Все для історика
Понеділок, 11.12.2017, 23:54
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Українські архівні осередки за кордоном - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Історія архівних установ України » Українські архівні осередки за кордоном
Українські архівні осередки за кордоном
EkzorДата: Вівторок, 17.01.2012, 18:38 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Важливою інтегральною частиною історико-культурної спадщини українського народу є архівні, музейні та бібліотечні колекції, які виникли в результаті діяльності українських громадсько-політичних, наукових, культурно-освітніх та релігійних осередків у різних країнах світу. Згідно зі статистичними даними сьогодні у світі нараховується від 47 до 50 млн. українців, з яких в Україні (за даними перепису 1989 p.) мешкають трохи більше 37 млн., а за її межами - від 10 до 13 млн. [1]. Сучасна наука розглядає українську діаспору "як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України", однак попри всі відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників зберегла певну спільність інтересів та устремлінь
В історії формування української діаспори чітко простежуються три хвилі масового переселенського руху з України. Перша хвиля масової міграції українців за межі українських земель охоплювала період з кінця XIX ст. до початку Першої світової війни і була зумовлена соціально-економічними причинами -переселенський рух українців з теренів Австро-Угорщини спрямовувався на Захід, до Америки. Друга хвиля масової української еміграції припала на період між двома світовими війнами і мала переважно політичний характер. Третю хвилю масової еміграції українців, майже винятково політичної, зумовили події та наслідки Другої світової війни.
Упродовж XX ст. одним із важливих напрямів діяльності громадсько-політичних та культурних осередків української діаспори у світі було збирання та збереження українських документальних, рукописних та музейних пам'яток, створення архівних зібрань та колекцій у країнах осідку. Особливого значення ця робота набула в період між двома світовими війнами, коли на теренах кількох європейських держав представниками української політичної та військової еміграції було засновано цілу низку громадсько-політичних, культурно-освітніх, наукових установ та організацій, документація яких стала основою новоутворених архівних колекцій. Важливі документальні зібрання залишили по собі після ліквідації українські дипломатичні представництва та місії, а також архівні осередки, які були створені під час перебування українських вояків у таборах полонених та інтернованих під час Першої світової війни та шістьох повоєнних років [3]. Окрім того, за межами України опинився значний масив цінних документів офіційного та особового походження, що був вивезений українськими урядовцями та приватними особами після поразки визвольних змагань.
У період між двома світовими війнами українськими емігрантами було розгорнуто активну діяльність зі збирання документальних матеріалів та формування українських архівних, музейних і бібліотечних колекцій. У цей період на теренах кількох європейських країн було засновано низку інституцій, покликаних збирати, зберігати, систематизувати, вивчати та популяризувати історико-культурну спадщину українського народу, зокрема, Головний військово-історичний музей-архів Армії УНР у Тарнові (Польща), Музей-архів визвольної боротьби України у Празі (Чехо-Словаччина), Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі (Франція).
По закінченні Другої світової війни, унаслідок третьої хвилі української еміграції, значна кількість відомих українських громадсько-політичних та культурних діячів переселилася на північноамериканський континент, де було продовжено роботу з організації збирання та зберігання документальних пам'яток українського народу. Упродовж 1950-1960-х pp. у США та Канаді було засновано цілу низку українських архівних центрів, серед яких: Музей-архів Української Вільної Академії Наук імені Д.Антоновича в Нью-Йорку, Архів та бібліотека НТШ у Нью-Йорку, Архів Східноєвропейського дослідного інституту ім. В'ячеслава Липинського у Філадельфії, Українсько-канадський дослідницький та документальний центр у Торонто та ін.
Вивчення історії заснування та діяльності закордонних українських архівних центрів становить сьогодні важливу та актуальну наукову проблему через декілька причин. По-перше, діяльність цих установ є інтегральною частиною історії української політичної еміграції XX ст. По-друге, матеріали, представлені в цих колекціях, є надзвичайно цінним джерелом з багатьох проблем громадсько-політичної, соціально-економічної, церковної історії, а також з історії української науки і культури. По-третє, архівні центри і колекції, утворені українцями в різних країнах, є невід'ємним компонентом загальносвітового історичного процесу - вони відіграють важливу роль не тільки у збереженні та вивченні історичної спадщини українського народу, але й у поширенні та популяризації знань про Україну, про життя та діяльність українців у країнах осідку ("Ukrainian-American community" - українську діаспору в США, "Ukrainian-Canadian community" - українську діаспору в Канаді та ін.).
Звертаючись до аналізу історіографічного аспекту даної проблеми, слід відзначити, що історія заснування та діяльності українських архівних центрів за кордоном стала предметом дослідження українських істориків тільки впродовж останнього десятиліття, тобто після проголошення України суверенною і незалежною державою. Саме в цей період відбулося розсекречення "спецфондів" архівів і бібліотек, унаслідок чого дослідники отримали можливість опрацювати і проаналізувати величезний масив документальних матеріалів так званого "Празького українського архіву", ознайомитись з науковим доробком визначних представників української діаспори - монографіями, публікаціями у періодичних та серійних виданнях та ін. В українській зарубіжній історіографії ця тема хоч і знайшла відображення у низці праць, однак спеціальне зацікавлення дослідників почала викликати також лише останнім часом.
Характеризуючи усю сукупність праць, з даної проблеми, варто наголосити на тому, що закордонні українські архівні центри досліджуються, з одного боку, істориками у контексті вивчення громадсько-політичної та культурної діяльності української діаспори у світі, а з іншого, архівознавцями і джерелознавцями з метою виявлення і вивчення всієї сукупності документальних джерел з історії українського народу, створення реєстру зарубіжної архівної україніки.
Уперше до аналізу цієї проблеми звернулися саме ті вчені, які стояли біля витоків створення українських архівних центрів за кордоном у міжвоєнний період. Відомий вчений-етнограф, архівіст і музеєзнавець, один із найактивніших організаторів архівної справи в еміграції Михайло Обідний (1889-1938) у нарисі "Як охоронялись пам'ятки" висвітлив окремі сторінки з історії заснування Головного військово-історичного музею-архіву Армії УНР у Тарнові, який він очолював у 1921-1923 pp. Відомий історик, професор Українського Вільного Університету в Празі, один із провідних співробітників (у 1946-1948 pp. - директор) Музею визвольної боротьби України в Празі Симон Наріжний (1898-1983) торкнувся окремих аспектів збирання та збереження історичних пам'яток українськими організаціями та установами в Європі у період між двома світовими війнами (зокрема. Українським історичним кабінетом у Празі, Бібліотекою імені Симона Петлюри у Парижі) у своїй фундаментальній праці "Українська еміграція" [4]. Крім того, С.Наріжним у 1957-1959 pp. у Цюріху на правах рукопису було видано "Матеріали до історії Музею визвольної боротьби України". У 1940 p. у Празі побачила світ праця відомого громадсько-політичного діяча, педагога і публіциста Аркадія Животка "Десять років Українського історичного кабінету (1930-1940)", в якій було простежено історію заснування та діяльність Українського історичного кабінету при Слов'янському архіві в Празі, охарактеризовано склад Його архівного зібрання (матеріали політичних партій, військових формувань, таборів інтернованих українців, українських наукових та освітніх установ у Чехо-Словаччині, особові документи В.Липинського, М.Шаповала, М.Грушевського, С.Петлюри, П.Скоропадського, С.Чикаленка, С.Шелухіна та ін.).
Як відомо, по закінченні Другої світової війни колекції Українського історичного кабінету та Музею визвольної боротьби України були передані чеською владою до СРСР, склавши основу так званого "Празького українського архіву" Матеріали цього архіву, які тривалий час перебували в радянських "спецфондах" і були недоступні для дослідників, після їх розсекречення на початку 90-х рр. привернули до себе надзвичайну увагу істориків та архівістів. Упродовж останнього десятиліття з'явилася ціла низка публікацій, в яких висвітлено історію заснування та діяльність МВБУ та УІК у Празі, проаналізовано особливості їх комплектування, простежено долю їх документальних колекцій -це, зокрема, праці словацького вченого М. Мушинки [5], а також українських істориків і архівістів Л. Лозенко [6], Л. Яковлевої [7], С. Заремби [8], М. Палієнко та І. Срібняка [9]. Серед довідкових видань необхідно відзначити укладений чеською архівісткою Р. Махатковою опис фонду "Український музей у Празі", який зберігається в Державному центральному архіві в Празі [10].
Активно досліджується сьогодні також діяльність української військової еміграції зі збереження історичних пам'яток доби визвольних змагань та періоду інтернування Армії УНР у таборах Польщі Початок цьому поклала монографія І. Срібняка "Обеззброєна. але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921-1924)", в якій на основі вперше введених до наукового обігу архівних джерел висвітлювалась історія заснування та діяльність Головного військово-історичного музею-архіву армії УНР у Тарнові [11]. У контексті дослідження організації воєнно-історичних архівів в Україні окремих аспектів даної проблеми торкнулась К. Климова [12]. Ця проблема обговорювалась також на Міжнародній науковій конференції "Польща і Україна Воєнно-політичний союз після 80 років" (Торунь, Польща, 18-19 травня 2000 p.), на якій автор даної публікації виступила з доповіддю "Головний військово-історичний музей-архів Армії УНР (1921-1923)".
Помітним явищем в українській історіографії останніх років стали монографія В. Михальчука "Українська Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі", автор якої - довголітній директор Бібліотеки - докладно висвітлив історію заснування та діяльність однієї з провідних культурних установ української еміграції у Франції. У книзі відображено процес формування архівної, книжкової та музейної колекцій Бібліотеки, простежено їх долю під час Другої світової війни, докладно висвітлено організаційну та археографічну діяльність Бібліотеки на сучасному етапі [13]. Окрім В. Михальчука, важливий внесок у дослідження різних аспектів діяльності Бібліотеки їм Симона Петлюри було зроблено акад. А. Жуковським, який у 1990 р, опублікував історичний нарис про цю установу на сторінках "Harvard Ukrainian Studies" [14].
Крім Бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі, одну з найцінніших українських документальних колекцій в Європі має архів Українського Католицького Університету в Римі, де зберігаються рідкісні документи й рукописи, зокрема, М. Грушевського та В. Липинського, а також архів Уряду ЗУНР. Важлива інформація про історію заснування та діяльність архіву Українського Католицького Університету та архіву Української папської колегії святого Йосафа-та в Римі міститься у ґрунтовній праці В. Трощинського та А. Шевченка "Українці в світі" [15].
Важливий внесок у дослідження діяльності українських архівів у США зробив Любомир Винар - професор Кентського університету (США), засновник і голова Українського історичного товариства, редактор журналу "Український історик". Він був одним з ініціаторів заснування в 1971 р. при Кентському університеті Центру для вивчення етнічних публікацій та культурних інститутів (Center for the Study of the Ethnic Publications and Cultural Institutions), завданням якого було дослідження діяльності етнічних культурних інституцій та етнічної преси в США. Перший великий огляд етнічних, у тому числі українських, архівів було здійснено Центром у 1977-1978 pp., а його результати опубліковано в першому узагальнюючому довіднику з американських етнічних культурних інституцій [16]. У 1980 р. Центр провів спеціальне дослідження слов'янських культурних інституцій в США, яке охоплювало архіви бібліотеки та музеї 16 слов'янсько-американських товариств [17].
Одним з останніх великих проектів Центру було обстеження власне українських архівів, музеїв та бібліотек у США, проведене впродовж 1993 - березня 1995р. Центром було підготовлено та надіслано до українських культурних інституцій у США спеціальні анкети з метою ідентифікації українських архівів, бібліотек, музеїв та подальшого аналізу складу їх колекцій. Зібрані шляхом анкетування дані були покладені в основу аналітичного огляду Л. Винара "Preservation of the Cultural Heritage: Ukrainian Archives, Libraries and Museums in the United States" ("Збереження культурної спадщини: українські архіви, музеї та бібліотеки у Сполучених Штатах") [18]. Ця праця містить, по-перше, важливу інформацію довідкового характеру, оскільки в ній наведено дані про 32 українські інституції в США, у структурі яких існують українські архіви, музеї, бібліотеки та художні галереї. По-друге, у ній викладено наукові підходи до визначення самого поняття "українські етнічні архіви", проаналізовано принципи їх комплектування, систематизації, основні напрями використання документальних колекцій. За визначенням Л. Винара, "українські етнічні архіви, бібліотеки та музеї - це неприбуткові культурні інституції, які відіграють роль сховищ українських архівних документів, друкованих та недрукованих матеріалів, а також українських культурних пам'яток. Головною метою цих інституцій є збирання, збереження, використання та експонування документів, публікацій та речових пам'яток української історико-культурної спадщини у США" [19]. У своєму дослідженні Л. Винар виділяє вісім організаційних форм зберігання української історико-культурної спадщини в США: "архіви", "бібліотеки", "музеї", "художні галереї", "бібліотеки-архіви", "музеї-бібліотеки", "бібліотеки-архіви та галереї", "бібліотеки, музеї, архіви та галереї", тим самим підкреслюючи, що в багатьох випадках колекції мають комбінований, "гібридний" характер [20]. Однак, незважаючи на різноманітність форм існування та змісту документальних колекцій, Л. Винар робить важливий висновок про те, що "українські архіви, музеї, бібліотеки та художні галереї відіграють вирішальну роль у житті української громади в США на національному, державному та місцевому рівнях; вони є важливою силою в поширенні українських культурних цінностей серед американських українців та американського суспільства в цілому, забезпечуючи національно-культурне самовизначення української діаспори в США" [21]. Високо оцінюючи діяльність Центру для вивчення етнічних публікацій та культурних інститутів при Кентському університеті та особисто проф. Л. Винара зі збирання та узагальнення інформації про українські архіви, бібліотеки та музеї в США, слід відзначити, що сьогодні найактуальнішим аспектом джерелознавчих та архівознавчих студій є дослідження історії формування та складу окремих документальних колекцій.
У цьому контексті привертає увагу низка публікацій, присвячених діяльності Східноєвропейського дослідного інституту ім. В'ячеслава Липинського (СЄДІЛ) у Філадельфії - науково-дослідної установи, яка займається збереженням, дослідженням та виданням архівних матеріалів і наукових праць з історії, політології, культури України та східноєвропейських країн, зокрема спадщини В. Липинського та української державницької школи. Основу архівної колекції СЄДІЛ складає архів В. Липинського який було врятовано від знищення заходами Є. Зиблікевича, кардинала Т. Інніцера та о. Т. Горникевичем. Ця акція описана в Пропам'ятній книзі - спеціальному випуску "Harvard Ukrainian Studies", присвяченому 100-річчю від дня народження В. Липинського [22]. Докладний аналіз складу архівної колекції В. Липинського та СЄДІЛ у цілому було здійснено І. Коровицьким [23]. Цій проблемі була присвячена також доповідь В. Потульницького на науковій конференції з проблем джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін [24].
Крім США, значна кількість українських документальних колекцій зберігається в архівних установах Канади. У 1990 p. Б. Кравченком було укладено попередній анотований перелік "Архівні матеріали з історії України в Канаді", в якому наведено дані про 21 українську збірку, у тому числі про колекції Українського культурно-освітнього центру у Вінніпезі та Українсько-канадського дослідницького та документального центру в Торонто [25]. У рамках "Багатокультурної архівної програми", яка діє в Канаді, починаючи з 1972 р., провадиться інтенсивне вивчення етнічних (у тому числі українських) документальних колекцій. За домовленістю з Національним архівом Канади Комітет українців Канади передав до нього на депозитне зберігання частину своїх документів, зокрема, колекції Я. Рудницького, Д. Донцова, К. Антонович. В. Кубійовича, Юрія та Наталії Русових, А. Жука. У цьому зв'язку слід відзначити, що загальний огляд українських архівних збірок у Канаді здійснено канадським архівістом М. Момриком [26], а джерелознавчому аналізу матеріалів колекції А. Жуки була присвячена стаття М. Палієнко та І.Срібняка [27].
Стислу інформацію про окремі українські архівні осередки у світі містять енциклопедичні довідники, видані за рубежем. Зокрема, "Енциклопедія Українознавства" (гасла "Музеї", "Музей-Архів УВАН у ЗДА", "Музей Визвольної Боротьби України", "Осередок Української Культури і Освіти у Вінніпегу"), "Encyclopedia of Ukraine", "Ukraine: A Concise Encyclopaedia". Стаття Д. Федевича про українські архіви в Австралії приміщень на сторінках "Енциклопедії української діаспори" [28]. Короткі дані про діяльність української еміграції із збирання та збереження архівних та музейних колекцій наведені в узагальнюючих працях з історії української діаспори, зокрема, у довіднику "Ukraine and Ukrainians throughout the World: a Demographic and Sociological Guide to the Homeland and its Diaspora" []29.
Аналіз праць, присвячених історії заснування та функціонування українських архівних центрів за кордоном, свідчить про те, що останнім часом ця проблеми привертає увагу істориків та архівістів як в Україні, так і за її межами. Упродовж 90-х pp. з'явилася ціла низка робіт, в яких знайшли висвітлення проблеми збирання та зберігання українських документальних колекцій в Європі та Північній Америці у міжвоєнний та повоєнний періоди. Сьогодні існує об'єктивна потреба у створенні реєстру всіх закордонних українських колекцій та написанні узагальнюючої праці з історії їх діяльності. Одним із перших кроків на цьому шляху можна вважати розділ "Українські архівні центри за кордоном", який авторка даної статті написала для навчального посібника "Нариси з історії архівної справи в Україні", підготовленого до друку Українським державним науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства.
У 1954 р. Григорієм Лисюком-Калеником було засновано Український національний музей і бібліотеку в Онтаріо, Каліфорнія (The Ukrainian National Museum and Library in Ontario, California). Після об'єднання цієї установи у 1958 p. з Українським архівом-музеєм У Чікаго (The Ukrainian Archive-Museum of Chicago) було створено Український національний музей в Чікаго (The Ukrainian National Museum in Chicago). Сьогодні у складі цієї інституції діють музей, бібліотека і архів, у фондах яких зберігаються понад 23000 книжок, 1250 періодичних видань, значна кількість архівних документів (особових паперів, листів, рукописів та ін.)10.
Окрім цих установ українськими емігрантами на теренах США упродовж другої половини XX ст. було засновано такі архівні осередки, як Архів-музей ортодоксального релігійного центру в Ба-унд-Брук, Нью-Джерсі (The Archive-Museum at the Orthodox Religious Center in South Bound Brook, N.J.), заснований у 1950 p.; Український архів-музей у Детройті (The Ukrainian Archive-Museum in Detroit), заснований у 1957 p.; Музей української католицької діоцезії у Стемфорді (The Museum of the Ukrainian Catholic Diocese in Stamford), заснований у 1964 p. Крім того, Архіви-музеї організовані Союзом українських ветеранів війни в Америці у Філадельфії (The United Ukrainian War Veterans in America) та Товариством українських Січових Стрільців у Нью-Йорку (The Brotherhood of the Ukrainian Sich Riflement)11.
У 1965 p. з ініціативи відомих українських істориків, зокрема, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Л.Винара, О.Домбровського, І.Каменецькоготаін., постало Українське історичне товариство (Ukrainian Historical Association). Одним з завдань товариства було сприяння "вияленню, реєструванюю й вивченню джерельних матеріалів до історії України в закордонних архівах і бібліотеках"12. Архів Українського історичного товариства зберігає біобібліографічні матеріали членів товариства, рукописи опублікованих та неопублікованих праць відомих істориків української діаспори. Окремий відділ архіву займається збиранням опублікованих та архівних матеріалів, пов'язаних з життям та діяльністю М.Грушевського. Помітне місце серед документів архіву посідає колекція О.Оглоблина. За статутом завідує архівом виконавчий секретар товариства (сьогодні ці обов'язки виконує д-р О.Домбровський).
Потужним науковим осередком, що був створений українцями на теренах США у післявоєнний період, є Східноукраїнський дослідний інститут ім. Вячеслава Липинського (The V.K.Lypynsky East European Research Institute) у Філадельфії. Ця установа займається збереженням, дослідженням та виданням архівних матеріалів і наукових праць з історії, політології, культури України та східноєвропейських країн, зокрема спрадщини В.Липинськогота української державницької школи. Засновником та президентом СЄДІЛ у 1963-1986 pp. був відомий український громадсько-політичний діяч Є.Зиблікевич. Діяльність СЄДІ фінансується благодійними пожертвами української діаспори США і Канади.
Основу архівної колекції СЄДІЛ складає архів В.Липинського, який було врятовано від знищення заходами Є.Зиблікевича, кардинала Т.Інніцера та отця Т.Горникевичем. Ця акція описана у Про-пам'ятній книзі-спеціальному випуску "Harvard Ukrainian Studies", присвяченому 100-річчю від дня народження В.Липинського13. Слід відзначити, що архів В.Липинського був одним з найбільших особистих архівів, створених українцями в еміграції. Серед його матеріалів були рукописи праць, щоденники, епістолярії В.Липинського, матеріали посольства Української Держави при цісарському дворі у Відні та ін. У 1929 р. частину цієї колекції придбав митрополит А.Шептицький з метою передачі її після смерті В.Липинського на збереження до Національного музею у Львові. Однак, розуміючи всю складність політичної ситуації, яка склалася у 1930-х pp., А.Шептицький вирішив тимчасово залишити архів В.Липинського, як і архів ЗУНР у Відні і призначив його опікуном о.М.Горникевича14.
На подальшу долю архіву В.Липинського вплинули події Другої світової війни. З метою збереження від знищення архів було перевезено до підвалів Стефанодому - резиденції примаса Австрії, архієпископа Відня кардинала Т.Інніцера. У1945 р. останнім архів було передано до Державного архіву у Відні як депозит А.Шептицького. По закінченню війни діячі української еміграції доклали чимало зусиль, щоби дійти згоди про повне мікрофільмування архіву. У1956 р. робота по мікрофільмуванню була закінчена і матеріали з Відня були покладені в основу архівної колекції заснованого у 1963 р. СЄДІЛ.
Матеріали архіву В.Липинського були класифіковані за чотирма категоріями: Аполітичний архів В.Липинського - документи Центральної Ради та Директорії, аналіз Брест-Литовського договору, зовнішньополітичної діяльності уряду гетьмана П.Скоропадського; 2) наукові та публіцистичні праці В.Липинського; 3)ли-стування В.Липинського, яке складає 10 тис. рукописних та друкованих сторінок; 4)особисті та фінансові справи, щоденники, замітки, рецензії, коментарі, а також спогади про В.Липинського різних вчених та політичних діячів. Окрім особового архіву В.Липинського архів інституту зберігає матеріали і документи митрополита А.Шептицького, гетьмана П.Скоропадського та його родини, князя М.Кочубея, істориків Д.Дорошенка та Н.Полонської-Василенко, письменників Б.Лепкого і В.Стефаника, багатьох інших діячів української науки і культури15.
У 1976 р. було засновано Український музей у Нью-Йорку (The Ukrainian Museum), у структурі якого існує три відділи: етнографічний, образотворчого мистецтва та історичний. Історичний відділ включає документальну збірку, фотоархів, нумізматичну колекцію, збірки рідкісних книжок тощо. На кінець 1990 р. в ньому нараховувалося понад 15 000 од.зб.16 Щороку фонди музею поповнюються колекціями, а також архівними збірками, які надходять від діячів української еміграції.
У середині 1980-х pp. з ініціативи відомого українського історика Т.Гунчака було створено Український дослідний і документальний центр у Нью-Йорку (Ukrainian Research and Documentary Centre in New York), який ставив за мету збирання та вивчення матеріалів з української історії XX ст.17 У документальній колекції центру представлено в оригіналах і фотокопіях матеріали деяких українських організацій та політичних партій, архіви українців, що були у таборах переміщених осіб, документи про українців і Україну з архівів західноєвропейських країн (Англії, Франції, Німеччини) тощо.
Однією з найбільших колекцій українських архівних матеріалів у США є Українська колекція Дослідного центру історії імміграції (The Immigration History Research Center at the University of Minnesota)18, заснованого при Університеті Міннесоти у 1965 р. В основу зібрання було покладено Українську американську колекцію, започатковану відомим вченим і громадським діячем О.Грановський. Більша частина документів цієї колекції торкається періоду української імміграції в США з кінця Другої світової війни до сьогодення. У ній представлено понад 4400 монографій та 650 назв серійних видань. Найбільш цінними матеріалами є рукописні фонди, які складаються з документів різних українських організацій в США та паперів окремих осіб. Комплектування колекції відбувалось за рахунок надходжень як від приватних осіб, так і від організацій, які займалися проблемами іммігрантів. В Українській колекції зберігаються, зокрема, матеріали Об'єднаного українського благодійного комітету Америки, особові фонди професора О.Грановського, філолога і громадсько-політичного діяча Є.Онацького, історика В.Гіни, книговидавця О.Костюката ін.
Одним з найбільших українських архівних осередків у Канаді є Український культурно-освітній центр у Вінніпезі (Ukrainian Cultural and Educational Centre), заснований у 1944 p. Центр складається з бібліотеки, архіву, музею та картинної галереї. Серед матеріалів, які тут зберігаються, можна відзначити документи Асоціації добробуту українських емігрантів Св.Рафаеля у Канаді (10 томів за 1925-1938 pp.), папери громадсько-політичного діяча І.Баберського (1873-1947), композитора О.Кошеця (1878-1944). Особливе місце серед матеріалів центру посідають фотоархів та колекція карт, яка містить карти за 1550-1990 pp.19
В архівній колекції Українсько-канадського дослідницького та документального центру в Торонто (Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre) зберігаються кіно-та відеоматеріали зі свідченнями очевидців голодомору 1932-1933 pp. в Україні. Колекція також включає копії англійських, італійських та американських урядових повідомлень про голодомор.
Архівні фонди українських установ, товариств та особові папери відомих українських діячів зберігаються також у Національному архіві Канади та в бібліотеці Карлтонського університету в Оттаві, а також в архіві Альбертського університету в Едмонтоні. Зокрема, на депозитне зберігання до Національного архіву Канади було передано у 1970-х pp. архів Державного центру УНР в екзилі, в якому відклалися документи мюнхенського та філадельфійського періоду його діяльності (1946-1992 pp.). В архіві містилися документи президентів та уряду УНР в екзилі, а також тих установ, діяльність яких була пов'язана з Державним центром - Української національної ради, Україно-канадського комітету, Панамериканської української конференції, Спілки українських демократичних партій, Українського національно-державного союзу та ін. Головною умовою угоди, укладеної між архівним комітетом УНР та Національним архівістом Канади, була передача архіву в Україну після проголошення останньої незалежною і суверенною державою. Ця угода була виконана у 1990-х pp., коли з Національного архіву Канади до ЦДАВО України надійшло понад 2 тисяч справ з архівної колекції Державного центру УНР в екзилі20.
У квітні 1972 р. при Рукописному відділі Національного архіву Канади було засновано Національний етнічний архів, реорганізований 1989 р. у "Багатокультурну архівну програму", метою якої стало комлектування архіву документами з історії всіх національних груп, які мешкають у Канаді. За домовленістю з Національним архівом Комітет українців Канади передав до нього на депозитне зберігання частину своїх документів. Серед українських збірок архіву слід відзначити колекції Я.Рудницького, Д.Донцова, К.Антонович, В.Кубійовича, Юрія та Наталії Русових21. Однією з найцінніших українських збірок Національного архіву Канади є архівна колекція відомого громадсько-політичного діяча А.Жука22, яка складається з 210 томів матеріалів за 1880-1968 pp. та містить рідкісні документи з історії українських політичних партій, Союзу визволення України, українських установ в еміграції, епістолярії відомих громадсько-політичних та культурних діячів (Д.Антоновича, С.Драгоманова, С.Єфремова, В.Липинського. С.Петлюри, М.Шаповала, В.Винниченка, М.Грушевського, Є.Бачинського, В.Дорошенка, І.Крип'якевича, Р.Смаль-Стоцького, Д.Донцова, В.Сімовича, В.Кубійовича та ін.)23.
Велику архівну програму по розшуку та організації зберігання українських архівів у країнах Заходу провадить Канадський інститут українських студій, який з 1976 р. функціонує при Альбертському університеті в Едмонтоні. В архіві Альбертського університету зберігається особовий архів відомого українського вченого І.Лисяка-Рудницького (The University of Alberta Archives. Dr.lvan Rudnytsky Personal Papers, 1940-1984), в якому містяться матеріали про створення кафедри історії України в Торонтському університеті, рукописи статей та виступів вченого, матеріали по підготовці та проведенню наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження В.Липинського, а також листування І.Лисяка-Рудницького з В.Кубійовичем, О.Оглоблиним, О.Пріцаком, Ю.Ше-вельовим, Т.Горникевичем, Є.Зиблікевичем та ін.
Отже, документи, які зберігаються в українських архівних колекціях США і Канади, є важливою складовою джерельної бази історичної науки, невід'ємною часткою не тільки національної, але й світової культури. У зв'язку з цим можна виділити кілька актуальних завдань, які постають перед українськими істориками та архівістами сьогодні: по-перше, це налагодження сталих наукових і творчих контактів з українськими архівними центрами за кордоном; по-друге, створення реєстру історичних пам'яток, які там зберігаються; по-третє, введення до наукового та суспільного обігу джерельної інформації архівів української діаспори; по-четверте, дослідження внеску українських організацій і установ США і Канади, їх провідних громадсько-політичних, наукових та культурних діячів у справу збереження, вивчення та популяризації історико-культурної спадщини українців у світі.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Історія архівних установ України » Українські архівні осередки за кордоном
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz