| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 16:39 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Переломні епохи в історії людства притягують особливу увагу дослідників. До таких періодів, безперечно, належать революційні події в Україні першої чверті XX ст. Активна і нерідко суперечлива участь народних мас у національно-демократичній революції 1917-1921 рр. обумовила її переважно селянський характер. Всі нові уряди, які виникали на терені українських губерній колишньої Російської імперії, стикалися з аграрним питанням і змушені були шукати шляхів його вирішення.
У центрі уваги передової суспільної думки аграрне питання в Російській імперії перебувало з середини XIX ст. Певними віхами на шляху його вирішення були селянська 1861 р. та столипінська 1906-1911 рр.реформи. Пошуки шляхів аграрного розвитку активізувалися після лютневої революції 1917 р. Свої програми та концепції пропонували різні політичні сили, державні та громадські діячі. Розробка і проведення земельної реформи стали першочерговим завданням для урядів Української Народної Республіки доби Центральної Ради та Директорії й Української Держави, склавши основний зміст їх аграрної політики. Підхід національних урядів до земельної справи визначав не лише долю селянства, а й взагалі шляхи української революції.
Підкреслимо, що аграрна політика розглядається нами як невід’ємна частина внутрішньої політики держави. Її основними напрямками виступають проведення земельної реформи та врегулювання поточних сільськогосподарських справ: поліпшення землеустрою, підвищення агротехнічного рівня обробку землі, забезпечення сільськогосподарським реманентом, що відігравало визначальну роль у житті селянства. Основу історіографічної традиції республіканського напрямку заклали праці В.Винниченка, П.Христюка та М.Шаповала. Серед наукових розвідок цього напрямку особливе місце посідають праці І.Витановича та К.Кононенка
Основні принципи земельної реформи в Україні сформувалися на селянських з’їздах навесні 1917 р. і остаточно визначилися І Всеукраїнським селянським з’їздом. В урядовій політиці вони знайшли відображення в “Декларації Генерального Секретаріату” від 27 червня 1917 р., згідно з якою для підготовки українським урядом земельної реформи створювалося Генеральне секретарство земельних справ. Проте досить тривалий час основні теоретичні і практичні заходи в аграрній галузі проводилися лише Тимчасовим урядом. Політика спрямування земельної реформи в еволюційне русло (заборона самовільних захоплень землі, передача її в оренду) досягла протилежного - зростання восени 1917 р. селянських заворушень. Це змусило український уряд узяти керівництво земельною реформою в свої руки.
Державні земельні органи (місцевих - з липня, а керівних - з жовтня - листопада 1917 р.) приділяли увагу розробці земельного закону, який пройшов декілька етапів. Ухвалений ІХ сесією Ради 18 січня 1918 р. закон декларував скасування приватної власності на всі землі, передаючи їх у зрівняльний і безкоштовний розподіл земельними комітетами серед трудового населення. Впровадження земельного закону Центральна Рада почала здійснювати після більшовицького відступу у березні 1918 р. Виявлені дослідниками документи свідчать, що остаточно концепцію земельної реформи уряд В. Голубовича, більшість в якому становили українські соціалісти-революціонери, так і не розробив: земельний закон носив лише тимчасовий характер, до того ж він не регламентував економічний механізм реалізації реформи.
Село навесні 1918 р. жило своїм життям, займаючись стихійними зрівняльними переділами і поступово замикаючись в рамках натурального господарства. Проти такої державної політики виступили заможні і, частково, середні верстви селянства, очолювані консервативними партіями. На грунті неприйняття політики соціалізації розколовся і національно-демократичний табір. Таким чином, як в політичному, так і в соціально-економічному аспектах бажаних наслідків аграрна політика Центральної Ради не досягла. розроблена Центральною Радою аграрна програма виявилася недосконалою перш за все в теоретичному плані, а про її реалізацію доводиться говорити лише умовно, адже при бездіяльності уряду селяни проводили свою земельну реформу.
Спрямованість земельної політики уряду П. Скоропадського визначалася перш за все прорахунками аграрної програми Центральної Ради. Основними принципами гетьманської реформи уряд проголосив примусове державне втручання в хід реформи та забезпечення доступними засобами земельних потреб безземельного і малоземельного селянства. До розробки земельної реформи в інтересах селянства, хоча й поміркованого характеру, український уряд неодноразово спонукали представники німецько-австрійського командування.
Розробка основних заходів аграрної політики Української Держави пройшла два етапи. Основним змістом першого (травень - липень 1918 р.) стало вирішення найбільш гострих проблем земельних відносин. Так, першочерговим завданням Ради міністрів були перегляд наказу фельдмаршала фон Ейхгорна про примусові посіви та підготовка земельного закону, що регламентував порядок набування землі. Останній земельний акт, затверджений гетьманом 14 червня 1918 р., надав селянам можливість купувати земельні ділянки не вище 25-ти десятинної норми. З метою реалізації цього закону уряд Української Держави розробив систему заходів: дозволив затвердження земельних угод, реорганізував місцеву земельну адміністрацію, зайнявся питанням довгострокової оренди. Забезпечення землею покладалося на Державний земельний банк з його спеціальною системою кредитування. Проте, землевласники не підтримали урядові заходи, а несприйняття основними масами земельної політики обумовило розгортання селянського повстанського руху влітку 1918 р.
Зміст наступного етапу (серпень - грудень 1918 р.) аграрної політики Української Держави склала розробка основного земельного закону. Це завдання гетьман переклав на створювані одна за одною три аграрні комісії міністерства земельних справ (МЗС). Широке коло урядовців, науковців та представників політичних партій зайнялося вивченням земельних проблем. Наслідки їх співробітництва втілилися у двох земельних законопроектах. Полярні погляди учасників аграрних комісій на можливі шляхи земельної реформи обумовили відхилення вже досить грунтовного проекту комісії В.М. Леонтовича.
У цілому, уряд Української Держави грунтовно підійшов до розробки проблем земельної реформи, переносячи основний акцент на її економічний аспект: завдяки зверненню до надбань дореволюційного аграрного законодавства ця спроба вигідно відрізнялася від політики Центральної Ради. Проте ігнорування суспільно-політичної ситуації обумовило невдачу розроблених керівництвом Української Держави планів реформи сільськогосподарської галузі.
Основи аграрної політики Директорії УНР заклали земельний закон від 8 січня 1919 р. та закон “Про додаткове наділення землею козаків Української Народної Республіки” від 18 січня 1919 р. Згідно з ними земля безкоштовно переходила в розпорядження держави, переважна увага приділялася створенню дрібних селянських господарств (в межах від 5-6 до 15 десятин), претендували на земельний фонд УНР за рахунок додаткового наділення 1-2 десятинною ділянкою і військовослужбовці. Терміни та детальний механізм реалізації земельної реформи регламентувались низкою допоміжних актів законодавчого характеру, підготовлених у січні - березні 1919 р.
Недостатнє фінансове забезпечення потреб реформи, мобілізація до діючої армії службовців земельних управ обмежували практичні заходи на звільнених від більшовицьких військ територіях влітку 1919 р. до з’ясування земельного фонду та контингенту населення, яке претендувало на отримання земельного наділу. Загалом же компетенція земельного міністерства, яке перебувало в Кам’янці, розповсюджувалася на незначну територію. Селянство ухилялося від підтримки влади, яка виявилася неспроможною провести обіцяну реформу, що яскраво проявилося при зборі врожаю влітку 1919 р. Не сталося істотних зрушень у вирішенні принципових питань земельної реформи й восени 1919 р.
Навесні 1920 р. уряд УНР отримав можливість (у зв’язку з польсько-українським наступом) по-новому врегулювати проблеми земельної реформи. Пропагувалися такі форми, як продаж державних земель приватним особам. Процес розробки нового земельного закону тривав вже в еміграції, проте в 1920 р. так і не був завершений.
Отже, протягом 1919-1921 рр. аграрна політика урядів Директорії УНР зазнала складної ідейної еволюції. Набутий досвід втілився у низці розроблених міністерством земельних справ законопроектів, причому основні пошуки стосувалися проблеми існування приватної власності на землю та введення плати за землекористування.
Таким чином, зміст підготовлених українськими національними урядами аграрних програм втілився у двох концепціях. Республіканські сили, зокрема, уряд УНР на чолі з В.Голубовичем, запропонували програму соціалізації землі - зрівняльного та безкоштовного її розподілу в користування незаможних селянських верств, вдосконалену в подальшому Директорією УНР. Консервативні національні сили Української Держави П. Скоропадського виробили помірковану аграрну реформу, спрямовану на створення за рахунок викуплених у великих землевласників земель трудового середнього землеволодіння. Питання власності на землю, яке лежало в основі всіх дискусій, пройшло шлях від повного скасування у 1917-1918 рр. Центральною Радою до визнання Директорією УНР у 1920-1921 рр.
Процес розробки аграрних реформ різними урядами розпочинався із заснування земельного міністерства та підпорядкованих йому урядових структур, які безпосередньо займалися відповідною підготовкою юридичних та економічних аспектів реформи та створенням мережі місцевої земельної адміністрації. Окремим інститутом аграрної політики стали урядові комісії, практика скликання яких набула особливого розвитку за часів Української Держави. Позитивною рисою їх діяльності було поєднання суспільно-політичних аспектів земельної реформи (з’ясування громадської думки) з економічними розрахунками провідних фахівців сільськогосподарської галузі.
На грунті земельної реформи перетнулися інтереси різних верств суспільства, адже в результаті її впровадження зачіпалися економічні інтереси значної частини населення. Неврахування їх обумовило наростання опозиційних настроїв в середовищі фінансових кіл, великих землевласників, викликало непорозуміння інтелігенції з селянами та поглибило розкол між різними його прошарками.
Аграрна політика українських урядів формувалася під впливом екстремальних чинників воєнного часу. Зокрема, присутність німецько-австрійських військ за доби Центральної Ради відігравала негативну роль, а за часів Української Держави - позитивно-спонукаючу. Проте вплив зовнішніх сил був непослідовним і спрямованим на задоволення прагматичних інтересів своїх держав.
Набутий українськими урядами 1917-1921 рр. теоретичний та практичний досвід підготовки земельної реформи засвідчив неможливість її здійснення еволюційними засобами під час революційних подій. Нерідко намагання селян пришвидшити законне отримання землі завершувалося її самочинним захопленням. Поряд з планами наділення широких верств селянства землею багатогранність аграрного питання вимагала розробки низки інших важливих для розвитку сільськогосподарської галузі заходів та певного часу для їх апробації.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
