Все для історика
П`ятниця, 17.11.2017, 22:10
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Соціально-економічні явища в оцінці релігійних вірувань - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Соціально-економічні явища в оцінці релігійних вірувань (українського народу (VIII - XVII ст.).)
Соціально-економічні явища в оцінці релігійних вірувань
EkzorДата: Середа, 23.05.2012, 17:38 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
На Русі (у Києві) язичництво було поширене до насадження християнства. Найвідомішими руськими богами були: Перун (бог грому), Хорс та Дажбог (боги сонця), Мокош (богиня прядіння), Велес (або Волос) (покровитель худоби), Сварог (бог-коваль), Сварожич (бог-вогонь), Ярило (бог родючести та плодючести) та інші.
У 988 році князь Володимир хрестив Русь, зробивши язичництво поза законом. Але язичницькі волхви ще протягом двох з половиною століть піднімали повстання на околицях держави. У дальших від столиць князівств місцевостях язичництво зберігало провідну роль ще у 13 столітті (Галичина, Волинь).
Попри намагання знищити будь-які прояви старої віри серед населення Русі, деякі язичницькі культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичництва (так зване «двоєвір'я» та синтез релігій: коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, корогоди, свято Івана Купала, масляна, оскільки церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер[7].
Цікаво, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр діяв до 17 століття (місце знахідки Збруцького ідола). Також подібні центри діяли і у інших малодоступних місцевостях слов'янського світу.
На початку свого правління Олегу необхідно було боротись з проаскольдовими силами, тому християнські общини змушені були Існувати напівлегальне. Втім наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва І легалізує християнство як державну ідеологію великого Київського князя.
Наступник Олега на київському столі Ігор уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р. вміщена в «Повісті временних літ», за якою договір підписали і поганини-руси і руси-християни.
Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницьких пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з´являються шість різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира.
Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичних умов у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х років Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолене головнокомандуючим Вардою Фокого і підтримане населенням Таврії. Відчайдушне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов´язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру Ганну і сприяти хрещенню населення Київської держави.
Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство становиться державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення, а саме, Володимир намагається не підпорядковуватися ні константинопольському патріарху, ні римській курії, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов´янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі.
1051 року, вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036 – 1054) собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Ілларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх загрозив карою. Стосунки української і константинопольської церкви в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054р.), були перервані.
Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава у 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу.
Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Ілларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі передхристиянської слов´янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, тому дослідники кладуть його в основу поняття «київське християнство». Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного відкритого відношення до Сходу і Заходу.
Після розколу 1054 р., який практично не зачіпив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це відносилося до позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, які мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою.
У контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу І Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов´янська азбука, перекладені на слов´янську мову деякі богослужебні й правові тексти.
Крім рис християнського універсалізму, толерантного відношення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов´янського обряду і богослужебної слов´янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.
Після татаро-монгольської навали кафедра Київських митрополитів формально існувала в розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням її став спочатку Владимир (1299 р.), а пізніше Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено Литовську митрополію. 1354 року. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія — з титулом «митрополит Київський і всієї Русі» (центр митрополії – у Москві), Романа — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.
1458 року відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього розподілу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Іону. То був останній з ієрократів, який мав титул «митрополита Київського і всієї Русі». Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. 1589 р. на Русі встановлюється патріаршество.
Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставив поза законом.
1620 року православну ієрархію в Україні було відновлено1 Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обраної ігумена Києво-Михайлівського монастиря Іова Борецького. У 1686 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха — з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка церковно-слов´янської мови. У церковному будівництві існував власний архітектурний стиль, що одержав назву українського барокко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Соціально-економічні явища в оцінці релігійних вірувань (українського народу (VIII - XVII ст.).)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz