Дорошенко Дмитро Іванович (*27 березня (8 квітня) 1882 — †19 березня 1951) — політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині.
Народився в м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Походив із старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині, з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко і Петро Дорошенко.
Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом — Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою.
З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині, в 1905—1907 — з газетами і журналами національно-демократичного напряму на Наддніпрянській Україні — «Рада», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава. В 1910—1914 — редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі.
З 1920 перебував у еміграції.
В 1920 Дорошенко разом з В. Липинським, С. Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників.
В 1921—1951 — професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені. Дмитро Дорошенко очолював Український Науковий Інститут у Берліні (1926—1931), Українську Вільну Академію Наук (1945—1951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка:
«Нарис історії України» (ч. І-2, 1932—1933),
«Історія України 1917-23» (ч. І-2, 1930, 1932),
«Огляд української історіографії» (1923),
«Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940),
монографії про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, гетьмана Петра Дорошенка та інших.
Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (1923—1924).
Його роботи стосувалися кількох основних напрямів. По-перше, це загальні курси української історії «Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл» (Відень, 1921), «Короткий курс історії України» (Катеринослав; Ляйпціг, 1923). По-друге — праці з історіографії, монографії про визначних українських істориків, діячів науки і культури: «Пантелеймон Куліш» (Ляйпціг, 1923), «Микола Іванович Костомаров» (Ляйпціг, 1924), «Памяти академіка Миколи Сумцова» (Прага, 1925), «Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу» (Відень, 1925), «Пам’яти П. Я. Дорошенка» (Хліборобська Україна. Зб. 1. Відень, 1920), «Історія Русов», як пам’ятка української політичної думки др. пол. XVII ст.» (Там же. Кн. V — VI. Відень, 1921).
Класичною стала узагальнююча праця Дорошенка «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), в якій автор розглядав українську історіографію X — XX ст. як прояв української національно-історичної думки і національного самопізнання. В основі його аналізу лежав державницький напрям, і тому народницька історіографія (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський) критикувалася з цього погляду. Особливо високо Дорошенко ставив В. Липинського, під впливом концепції і методу якого перебував і він сам.
На окрему згадку заслуговує тритомова праця Дорошенка «Славянський світ в його минулому й сучасному» (Берлін, 1922), де автор прагнув дати узагальнений образ етносів, які жили і розвивалися в одних умовах з українським народом, були з ним пов’язані чи мали якісь контакти, впливали на українців чи зазнавали їхнього впливу.
Головна 
