрантів до інших країн через важкі матеріальні умови. У другій половині 20-х років зростає значення нових важливих осередків української еміграції: Франції та Німеччини. Саме вони стали центрами політичного життя емігрантів через перебування в Парижі головного отамана С. Петлюри, а в Берліні - гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця.

Поза межами СРСР і Східної Європи
Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції (понад 250 000 українців) опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х — на початку 1950-х pоків розселилася на різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі (Бен Метір), Венесуелі — і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразилії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.
З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці й у Західній Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська Українська Конференція, що об'єднувала громад централі Північної і Південної Америки. Після довшої підготовки у листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднував всі крайові та міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат СКВУ був лише координуючою установою і бракувало йому як і фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як представника української діаспори був незаперечний — і був визнаний колами руху опору в Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій: молодіжних, жіночих, кооперативних, освітніх та інші. Вони оформили свої централі в масштабі всієї української діаспори, що й сприяло координації дій та спрямуванню громадського життя всіх українців поза комуністичною сферою впливу. Проте політичні умови не сприяли налагодженню співпраці з організованим життям українських меншостей у Східної Європі. У західному світі між окремими країнами української діаспори існували культурні співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Такий обмін відбувався головно між Західною Європою й Північною Америкою.
Наукові установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський інститути українських студій. Бракувало українській діаспорі лише відповідних педагогічних центрів, видавництв, спільної пресової трибуни й пресового бюро. Найсильнішою ланкою в українській діаспорі була Церква — і організоване релігійне життя. Заходи щодо організації єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх: українській православні церкви (і то не всі) перебували лише в молитовному зв'язку; тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південній Америці та Австралії дійшли до єдності на початку 1970-х років. А зусилля Української Католицької Церкви оформити спільне синодальне управління і патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі: щойно 1980-го року синоди української католицької ієрархії почали визнаватися Ватиканом. Українські євангелісти-баптисти також оформили центральний орган: Всеукраїнське Євангельсько-баптистське Об'єднання.
Поряд з інституційним оформленням в українській діаспорі відбулася ідеологічна кристалізація, шукання концепцій взаємин між українською діаспорою й Україною: як і щодо власного обличчя в цілій українській спільноті за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора повинна б бути в моральній, національній і культурній єдності з Україною. Стало виразно, що головна мета політичної еміграції, — це антирадянське і антиросійське (у антиімперіалістичному розумінні) ставлення до СРСР. Усі спроби радянських органів нейтралізувати таке ставлення не увінчувалися успіхом.
Покоління, народжене в нових країнах поселення, почало вважати ці окремі країни за свою батьківщину: воно, зінтегроване у державне життя, бажало зберегти етнічні спільноти — але як вислів окремої культурної спадщини. Унаслідок природного процесу інтеграції в нове середовище та поступового віддалення від України, — а подекуди й ізольованості, — творяться окремі види спільнот і культурних станів: югославських, канадських, бразильських, що й помітне навіть у їхніх українських емігрантських говірках.
Ступінь етнічної свідомості та плекання культурної самобутності виражається у різних варіантах: від свідомості свого походження і готовності сприяти існуванню української діаспори — до намагань будувати кращу Україну закордоном. З метою посилення української самосвідомості та підбудування української субстанції, українські установи та українська преса намагалися перевиховувати українську діаспору шкільництвом, організаціями молоді, літературою тощо.

У межах СРСР і Східної Європи
В Східній Європі українська діаспора поділена так:
у Польщі: 200—300 тисяч українців
у Чехословаччині: 120—150 тисяч українців
у Румунії: 100—150 тисяч українців
у Югославії: 45—50 тисяч українців
У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії.
Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців:
які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика); яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині.
Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях.
Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.
Українці в Югославії жили головно в Бачці, Сремі і Боснії: церковну організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. Тут існували найвигідніші видавничі та культурні можливості.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Українська еміграція в Центральну, Південно-Східну (та Західну Європу)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz