| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:45 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| На початку XVIII ст. найбільш поширеним був такий жанр історіописання, як козацькі літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка, Я. Лизогуба. Проте за цією назвою ховається не звичайне оповідання по роках, а історична повість, тобто розповідь, присвячена конкретному сюжету. До речі, назву «літопис», «козацький літопис», впровадили до наукового вжитку діячі Київської археографічної комісії, які видрукували багато таких пам'яток у другій половині XIX ст.
Ці повісті являли собою компіляції з вітчизняних та іноземних авторів, записок учасників подій, офіційних документів, народних переказів та легенд. Всім їм були властиві барокові риси: риторичність, пишномовність, поєднання реальних та вигаданих подій, елементи алегорії, прийоми контрасту, порівняння з античною історією, несподівані метафори, вживання гіпербол, епітетів тощо.
Назва «козацькі літописи» разом із тим точно вказує на те середовище, де виникали ці пам'ятки. Йдеться про тонкий шар старшинської інтелігенції, як-от: гетьмани,канцеляристи, високі посадові особи і просто аматори, які здобули освіту в Киево-Могилянській академії та європейських університетах, знали кілька мов, мали певний літературний хист і переслідували конкретні службові або політичні цілі.
Григорій Трав'янка був високоосвіченою людиною, закінчив академію у Києві, володів німецькою, польською, латиною. Воєнна кар'єра почалась службою гадяцьким сотником, полковим осавулом, потім суддею. Г. Граб'янка викликав повагу у своїх сучасників мужністю і чесністю, коли знайшов у собі сили кинути виклик гадяцькому полковнику М. Милорадовичу, який разом із своїми поплічниками чинив утиски простому люду.
Політичні уподобання Г. Граб'янки не виходили за межі ідей українського автономізму у складі Росії та відновлення козацьких демократичних інститутів. Він входив до складу козацько-старшинської депутації на чолі з гетьманом Павлом Полуботком, яка звернулася до Петра І з проханням про скасування Малоросійської колегії та поновлення права старшини обирати гетьмана. Під Коломацькими чолобитними підпис Г. Граб'янки стояв першим серед підписів гадяцького полку. У Петербурзі він, як і Полуботок та інші члени депутації, був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. І тільки після смерті Петра І він повернувся в Україну. Після відновлення гетьманства в особі Данила Апостола Граб'янка стає гадяцьким полковником (1730). Разом із російським військом під проводом Мініха зі своїм полком Граб'янка брав участь у війні з Кримом, у ході якої й загинув у 1737 р.
Твір Г. Граб'янки «Действия презельной брани Богдана Хмельницкого», написаний у 1710 р., вперше був виданий без імені автора в журналі «Российский магазин» Ф. Туманського у 1793 р. У 1854 р. виданий у другій редакції «з перевагою цер-ковно-слов'янщини» (Д. Дорошенко). У 1992 р. В. Шевчуком зроблено переклад цього твору із староукраїнської на нову мову з метою популяризації його серед тих, хто цікавиться українською історіографією та культурою.
Враховуючи сучасні вимоги до навчального процесу та історіографічного практикуму студентів, ми використовуємо ново-український переклад літопису Г. Граб'янки під назвою «Перебіг презельної і від початку поляків щонайкривавішої битви Богдана Хмельницького гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Вла-дислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Граб'янки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».
Проблематика літопису Граб'янки містить переважно опис подій політичної історії XVI—XVII ст., а також екскурси до найдавнішого періоду та біблейських часів, що відповідало принципам середньовічного та барокового історіописання. Виклад подій автор доводить до 1708 р.
Досить багатою і різноманітною для свого часу була джерельна база повісті Граб'янки. За власним свідченням він використовував вітчизняних «духовних^та мирських літописців», в яких міг знайти «щось достовірне». Йдеться про літопис Самовидця та Синопсис, праці польських авторів — Кромера, Бельського, Стрийковського, Гваніні, Коховського, німецьких - Пуфендор-фа та Гібнера. Важлива складова джерельної бази - документальні акти: привілеї, листи, договори, списки гетьманів, полковників тощо. Граб'янка вибирав також уривки із діаріушів — «щоденників наших воїнів», — додавав розповіді свідків подій, які «ще й нині в живих ходять» і чиї «розповіді підтверджують слова літописців». Останні слова письменника важливі з точки зору його прагнення до «документалізації» розповіді.
Для характеристики методологічних принципів автора літопису багато що дає аналіз передмови до його твору «Слово до читача заради чого ця історія писана». Провідним для нього був суто утилітарний підхід до історії, з точки зору безпосередньої користі історичного твору. Взірцем для гадяцького полковника була священна історія єврейського народу, а також вавилонського та перського, діяння Олександра Македонського й московського князя Димитрія (Донського), який винищив Ма-маєві орди. Цікаво, як автор початку XVIII ст. передає своє відчуття історика, той вплив, який мали на нього кращі зразки історичного писання: «Про них і до них подібних упокорювачів історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою».
Історію свого українського народу письменник сприймав як історію військових подвигів та звитяг, яка нічим не поступалась історії інших славетних і давніх народів. Отже, раціоналізм Граб'янки набуває форми справжньої апології особи Хмельницького. Рушійною силою історичних подій виступають людський розум, вдача, здібності.
Історичний портрет Хмельницького він малює за допомогою таких суто барокових прийомів, як гіперболізація його деяких рис, вживання народних легенд та переказів, риторичність, наявність вигаданих промов і діалогів. На початку твору, де мав бути портрет Хмельницького, автор літопису наводить «Похвалу віршами Хмельницькому від народу малоросійського», який виконує функцію своєрідного епіграфа:
«Оце Богдан Хмельницький намальований Воїн руський славний, так і неподоланий. Завдяки йому Україна на ноги стала, Бо у ярмі лядськім ледве не сконала...»2.
Літопис Граб'янки являє собою сукупність «сказаній», повістей, які за змістом можна поділити на три частини. У першій ідеться про найдавніші часи аж до Богдана Хмельницького, друга присвячена війнам під його проводом, третя - подіям після його смерті до 1708 р.
Перші сім «сказаній» висвітлюють найдавнішу добу української історії, при зображенні якої історія українського народу ототожнюється з історією козацтва. Граб'янка додержується версії про хозарське походження козаків, які розселились по всій Європі, а згодом були завойовані іншими народами. Далі автор розповідає, як після втрати незалежності Русі в Україні панували татари та литовці, як вона підпала «під лядське ярмо», про козацькі битви, зброю та побут. Показано, чому козаки повстали на поляків, звідки походить рід Хмельницького та про війну козаків з ляхами під Переяславом.
Найбільша друга частина літопису, що містить 16 «сказаній», в яких досить детально показана політична, воєнна, дипломатична історія України XVII ст. Йдеться про народно-визвольну війну козаків з ляхами під проводом Богдана Хмельницького, про битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про козацькі походи на Збараж, Броди, Замостя, про перемогу над поляками під Збаражем у 1649 р. та Зборовим, про похід на Валахію та перемогу під Білою Церквою у 1651 р., про те, чому Хмельницький пішов у підданство до росіян, про похід у польські землі в 1655 р.
Для оповідання Граб'янки типова ідеалізація вождя народного руху Богдана Хмельницького, оцінка його історичної діяльності з позицій прихильника автономного статусу України в складі Російської держави. Б. Хмельницького він характеризує як «хитрого у військовій справі» та в «науці мови латинської справного». В заслугу гетьману літописець ставить, що «Малу Росію від щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужністю вивільнив і що до російського монарха з стольними містами в підданство привів»1.
У третій частині літопису висвітлюються події після смерті Хмельницького. Окремі сказання присвячені гетьмануванню Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецько-го, Івана Самойловича, діяльності задніпрянських гетьманів та подіям на тих землях. Справи та характер послідовників великого гетьмана автор літопису оцінює з точки зору українського автономізму. Так, його уподобання на боці таких діячів, як Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний. Справжньої ідеалізації набуває образ Я. Сомка, який «був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий, краси надзвичайної, і найважливіше - він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю»2. У негативному світлі він подає діяльність і риси вдачі І. Виговського, І. Брюхо-вецького, П. Дорошенка. Отже, Виговський «став супостатом і явним зрадником», який деякий час «за всякими послугами царю приховував свою ворожість»3.
З 1664 р. виклад ведеться за роками на зразок літописного оповідання. Наприкінці твору автор вміщує своєрідні додатки: «Перелік гетьманів війська запорозького Малої Росії, що були перед Хмельницьким», «Гетьманство Хмельницького та його військові дії», «Назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра, що відомі на час Хмельницького», «Реєстр гетьманів, що були після смерті Хмельницького, та воєнних дій у час їхнього гетьманування».
У цілому літопис Граб'янки, який з'явився у перше десятиліття XVIII ст., мав важливе значення для підтримки почуття гідності, національної гордості українського народу за своє героїчне минуле у складній соціально-політичній ситуації в країні, в умовах зміни гетьманства та зради Мазепи. Твір га-дяцького судді, в якому Україна повстала завдяки подвигам предків разом з іншими історичними народами, відомими ще з біблійних часів, знайшов широкий відгук в освічених колах українського громадянства, про що свідчить його розповсюдження у численних списках. Жодний з козацьких літописів, вважає О. Лазаревський, не дійшов до нас у такій кількості списків, як літопис Г. Граб'янки. Нині дослідники налічують понад 50 його списків разом із нововідкритими та реконструйованими.
Найцікавішим серед козацьких літописців, на думку Д. Дорошенка, був Самійло Велично. Це типовий представник козацько-старшинської інтелігенції на рубежі XVII—XVIII ст. Починав він служити при особі генерального писаря Василя Ко-чубея, з 1704 р. був на посаді канцеляриста Генеральної канцелярії. Брав участь у Північній війні, зокрема у поході козацького війська до Польщі у 1702 р. на допомогу союзнику Росії Августу II. Картина занепаду «тогобічної», Правобережної України справила на нього сумне враження і багато в чому спричинилася до широких історичних спостережень та роздумів. Наприкінці 1708 р. С. Величко зазнав переслідувань і був усунений зі своєї посади. Відійшовши від справ, він жив у родині Кочубеїв, займався здебільшого літературною працею та вчителюванням. Помер він у глибокій старості, сліпим. Відомо, що переклад «Космографії» з німецької він уже диктував.
С. Величко, як і Г. Граб'янка, був високоосвіченою людиною, володів німецькою, польською, латиною, добре знав вітчизняну, класичну та іноземну літературу, що вказує на порівняно високий культурний рівень козацької старшини кінця XVII -початку XVIII ст. Разом із тим твір С. Величка, на відміну від літопису Г. Граб'янки, не мав такої популярності. Один зі списків його був куплений на аукціоні відомим істориком і збирачем старожитностей М. Погодіним та переданий ним до Київської археографічної комісії.
Доробком історичної праці вченого канцеляриста було його «Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася. А близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він Хмельницький, при всесильній Божій помочі, козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який описав ту війну віршами у своїй книзі, «Війна домова» названій. Нині ж коротко, стилем історичним і наріччям малоросійським, справлено й написано стараннями Самоїла Величка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720».
З довжелезної назви «Сказання» С. Величка видно, що головним сюжетом була боротьба українського народу проти поляків за часів Богдана Хмельницького. Основними заслугами гетьмана Величко, як і Граб'янка, вважав звільнення від польського ярма та входження до складу Росії. До речі, під назвою «український народ», на відміну від Граб'янки, він розумів не тільки козацтво, а й інші верстви українського суспільства. Величко широко вживає назви «Малоросійська Україна», «Україна Малоросійська», а як частини єдиного цілого — назви «цьо-гобічна», «тогобічна» Малоросійська Україна.
З повної назви твору Величка стає зрозумілим і його ставлення до джерел. Звичайно, перевагу він віддає козацьким та польським пам'яткам, як-от: Синопсис Гізеля, твори Іоаникія Галятовського, хроніки Кромера, Гваньїні, щоденник Матвія Титловського, діаріуш Окольського, поема «Війна домова» С. Твардовського, Пуфендорфа. Використовує автор «Сказання» також матеріали Генеральної канцелярії та архівів — грамоти, листи, універсали, промови у польському сеймі, сеймові конституції Польщі тощо. В його розпорядженні були і розповіді очевидців, старих людей, учасників подій, яких він розпитував під час походу до Польщі у 1702 р. При тому автор прагнув критично ставитися до розповідей очевидців, рукописів, книг, зіставляючи принаймні деякі з них.
З точки зору наукової вартості твір Величка став кроком уперед у розвитку українського історичного письменства. Якщо літопис Граб'янки був здебільшого бароковою повістю, яка мала практично-виховне значення, то літопис Величка ставив за мету з'ясувати причини описуваних подій. Ідеалом Величка була прагматична історія. Саме на це звернув увагу Д. Дорошенко, який зазначав, що праця Величка була «цілком серйозною спробою прагматичної історії, з бажанням дати художній виклад».
Аналіз «Передмови до читальника», що відкриває «Сказання» Величка, дає уявлення про методологічні настанови автора. Як і Граб'янка, Величко додержувався принципу утилітаризму щодо історії, за яким вивчення минулого повинно приносити користь як суспільству, так і окремій людині. До речі, цей принцип він доводить за допомогою барокових прийомів -метафор та порівнянь з галузі природознавства, зокрема медицини. Знання минулого завжди потрібно людині, а особливо це важливо у скрутних умовах.
Особливе враження на козацького автора справили історичні писання тих народів, які зберегли для своїх нащадків їхню славетну давнину.
До мотивів своєї праці поряд із загальногромадською користю Величко зараховував і той факт, що героїчне минуле «коза-ко-руських предків», на відміну від історій інших народів, ще досі лишається неописаним. «Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, — писав Величко, — що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів». Цей прикрий для національного історіописання факт автор пояснює не лише «лінощами» хроністів, а й нездатністю розкрити у куцих своїх «реєстриках» причини історичних подій. Ось чому Величко вважав за краще використовувати праці іноземних авторів, подвиги наших предків «описали не наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі та польські». Щоправда, знайти ці книжки, витлумачити та перекласти їх на «козацьку мову», як визнає автор, дуже важко в Україні.
Прагматизм Величка виявлявся в тому, що він не наважився описувати найдавнішу історію свого народу, тому що «не мав певного знаття». Предметом його повісті стає близьке минуле українського народу, поштовхом до чого стало тяжке враження, яке справило на нього складне становище, занепад «тогобічної малоросійської» України, під час походу козацького війська на допомогу полякам проти шведів. Перед очима вразливого канцеляриста постали «численні безлюдні міста й замки, порожні вали. Як бачимо, автору «Сказання» властиві саме барокові прийоми опису: численні подробиці, смакування натуралістичних деталей, гіперболи, риторичні питання, метафори. Жахлива картина занепаду та знелюднення України не тільки віддалася болем у серці та душі літописця, але поставила важливе питання: як таке сталося з Україною, як «зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші». Разом із тим автор не тільки вболіває за долю своєї батьківщини, а й замислюється над причинами спустошення рідної землі. Причини цих подій він шукав у розповідях свідків - старих людей та в «козацьких літописцях», а також у творах польських і німецьких авторів. С. Величко вже начебто угадує наперед користь наукової критики: «Однак і в людських розповідях, і в літописаннях я побачив розбіжності і був напевнений, не знаючи, хто з тих істориків мав рацію, а хто ні». Сам він прагне користуватися «простим стилем і козацьким наріччям». У книзі С. Твардовського «Війна домова» він брав провідне, «сминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам», у деяких місцях змінював текст Твардовського «через віршовану трудність». Коли не вистачало даних у Твардовського, то «докладав із Зорки та інших козацьких літописів», а чого не було у Зорки, те запозичував із Твардовського. Пуфендорф, як «далекий від Малої Росії історик», писав про українські події «дуже коротко».
Таким чином, ідеалом С. Величка була прагматична історія, тобто недавня історія рідного краю, саме війна Хмельницького і після його смерті з поляками протягом 12 років (1648—1660). Автор висвітлює події по роках, «розклавши на частини й розділи цю історію про війну Хмельницького з поляками і про тогобічний україно-малоросійський занепад»1. Три з перших п'яти частин твору С. Величка, в яких висвітлювалися події 1648— 1654 рр. (частини 2, 3, 4), були втрачені.
Цікава подальша історіографічна доля твору С. Величка. Частина істориків, як-от: М. Костомаров, П. Куліш, С. Солов-йов, В. Антонович, Д. Багалій, Д. Дорошенко - давали досить високу оцінку літопису Величка, наголошуючи на його документальній вартості — численних універсалах, договорах, грамотах, листах з Генеральної канцелярії та архівів. Інша частина вчених - Г. Карпов, І. Франко, В. Іконніков, І. Крип'якевич, М. Марченко - доволі скептично ставилася до тих документів, які були нібито успадковані автором від секретаря Хмельницького Самійла Зорки. Ці дослідники вважають С. Зорку міфічною особою, бо його ім'я не зустрічається серед канцеляристів та козацької старшини за часи Хмельницького, а запозичені начебто Величком у нього документи вважають фальсифікатами.
Компіляції з давніх козацьких хронік та літописів, переписування найвідоміших із них (як це сталося з літописом Г. Граб'ян-ки), укладення родинних записок — «куцих реєстриків» - все це було досить поширеним заняттям серед освічених кіл козацької старшини в перші десятиліття XVIII ст. Як відомо, майбутній гетьман Павло Полуботок склав «Кронічку» 1452—1715 рр., яка пізніше була використана Я. Маркевичем у його Діаріуші. Родинні записи поточних подій були внесені у літопис Якова Лизогуба.
Прагнення до створення систематичної історії Малоросії відчулися в культурних колах України ще у 30-х роках XVIII ст. Саме у цей час з'являється «Краткое описание Малороссии», де вперше козацька доба розглядалася у зв'язку з давньокиїв-ським періодом. Анонімний автор цього твору мав за мету показати, як «оная после самодержавия великого князя Владимира бьіла под польским владением, и как нескоро после того, по изгнании из оной ляхов гетьманом Зеновием Богданом Хмельницким, приведена под вьісокодержавную руку блажен-ньія и вечнодостойньїя памяти великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича, самодержавца всероссий-ского; какие потом бьіли козацкие гетьманьї и действа украин-ские, наченшеся з року от рождества Христова 1340».
«Краткое описание Малороссии» — це не компіляція, як у Гра-б'янки чи Величка, а переказ подій у хронологічній, літописній формі. На відміну від попередніх творів цей текст позбавлений надмірної риторичності, пишномовності та вибагливості стилю. Це була перша спроба повної історії України. Простота та доступність оповідання сприяли широкому поширенню і популярності «Краткого описання Малороссии» серед освіченого українського панства.
За вказівкою гетьмана Кирила Розумовського з «Краткого описання Малороссии» була знята копія, яку він подарував Петербурзькій Академії наук. Списки з цього твору розповсюджувалися разом з літописом Величка. Його використовував у своїх історичних розвідках Василь Рубан. Французький автор Ж.-Б. Шерер поклав його в основу свого твору «Аппаїев (1е 1а Регііе Кивзіе оп Ьівіоіге сіез Созадиез», ЯКИЙ разом з «Описом України» Боплана був надрукований у Парижі в 1788 р.
На підставі «Краткого описання Малороссии», вважав Д. Дорошенко, був створений «Летописец или Краткое описание знат-нейших действ и случаев, что в котором году делалося в Украи-не Малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом бьіл казацким». Автором цього «Летописца» був генеральний обозний Яків Лизогуб. Звідси і назва твору - «Літопис Лизогуба» (В. Антонович). Вперше цей літопис був надрукований М. Білозерським у 1856 р., вдруге — В. Антоновичем у 1888 р.
Я. Лизогуб — представник старшинської верхівки, який здобув добру освіту, «по латьіне бьіл изучен». Обізнаний був з козацькими літописами, насамперед літописом Самовидця, який поклав в основу свого твору. Користувався він також родинними записками від 90-х років XVII ст. аж до 1737 р. У цих фамільних записах ішлося про події Північної війни, побудову Пе-черської фортеці та арсеналу в Києві, про перехід Мазепи до шведів. Я. Лизогуб неприхильно ставився до Мазепи, який пропав у Бендерах «далеко за девяносто лет пагубного жития свое-го». Досить докладно розповідає автор про події російсько-турецької війни та участь у ній козацьких військ. Як прибічник ідеї українського автономізму, Я. Лизогуб засуджував створення Малоросійської колегії, де «много людей помордовано: здер-ства всяким образом вьімьішляно, кабали, будьто в нужде по-зичал кто деньги, взьімано, а тое делано, чтобьі помочь в деле чиим; такого фортелю употребляли членьї колегийские, а что готовизною доильї, то не в числе: вьідоильї добре Малороссию»1. Літопис Лизогуба — характерна пам'ятка свого часу. Річ у тому, що з середини XVIII ст. історіописання у формі «козацьких літописів» почало себе зживати. Застарілою була форма викладу — за роками або у вигляді компіляції з різних повістей, бароковий стиль мислення, відсутність критики джерел. Надалі жанр козацького літописання набуває епігонського характеру. Про кризу жанру свідчить характер історичної праці представника української культурної еліти бунчукового товариша Петра Симоновського. Закінчивши Київську академію, він продовжував свою освіту в кращих західноєвропейських університетах - Галлі, Лейпцига, Парижа. Йому належить «Краткое описание о козацком малороссийском народе и воєнних его де-лах, собранное из разньїх историй иностранньїх, немецкой -Бишенга, латинской - Безольди, французской - Шевальє; и рукописей русских через бунчукового товарища Петра Симо-новского, 1765».
Це типовий твір української козацької історіографії XVIII ст. Як людина з європейською освітою, автор віддає перевагу іноземним джерелам - німецьким, французьким, латинським. З вітчизняних пам'яток використовує літопис Самовидця та Гра-б'янки. Ідейні принципи П. Симоновського також відповідали стилю мислення козацького канцеляриста-письменника першої половини XVIII ст. При систематизації матеріалу автор використовує принципи історичної компіляції та старшинського раціоналізму. Головними дійовими особами постають гетьмани, полковники, військові та дипломати, князі, королі, царі, хани.
Схема української історії П. Симоновського була традиційною для козацького літописання. Давню історію свого народу він ототожнює з історією походження козацтва, додержуючись версії Граб'янки про його скіфсько-хозарське походження. Частину скіфів автор літопису ототожнює з Руссю. Давню Русь він розглядає як спільний період в історії російського і українського народів, різниця між ними «наступила тоді, коли українське населення перейшло під литовське і польське володіння. Центральне місце в літописі П. Симоновського посідає зображення подій Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та доби Руїни (за обсягом це три чверті тексту). Загалом, оповідання він доводить до періоду реставрації гетьманства К. Розумовсь-кого. Як прихильник ідеології українського автономізму, він вважав недоречним скасування інституту гетьманства: «...окон-чание онаго гетьманского уряду Малой России неполезное: но о сем, так как и всем житии его и правлений оставляю потемкам описание». Можна припустити, що саме з політичних мотивів Петро Симоновський припинив свою розповідь на подіях «великолепного и короткого, но славного» періоду останнього гетьманства і більш ніколи не повертався до неї, хоча й прожив 92 роки. Текст рукопису П. Симоновського «Краткое описание о козацком малороссийском народе» належав Д. Бантиш-Ка-менському й був надрукований О. Бодянським у 1847 р.
Однією з останніх пам'яток історіографії канцеляристів та полковників був твір полкового обозного Степана Лукомсько-го. Сама назва тексту свідчить про історіографічні уподобання та засоби автора: «Собрание историческое, из книг древнего писателя Александра Гвагнина и из старьіх русских верньїх летописей обшитованньїм полковим обозним Стефаном Васильєвим сьіном Лукомским, сочиненное в малороссийском городе Прилуке 1770 году». Закінчивши Києво-Могилянську академію, свою службову кар'єру С. Лукомський почав з посади канцеляриста у Генеральній військовій канцелярії, потім був сотником, полковим обозним. У 1738 р. він переклав з польської діаріуш С. Окольського про війну з Остряницею, та згодом записки М. Титловського про Хотинську війну 1620-1621 рр., які він переробив на свій кшталт, додавши свідчення українських літописців. Як і Величко у свій час, Лукомський переклав поему С. Твардовського «Війна домова».
«Собрание историческое» С. Лукомського - це традиційна для козацького літописання компіляція з творів О. Гваніні, С. Окольського, М. Титловського, С. Твардовського, а також українських авторів. У творі висвітлюються події литовсько-козацького періоду української історії від часів князя Гедиміна до кінця XVI ст. Єдиним, що відрізняло твір Лукомського від його попередників було те, що українських козаків він виводить не від сарматів, скіфів, або хозар, а доводить їхнє автохтонне, місцеве походження в кінці XVI ст.
У цілому твір С. Лукомського, складений, за словами самого автора, «ради полезного удовольствия любопьітного читателя следующим по годам порядком», відбиває його застарілий, епігонський характер. «Собрание историческое» С. Лукомського було надруковане Київською археографічною комісією у 1878 р. як додаток до літопису Самовидця, а переклади з М. Титловського і додатки до С. Окольського - ще раніше в 4 томі літопису С. Величка в 1864 р.
Таким чином, козацькі літописи як жанр українського істо-ріописання у другій половині XVIII ст. переживає кризу. Ці історичні компіляції створювалися на дозвіллі, авторами-аматорами рідної старовини. Простота стилю, цікавість, прагматична розповідь повинні були догоджати літературним смакам, історичним уподобанням та політичним прагненням культурної верстви українського суспільства. Цей жанр в українському історіописанні зазнав певної еволюції від яскравих і талановитих зразків - літописів Величка, Граб'янки до пересічних компіляцій, застарілих і за формою, і за ідеологією. Некритичне ставлення до джерел «залишало» козацьких авторів в обіймах легендарної, зміфологізованої історії. Ось чому більшість цих пам'яток залишалась у рукописах і поширювалася у списках.
У другій половині XVIII ст., коли історичне письменство набуває наукових форм, з'являються перші спроби наукового дослідження близького та далекого минулого України.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
