| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:47 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| У XVIII ст., як відомо, остаточно скристалізувався новий, класичний тип науки, що означало виникнення нового різновиду наукового дослідження, в якому емпіричні дані пояснювались на підставі загальної теоретичної ідеї. У галузі історії ці процеси теоретизації конкретного знання набули форми критичної історії.
Ще за часів Ренесансу серед дослідників історичного минулого склався своєрідний «розподіл праці». Одні з них, так звані «антикварії», займалися пошуком, збиранням, обробкою, виданням та коментуванням історичних пам'яток і джерел. Інші писали повні систематичні історії, спираючись на визнані авторитети та класичні зразки і канони історіописання. Протягом довгого часу автори повних історій і антикварії існували нібито ізольовано одні від одних. Автори систематичних праць аж ніяк не враховували здобутки антикваріїв. Антикварії ж, перейнявши інтелектуальний рух Нового часу (що знайшло відображення в так званій «ерудитській реакції XVII ст.»), з небаченим завзяттям та ентузіазмом взялися за розшуки, систематизацію та публікацію нових документальних джерел, історичних документів та пам'яток. Великих успіхів на цій ділянці здобули насамперед юристи, дослідники історії права, правознавці, богослови, вчені-ченці. Підготовка до видання, систематизація і коментування історичних текстів вимагали певного рівня філологічної та наукової підготовки, що вело до удосконалення засобів історичної критики. Методика історичної критики витворювалась в остаточному підсумку на підставі прийомів філологічної, класичної критики текстів з позицій здорового глузду. До речі, збирачі та критики текстів посідали чільне місце у системі історичної науки XVII—XVIII ст.
Формування нового типу історичного дослідження — критичної історії — означало поєднання в одній особі і критика тексту, і автора повної систематичної історії. Теоретизація процесу історіописання була пов'язана з удосконаленням критичного аналізу історичних джерел. Наукова історія - це така історія, яка спирається на критично «вичищений» текст.
Для характеристики стану історичних досліджень у Росії та Україні XVIII ст. варто навести свідчення сучасника та організатора багатьох наукових заходів і практичних ініціатив у царині історії Августа Людвіга Шльоцера. Коли у 1762 р. на запрошення Г. Міллера Шльоцер прибув до Росії, він був дуже вражений розмежуванням сфер діяльності та наукових інтересів, що склалося з-поміж знавців російської історії. Безперечний провід у дослідженні вітчизняної історії в середині XVIII ст. належав збирачам давніх текстів, літописів і стародруків. «В ті часи, - згадував А. Шльоцер у своїй автобіографії, - дослідники в галузі історії, критики, навіть збирачі варіантів були великою знаттю серед істориків й задавали тон; однак, ті, хто писав історію, пасли задніх, та їм і не снилося, що онуки їхні виключно заволодіють честю і іменем істориків-мислителів»1.
У межах вивчення минулого України досить чітко виокремлюється діяльність збирачів історичних документів, фамільних пам'яток та авторів історичних творів. Чільне місце в українській історіографічній традиції XVIII ст. посідали автори історичних зводів і компіляцій. Щодо визначення цього напряму в українському історіописанні існували різні терміни, як-от: «козацькі літописці», «письменство» (Д. Дорошенко), «старшинська історіографія» (М. Марченко), «старшинсько-дворянська історіографія» (Л. Коваленко).
Одним із перших, хто звернув увагу на антикварний напрям в українознавстві, був М. Грушевський. Пожвавлення українознавства на межі ХУШ-ХІХ ст. мало «доволі яскраво виражений характер». Скасування автономного устрою Гетьманщини, на думку дослідника, не випадково збіглося із значним розвитком «історико-антикварної літератури, присвяченої історії України та її побуту». Згадував М. Грушевський і про «антикварні зацікавлення українських патріотів», і про «одного з найбільш поважних українських антикваріїв» А. Чепу1.
Д. Дорошенко, навпаки, вважав недоречним використовувати назву «антикварний», «антикварний інтерес», які начебто нехтували політичними та національними прагненнями українських патріотів. М. Грушевський, за словами Д. Дорошенка, «збуває думки й стремління цих патріотів доволі згірдливою назвою «антикварного інтересу до української старовини»... Але треба вчитатися в сліди умової роботи цих «антикваріїв», в їхні листи, котрими вони обмінювалися між собою, в їх праці, що здебільшого залишались у рукописах, — щоб побачити, що це було щось більше за простий антикварний інтерес»2. Одним словом, надмірна ідеологізація українського історіографічного процесу заважала Д. Дорошенкові усвідомити той факт, що українська історіографія знаходилась у руслі загальних історіографічних тенденцій свого часу.
В дослідженнях українського минулого цієї доби можна виділити два напрями: історичне письменство та антикварну діяльність. Зближення цих напрямів на ділянці української історії згодом призвело до виникнення нового типу історіописання — критичної історії.
Вивчення української історії у XVIII ст. було складовою такої синтетичної галузі, поки ще слабко здеференційованої, як українознавство. Разом із тим, українське історіописання у цей період сприймалося як проблемна історіографія, тобто частина загальноросійської історії. Саме таке уявлення побутувало в освічених колах українського суспільства другої половини XVIII ст. З листування А. Чепи із В. Полетикою відомо, як ретельно ставився цей відомий антикварій до створення «слав-ной ветви российской истории - истории Малороссии»1.
Сприйняття української історії як частини історії Росії було властивим і для авторів першої половини XVIII ст. - С. Величка, Г. Граб'янки, Я. Лизогуба та ін. Все це свідчить про перевагу у структурах свідомості української культурної еліти принципу численних лояльностей. Саме ієрархії численних лояль-ностей додержувалися автори історичних розвідок та збирачі джерел з української старовини В. Рубан, О. Безбородько, С. Лукомський, О. Рігельман, С. Мишецький, О. Шафонський, Я. Маркович та ін. Впадає у вічі і той факт, що твори з української історії XVIII - початку XIX ст. були писані російською
мовою.
Ідеалом науковості, тобто взірцем історіописання в Україні, спочатку була барокова історична повість (рисами якої стали гіперболізація та психологізація подій, емоційна напруженість, пишномовність, паралелі з давньою та античною історією), згодом — наукова (критична) історія.
Протягом XVIII ст. постійно збагачувалася проблематика історичних досліджень. Якщо раніше на чолі були події політичної та воєнної історії доби козаччини та Хмельниччини, то потім з'являються генеалогічні досліди, старшинські родоводи, історії окремих козацьких родів. Після скасування внутрішньої автономії України виникає інтерес до її адміністративного устрою у минулому, історії та статистики рідного краю, історії монастирів, містечок, сіл та хуторів. Вплив просвітницьких ідей на українську історіографію був пов'язаний із зростанням інтересу до історії громадянського суспільства, яка включала історію громадського устрою, стан навколишнього середовища, релігію, побут, звичаї, історію торгівлі, фінансів, господарства, армії, характер народу тощо.
Значно різноманітнішою стала і джерельна база історичних досліджень в Україні XVIII ст. Якщо козацькі літописці використовували народні перекази, легенди, записки іноземців, польські хроніки, вітчизняні літописи, діаріуші, щоденники, свідчення самовидців, учасників подій, то пізніші автори віддавали перевагу джерелам та документам із родинних і офіційних архівів, генеалогіям, давнім рукописам, збіркам матеріалів тощо. Щодо джерелознавчої методики, то поступово поширювалось критичне ставлення до джерел та історичних матеріалів на засадах здорового глузду та прийомів філологічної критики текстів.
З точки зору методології засадничими в українському істо-ріописанні XVIII ст. були раціоналістичні ідеали. Це означало пріоритет прагматичної розповіді, у центрі якої знаходилась видатна історична постать, етико-психологічних оцінок та моралізаторського стилю. Для української історіографії притаманний так званий «старшинський раціоналізм», згідно з принципами якого промотором української історії виступала козацька старшина, головними дійовими особами були гетьмани, полковники, воїни, дипломати. Разом із тим раціоналістичний стиль мислення не був позбавлений елементів провіденціалізму, пишномовної риторики, практики використання вигаданих промов, листів, універсалів, навіть історичних містифікацій (наприклад, діаріуш Самуїла Зорки з Волині).
Не без впливу ідей французького просвітництва та німецької філософії в особі Гердера в українській історичній свідомості почала формуватися ідея національної самобутності, що знайшло відображення у роздумах про народний характер, дух українського народу, спостереженнях про взаємозв'язок географічного середовища із станом української людності, звичаями, зовнішнім виглядом, звичками та побутом українців.
Протягом усього XVIII ст. українська історіографія ставила за мету створення повної історії України. Козацькі літописи С. Величка, Г. Граб'янки та ін. — це були справжні систематичні огляди української історії з найдавніших часів до початку XVIII ст., у центрі уваги яких знаходились події героїчної козацької доби. Барокові форми цих творів вже у середині XVIII ст. виглядали застарілими. Відчувався потяг до створення нових історичних праць на засадах наукової критики. В цьому напряму були зроблені перші кроки в розвідках Г. Міллера, О. Рігельмана, В. Рубана, Ф. Туманського. Як вважає М. Грушевський, ще у 1770-х роках. Олександром Безбородьком була висловлена думка про необхідність створення повної наукової історії Малоросії1. Подальший розвиток української історіографії аж до перших десятиліть XIX ст. відбувався під знаком здійснення цієї мети.
Отже, історичні дослідження в Україні XVIII - початку XIX ст. велись у двох напрямах: історичне письменство (козацькі історичні повісті, перші наукові розвідки, спроби просвітницької історіографії) та антикварна діяльність (статистичні, географічні, етнографічні досліди, топографічні описи, початок видавничої діяльності).
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
