Все для історика
Вівторок, 17.10.2017, 14:26
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Україна між ранньомодерном і модерном. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (історія, 6 курс) » Україна між ранньомодерном і модерном.
Україна між ранньомодерном і модерном.
EkzorДата: Понеділок, 21.05.2012, 21:58 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Характеризуючи модерністську версію генези української нації як альтернативу примордіалістській, ми, ясна річ, не протиставляємо їх одну одній. Раніше ми вже з’ясували, що відмінності між примордіалістами та модерністами зосереджуються передусім у сфері термінології, і вже після цього — в методології. Головне, що відрізняє модерністські версії націогенези українців, — це, по-перше, переконання в тому, що остання розпочалася саме в модерну добу, причому «нижня» хронологічна межа націогенези досить чітко окреслюється кінцем XVIII — початком XIX ст.; по-друге, увага передусім до «суб’єктивних» чинників становлення української нації.
Німецький історик А. Каппелер, який стоїть на позиціях модерністів, звернув увагу на такі відмінності «модерної нації» від до-національних спільнот:
1. У донаціональні часи суспільства були організовані «по горизонталі», наприклад, за станами. Нації формуються «по вертикалі» (тут помітний вплив теорії Е. Ґелнера чи принаймні збіг з його міркуваннями).
2. Ідея нації в модерну добу стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В попередні часи «етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення».
3. Модерна нація — масовий, а не елітарний феномен, її виникнення пов’язане з участю широких мас населення в політиці, з демократією.
4. Нація — явище модерної доби 23.
Канадський історик Б. Кравченко, спираючись на концепцію П. Брасса (національна ідентичність — це не вроджена ознака, а нова орієнтація в суспільстві, яку обирає еліта для мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами) та К. Дойча (аналітичне розрізнення термінів «народ»—«національність»—«нація»), стосовно української історії XX ст. запропонував такі «робочі терміни» /275/ для вивчення націогепези українців: народ — це спільнота, що розрізняється за об’єктивними критеріями (мова, одяг, ритуали тощо) і є достатньо великою, щоб бодай теоретично, якщо не практично, мати можливості для цілковитого поділу праці. Відрізняється від інших етнічних категорій тим, що не надає великого значення культурним ознакам, домагаючись задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.
У процесі переходу від народу до національності (набуття національної свідомості чи національної ідентичності) культурна самобутність стає важливою передумовою формування соціальних, економічних і політичних потреб людей. Виникає відданість «груповій символіці». Національність характеризується тим, що вона налагоджує систему внутрішніх зв’язків, завдяки яким виникає можливість ефективного регулювання поведінки її членів, зміцнення і розвитку груп, які складають соціальну структуру нації. Створивши таку систему зв’язків (неформальних, чи формальних — через суспільну або ж політичну організацію), «національність вважає себе за націю і визнається такою іншими, навіть попри те, що в неї все ще може не бути власної держави. Коли нація здобуває право на самостійне чи суверенне існування, ми можемо говорити, що утворилася державна нація» 24
Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію (хоча й не національну в модерному розумінні цього слова), а також нечисленну, проте досить високоосвічену еліту з традиціями /278/ локального патріотизму, вибір можна було передбачити. Почалося творення «України» — уявленої спільноти, але не як чиєїсь «окраїни», а як окремої соціально-культурної і в перспективі — політичної спільноти. Цей процес свідчив не тільки про творення нації, а й про розпад і трансформацію (making, unmaking and remaking) інших націй, у даному випадку польської і російської, оскільки останні претендували на те, щоб українці залишалися інтегральною частиною цих націй, вже як модерних. Відокремлення українців від росіян і поляків, які перетворювалися на модерні нації, не означало, на думку Р. Шпорлюка, відокремлення відсталого суспільства від передового. Українці прагнули увійти в модерний світ не через посередництво інших націй, а самостійно, вони не хотіли залишатися «периферією». «Змагання за незалежність, — наголошує Р. Шпорлюк, — не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави [...]. Отже, український проект націотворення був не більше і не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці» 28.
«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь «окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування «історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших» 29. Поступово набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію /279/ елементів, ознак «нації» як уявленої спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних, етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав «маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (історія, 6 курс) » Україна між ранньомодерном і модерном.
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz