Серед провідних російських та українських вчених кінця XIX — початку XX ст. одне з найпочесніших місць належить Олександрі Яківні Єфименко — історику, етнографу, педагогу. Дослідницький талант, глибина історичного аналізу, широта діапазону творчих інтересів, блискучий стиль викладення матеріалу — все це здобуло їй заслужену славу не тільки серед учнів, друзів та однодумців, серед наукових критиків і опонентів, але й серед всієї громадської аудіторії.
Народилася вона в квітні 1848 р. в суворому Архангельському краї (с. Варзуга, Кольского повіту), в сім'ї дрібночинного державного службовця. Жили просто, якщо не сказати бідно. З раннього дитинства Олександра зазнала ціну напруженої праці — спочатку фізичної, а потім і розумової. В 1857 р. вона поступає до Архангельської жіночої гімназії, яку закінчує з відзнакою в 1863 р.
Невдовзі Олександра зустрілася з чоловіком, який став її дружиною та ще й вірним другом, однодумцем, вчителем. Це був Петро Савич Єфименко — засланий з України, в недавньому минулому — активний учасник Харківсько-Київського таємного товариства, потім — студент Московського університету. (Народник за своїми ідейними поглядами та етнограф за науковими інтересами, П.С.Єфименко відзначався великою працездатністю, широтою кругозору, добрим серцем, вмінням залучати до наукової праці здібних учнів та спрямовувати їхні зусилля в визначене русло. Особливо цінними були його бібліографічні вказівки та консультації в царині етнографії та украінської історії.) В 1870 р. молоді люди обвінчалися в холмогорскій церкві. Слабке здоров'я Петра Савича, постійне стеження поліцейських чинів, важкий матеріальний стан та інші лиха й негаразди переслідують молоду сім'ю, але, незважаючи ні на що, Олександра Яківна багато й наполегливо працює. В Архангельську вона вивчає архівні матеріали, досліджує місцеві наріччя, продовжує знайомство із звичаями народностей Півночи. В «Архангельских губернских ведомостях», в інших газетах та журналах друкуються її статті, в яких вона заявляє про себе як про талановитого вченого, здатного не тільки накопичувати архівний матеріал, але й узагальнювати, аналізувати його, робити самостійні висновки. Появлення нового імені не лишилося непомітним в науковому та громадському середовищі. В пресі публікуються перші відгуки та рецензії на праці О.Я.Єфименко, де її внесок до розробки історії корінних північних народностей отримує високу оцінку.
В 1873 р. П.С. та О.Я.Єфименко прибули до Воронежу, де прожили близько року. Продовжуючи і тут займатися дослідницькою працею, Олександра Яківна на основі зібраного раніш документального матеріалу підготовила й передала до друку цілу низку статей, в яких розвивала свої погляди на історію шлюбних відносин та сім'ї. До найбільш значних її досягнень в той час належить праця «Артели в Архангельской губернии», опублікована в першому випуску «Сборника материалов об артелях России» (СПб., 1873). Появлення цієї роботи не було випадковістю: саме тоді в народницькому середовищі установився погляд на артельну організацію сільськогосподарського виробництва як на головну та визначальну форму переходу до нового устрою. Навпаки цьому погляду Олександра Яківна показала, що артелі ці в умовах розвитку капіталізму були лише знаряддям для збагачення заможних селян, і розкрила причини, що обумовлювали виникнення такої форми життєвого укладу і організації виробничого процесу в селянському середовищі російської Півночи. Наукові праці О.Я.Єфименко, які були написані та видані в 70-і роки, з'явилися своєрідною прелюдією до фундаментальної монографії «Крестьянское землевладение на крайнем Севере», котра була опублікована в 1882—1883 рр. в журналі «Русская мысль», а потім увійшла до збірника праць Олександри Яківни під назвою «Исследования народной жизни» (М., 1884. Вып. 1). Виходу в світ монографії передувала величезна підготовча робота. «Будучи належною до самих крайніх прихильників народу та його общини,— писала Єфименко в своїй книжці,— я не побоялась на два роки цілком зануритися у вивчання архівних документів, щоб почерпнути жаданного знання від самих його джерел». На власне дивування, вона пересвідчилася, що уявлення про структуру селянського землеволодіння, які панували в той час в історіографії, є далекими від реалій життя. Внаслідок аналізу нових архівних матеріалів — так званих «верёвных книг» — О.Я. прийшла до висновку: первоосновою найдавнішої форми російського землеволодіння була її «часткова» організація, і тільки згодом, залежно від конкретно-історичних умов, виникало общинне та садибно-дільниче землеволодіння. Висновки О.Я.Єфименко викликали гостру полеміку в науковій сфері (М.Рожков, М.Покровський підтримали погляди молодого вченого, В.Сергеєвич, М.Владимирський-Буданов, напроти, гостро критикували їх), але всі дослідники, незалежно від своїх переконань, високо оцінювали наукову сторону монографії.
Нова сторінка в житті й науковій творчості О.Я.Єфименко почалась після переїзду її в 1874 р. разом з чоловіком до України — спочатку до Чернігова, а потім, вже в 1879 р.,— до Харкова. Батьківщина Петра Савича стала другою батьківщиною і для його жінки, яка пронесла почуття любові до української землі крізь все своє подальше життя.
Переїзд сім'ї Єфименко в Україну співпав з добою зростання самодержавної реакції та посилення національного гноблення українців. Відомий царський указ від 18 травня 1876 р. про заборону друкування на українській мові неуклінно запроваджувався в життя жандармами, цензорами, міністерськими чиновниками. Переслідувалося все, що було передовим, дисидентським. Така атмосфера в суспільстві, звичайно ж, не сприяла діяльності О.Я., та незважаючи на це з перших же днів проживання в Харкові вона активно приєдналась до наукового життя; в колах тамтешньої інтелігенції сім'я Єфименків знайшла підтримку в важкий для неї час. Петро Савич і Олександра Яківна брали найдіяльнішу участь в організації крайознавчого історичного гуртка, в роботі історико-філологічного товариства, яке було організоване при Харківському університеті.
Гостинна оселя подружжя Єфименків стала місцем, де збирались та обговорювали важливі наукові проблеми й питання громадського життя численні представники харківської інтелігенції. Про гостинність хазяїв свідчать спогади, записи їхніх сучасників. Звичайно, цими зібраннями не обмежувалася сфера активної громадської діяльності Олександри Яківни. В Харкові вона виступала перед великими аудіторіями з лекціями про життя і творчість Т.Г.Шевченка, І.П.Котляревського, Г.С.Сковороди, як і раніше, надавала допомогу в науковій роботі свойому чоловікові, який активно співпрацював з кількома харківськими періодичними виданнями. Показовою реакцією О.Я.Єфименко на політику царизму в національному питанні стала її стаття «По поводу украинофильства», що була опублікована в 1881 р. в журналі «Неделя». Автор рішуче виступила на захист прогресивних представників української інтелігенції, оскільки українофільство «всегда было протестом жизни против излишней государственной регламентации, протестом местной и областной самобытности против... обезличивающей централизации» (Ефименко А.Я. По поводу украинофилъства // Южная Русь: Очерки, исследования и заметки. СПб., 1905. Т. 2. С. 295). Появлення цієї статті чи навряд можна вважати випадковістю. Ще напочатку 1881 р. в журналі «Слово» була опублікована стаття О.Я. «Малорусский язык в народной школе», в якій декларувався тезіс про необхідність викладати в українських школах на рідній мові, «очистить этот простой, чисто педагогический, вопрос от той грязи, которою его закидали в последние годы до потери всякого образа и подобия». Цілком природньо, що сміливі думки О.Я.Єфименко про розповсюдження сфери застосування української мови, її підтримка української інтелігенції викликали гнівну реакцію з боку шовіністично настроєних видавників, професорів, міністерських чиновників.
Але, незважаючи на всі напади та інсінуації недоброхотів, саме в 80—90-і роки найбільш яскраво проявився самобутній науковий талант О.Я.Єфименко. Своїм вчителем в досліджуванні історії України Олександра Яківна завжди вважала Володимира Боніфатійовича Антоновича, вона відзначала в прекрасному исторіографічному нарисі «Литературные силы провинции»
Як кожний поважаючий себе вчений, досліджування історії Украіни О.Я.Єфименко починає з глибокого вивчання джерел: вона провела студіювання, з численними виписками, збірників документів «Архив Юго-Западной России», «Акты Южной и Западной России», «Акты Виленской археографической комиссии», «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край». В купі з архівними матеріалами й творчим наслідком українських істориків ці публікації стають для О.Я.Єфименко надійною підпомогою під час написання нею статей та значних узагальнюючих монографій з історії Украіни. На відміну від своїх попередників (та й сучасників), О.Я. не обмежувалася «вузькою» тематикою. Диапазон її творчих інтересів був надзвичайно широкий і свідчив про великі потенціальні можливості автора. Протягом 80—90-х років в журналі «Киевская старина» Олександра Яківна опубліковала більшість своїх праць, завдяки котрим заповнилися численні яскраві та водночас малодосліджені сторінки історії укранського народу. Чимало наукових розробок О.Я.Єфименко було розміщено також на сторінках журналів «Слово», «Детское чтение», «Неделя», «Русская мысль», «Вестник Европы» та інших.
В подальші роки журнал «Киевская старина» опублікував такі роботы О.Я.Єфименко як:
«Копные суды в Левобережной Украине» (1888),
«Архиерейский подарок» (1888),
«Два наместника» (1889),
«Двенадцать пунктов Вельяминова» (1889),
«Бедствия евреев в Южной Руси XIX века» (1889),
«Турбаевская катастрофа» (1891),
«Очерки истории Правобережной Украины» (1894—1895) та низку інших.
В цей же період О.Я.Єфименко знов повертається до вивчання стародавніх форм селянського землеволодіння, але вже на матеріалах України. В 1892 р. вона публикує монографію «Дворищное землевладение в Южной Руси», де на основі розробленої та застосованої в своїх більш ранніх дослідженнях методології показує, що в XIV — XVI ст. на українських землях селянське землеволодіння формувалося головним чином за рахунок так званої «займанщини». Порівнюючи фактичний матеріал, автор прийшла до висновку, що в цій сфері аграрних відносин існувало багато спільного з аналогічними процесами, які відбувалися на Півночі Росії, і, таким чином, можна говорити про єдині тенденції соціально-економічного розвитку в регіонах, які суттєво відрізнялися один від одного.
О.Я.Єфименко звертається також до історії української культури. Крізь призму життя, діяльності, філософських та суспільно-політичних поглядів таких її видатних представників, як Г.С.Сковорода, І.П.Котляревский, Т.Г.Шевченко та інши, Олександра Яківна освітлила історичні умови, в яких розвилась і набула широченного громадського резонансу їхня творчість, розкрила головні віхи поступального культурного процесу на Україні.
В творчій спадщині О.Я.Єфименко окреме місце обіймає «История украинского народа» — синтетичне, узагальнене викладення історичного процесу на Україні з найдавніших часів і до XIX ст. Про історію створення цієї праці автор говорить в передмові до першого її випуску. За словами Олександри Яківни, вона вважала за свій обов'язок відгукнутися на конкурс, обнародований в 1896 р. журналом «Киевская старина», який передбачав створення монографії, що була б не тільки розрахована на вузьке коло спеціалістів, але й відповідала б «интересам и потребностям большой публики». Кілька років напруженої праці закінчились виходом в 1906 р. у видавництві акціонерного товариства «Брокгауз-Ефрон» обох випусків книжки.
Звичайно, приступаючи до "Истории украинского народа", О.Я.Єфименко вже мала великий досвід наукової діяльності. До тієї миті світ вже побачила численна кількість її праць — великих та малих, строго наукових та популярних, в тому числі і з історії Украіни. Проте їй довелось здійснити додаткові історичні пошуки, досліджувати низку важливих питань, якими вона раніш практично не займалася. В процесі роботи над рукописом виявилося, що програма книги, яку було опубліковано в «Киевской старине», не завжди відповідала уявленням автора про періодізацію історії та про інтерпретацію тих чи інших фактів. Незважаючи на це книга все ж таки стала переможцем конкурсу.
Головна 
