| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:30 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Серед методів історіографії розрізняють: 1) засоби конкретного історіографічного аналізу та 2) методи історіографічного синтезу.
Принципи історіографічного аналізу знайшли узагальнення у так званій «історіографічній моделі», що була запропонована у 1960 - 1970-х роках А. Сахаровим, який у свою чергу спирався на здобутки своїх попередників Л. Черепніна, М.В. Нечкіноїта ін.1 їдана модель - це «ідеальний тип», розумова конструкція, що оперує низкою «факторів історії науки» (термін належить А. Сахарову).
Перший чинник чи складову «моделі» історіографічного ви-нчення становить аналіз соціокультурних передумов стану та розвитку історичної науки певної доби, окремих наукових напрямів, шкіл, діяльності конкретного історика. Йдеться про рівень соціально-економічного розвитку, політичну систему суспільства, стан духовного життя, культури, науки, урядову політику іцодо історичної науки, історичну освіту, шкільництво, організацію науки, наукові установи, засоби популяризації історичних знань, впровадження їх у масову свідомість.
Наступний чинник історіографічного аналізу - це характер проблематики історичних досліджень. Тематика історичних досліджень має певний зв'язок із соціокультурними умовами стану історичної науки. Відомо, що з другої половини XIX ст., коли Росія та решта європейських країн вступили у смугу економічного піднесення, на зміну політико-династичній проблематиці приходить соціальна та економічна історія суспільства, історія господарства, історія техніки тощо. Після Жовтневої революції, за часів соціалістичного будівництва чільне місце серед історичних досліджень радянських істориків посідала історія класової боротьби, селянських воєн та повстань, національно-визвольних та революційних рухів, Історія партії, робітничого класу, історія економіки. З другої половини XX ст, в епоху «малих альтернатив» та пріоритету «загальнолюдських вартостей», цінності життя, людської особистості провідним напря-мом в історичних дослідженнях стає антропологічно орієнтована соціальна історія, предметом якої є не стільки великі соціальні групи (класи, нації, страти), скільки звичайна людина, «мовчазнабільшість» в історії.
Проблематика історичних досліджень у свою чергу зумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та принципи джерелознавчого аналізу. Процес інтенсивного накопичення джерел з соціальної та економічної історії у другій половині XIX ст. мав своїм наслідком застосування в історичних дослідженнях методики обробки масових документальних джерел, наприклад, методики статистичного аналізу. У 1960-х роках в умовах певного технічного забезпечення виникає і набирає сили така спеціальна галузь джерелознавства, як «усна історія», В 1967 р. навіть була заснована «Асоціація усної історії СІЛА». Цікаво, що «усна історія» має аналоги і в радянській історіографії. Тстпарти на початку свого існування здійснювали цілеспрямовану програму широкого анкетування ветеранів та учасників революційного і робітничого руху. М. Горькому належить ідея створення шляхом використання спогадів та опитування багатотомної «Історії фабрик і заводів». Зараз відбувається пошук нетрадиційних джерел у зв'язку із розвитком таких напрямів в історичному дослідженні, як локальна, сімейна історія, історія повсякденності, мікроісторія. Поширюється практика збирання родинних архівів, запису свідчень учасників політичних та військових подій першої половини та середини XX ст.
Найважливішим чинником історіографічного аналізу є характеристика методологічних принципів історичного дослідження. Методологічні принципи реалізуються через стиль історичного мислення. Зміна стилів історичного мислення є рушійною силою процесу історичного пізнання.
Нарешті, кінцевою метою історіографічного аналізу є дослід-жоння історичних концепцій, схем та теорій. Наукова схема, історична концепція є одночасно метою і доробком пізнавальної діяльності певного напрямку, конкретного історика. Зміст концепції, як у краплі води, відображає стан науки свого часу з усіма властивими їй ознаками і суперечностями. Для усвідомлення змісту концепції необхідне вивчення зовнішніх і внутрішніх передумов її виникнення та існування.
Серед методів «історіографічного синтезу» можна назвати класовий, культурологічний та сцієнтистський. У структурах радянської історичної свідомості найбільш поширеним був класовий підхід, згідно з яким історія науки сприймалась як боротьба ідей та течій в науці, що віддзеркалювала класові відносини та зацікавлення у суспільстві. Сенс історіографічно-
— 33
го процесу становила боротьба ідей у напрямку до матеріалістичного розуміння історії. Під таким кутом зору історія історичної науки часто ототожнювалась з історією суспільної думки. До речі, Дмитро Дорошенко також, оцінюючи роль ідеології у процесі розвитку української історіографії, ототожнював її з ходом «української національно-історичної науки».
Культурологічний підхід до історіографії означає сприйняття її як складової історії культури. Звідси все те, що у будь-якому вигляді відображає історичне минуле (література, фольклор, живопис) залучається до предмета історіографії. Культурологічний підхід зосереджується здебільшого на зовнішніх аспектах історії науки, як-от: вплив освіти, філософії, літератури, мистецтва, культурно-громадського життя, наукової політики уряду на стан та розвиток історичної науки. Нині культурологічний підхід набуває нового змісту. Справа в тому, що зараз на порядку денному науки антропологічні проблеми - особистості, суб'єкта пізнавальної діяльності, психології та естетики творчості історика. Постать історика, дослідника минулого - це головний предмет і мета сучасного історіографічного дослідження.
Разом з тим процес історичного пізнання функціонує за своїми внутрішніми законами. На усвідомлення внутрішньої логіки науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій спрямований сцієнтистський (науковий) принцип вивчення минулого науки. Абсолютизація того чи іншого підходу - класово-націоналістичного, культурологічного чи сцієнти-стського - це глухий кут. Щоправда, сучасний рівень історико-наукового пізнання не виключає домінанти одного з цих методів у поєднанні з іншими. Здебільшого перевага віддається використанню цих методів або їхніх елементів у всіляких комбінаціях. З огляду на це, українська історіографія постає як доробок духовності, східнослов'янської культурної традиції, національної освіти та науки, як науковий феномен, національні ознаки якого набували дедалі більшої виразності у процесі входження до світової історичної науки.
Сферою, де збігаються різні методи історіографічного дослідження, є вивчення ментальних структур свідомості та діяльності історика. Мають рацію спостереження сучасного дослідника Павла Магочия про два типи національної свідомості народів, що належали до поліетнічних державних утворень. Йдеться про національну свідомість української еліти, історичне буття якої обмежувалося кордонами Російської та Австрійської імперій.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
