| Ekzor | Дата: Четвер, 10.06.2010, 17:25 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності [1,235]. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип’якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму.
Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським.
На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр.,
головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості.
Михайло Грушевський, хоч і піднявся на вершину народницького напряму, водночас бачив і його слабкі сторони, а тому дедалі більше усвідомлював необхідність досліджувати роль держави, виявляти й аналізувати державницькі традиції українського народу, на що орієнтував і своїх учнів історичних шкіл у Львові, а згодом і в Києві.
Було заборонено не тільки друкувати, але й згадувати наукові праці Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського та інших істориків-державників, а згодом і М.Грушевського. Тому розвиток державницького напряму і його історіографічне осмислення з кінця 1920-х рр. всеціло зосереджуються на західноукраїнських землях та в діаспорі. Роль лідерів цього напряму перейняли у Львові І.Крип’якевич , а в діаспорі В.Липинський та Д.Дорошенко. Однією з перших історіографічних студій цього періоду був ”Огляд української історіографії” Д.Дорошенка, в якому наголошувалося на значенні праці ”Україна на переломі” В.Липинського для утвердження національно-державних устремлінь українського народу .
До першої групи історіографічних джерел віднесено фундаментальні дослідження М.Грушевського, створені з урахуванням його схеми і нової історіографічної ситуації, праці М.Василенка, В.Герасимчука, Д.Дорошенка, І.Кревецького, І.Крип’якевича, М.Кордуби, В.Кучабського, В.Липинського, С.Томашівського та ін. Я.Дашкевич, аналізуючи еволюцію поглядів М.Грушевського на роль і місце державницького чинника в українській історії, підкреслив, що вже вихід у світ перших чотирьох томів “Історії України-Руси” та праці “Звичайна схема русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” став “переломним моментом в українській історичній науці загалом, остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво”.
Найвагоміший потенціал джерельної інформації про утвердження державницького напряму в українській історіографії містять, насамперед, теоретичні та конкретно-історичні дослідження В.Липинського і Д.Дорошенка, які збагатили історичну схему М.Грушевського положеннями про взаємодію формування української нації, національно-визвольного руху і боротьби за власну державність. Йдеться, зокрема, про “Листи до братів-хліборобів”, “Лист про українську державність” В.Липинського, його статті “Теорії форм держави та уряду”, ”Монархічні традиції на Україні”, “Назва Русь і Україна та їх історичне значення”, “Богдановим шляхом”, “Документи Руїни” та фундаментальну працю “Україна на переломі”.1657 – 1659”, у якій ґрунтовно досліджено процес створення української державності в середині ХVІІ ст.
Оцінюючи джерельне значення доробку Д.Дорошенка, на перше місце, окрім “Огляду української історіографії”, поставлено “Нарис історії України” (в 2-х част.), вперше виданий у Варшаві в 1932 – 1933 рр., та “Історію України 1917-1923 рр.” (у 2-х томах.). Якщо “Нарис” давав цілісну концепцію української державницької традиції, починаючи з княжих часів до початку ХХ ст. з акцентом на особливу роль козацько-гетьманської доби у формуванні державної самобутності козацької України, то в “Історії України 1917-1923 рр.” з майстерністю літописця-документаліста та інтелектом аналітика проаналізовано державобудівний процес часів Української революції. Важливе місце у першій групі джерельного комплексу посідають також наукові праці М.Андрусяка, В.Герасимчука, М.Кордуби, І.Кревецького, І.Крип’якевича, Б.Крупницького, В.Кучабського, Л.Окіншевича, С.Томашівського та ін. Серед залучених джерел фігурують окремі історико-політологічні, етнологічні, філософські, правничі та публіцистичні праці, зокрема О.Бочковського, Д.Донцова, І.Огієнка, Д.Олянчина, В.Старосольського, Д.Чижевського та ін.
Другу групу історіографічних джерел державницького напряму складають огляди та рецензії на праці його фундаторів і представників. Так, В.Герасимчук, рецензуючи ІХ т. “Історії України-Руси” М.Грушевського, першим зробив наголос на висвітленні ним державницького чинника при підготовці та укладанні Б.Хмельницьким українсько-московської угоди 1654-го року. Сюди віднесені рецензії на праці В.Липинського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, С.Томашівського та ін.
Отже, Не відкидаючи роль народу як основної категорії наукового дослідження і головної рушійної сили історичного процесу, він чітко обґрунтовував історичну місію національної держави у житті суспільства. Історик усвідомлював, що держава, незважаючи на притаманні їй недоліки, у сучасному світі є обов'язковим стрижнем розвитку кожної нації як у завоюванні волі, демократії та незалежності, так і в захисті цих найбільших цінностей. У сучасних умовах Україна має можливість не тільки осягнути теоретичне надбання свого геніального і гідного сина, але й втілити в життя його ідею розбудови "народної держави", правової і демократичної держави - з національним обличчям і громадянським суспільством. Відповідальні завдання постали і перед істориками, перед українознавцями, яким належить глибоко і всебічно дослідити витоки, зародження і розвиток української державницької ідеї, боротьбу багатьох поколінь українських патріотів за самостійну, соборну Українську державу як неодмінну умову збереження української нації, реалізації її історичної місії.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
