Вихованець Віленського й Московського університетів, з 1828 — урядовець канцелярії Новоросійського генерал-губернаторства в Одесі, згодом довголітній секретар і редактор видань Одеського статистичного комітету (офіційна назва — головний статистичний комітет Новоросійського краю; Скальковський очолював його понад п'ятдесят років), один із засновників Одеського Товариства історії і старожитностей, активний діяч Товариства сільського господарства Південної Росії; 19 грудня 1856 був обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук (історико-філологічне відділення, по розряду історико-політичних наук). Також заснував у Одесі архів міністерства внутрішніх справ і очолював його.Батько театрального критика Костянтина Скальковського та оперової співачки Ганни Бертенсон-Скальковської.

Творчий доробок

Автор численних праць з історії й економіки Південної України XVIII—XIX століть (переважно на основі архівних матеріалів); головні з них: «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», тт. І—II (1835—38) й «Опыт статистического описания Новороссийского края», тт. І—II (1850—53; т. III залишився в рукопису; за цю працю отримав Демидовську премію). Скальковський знайшов і зберіг архів Коша Запорозького XVIII ст. (нині в Києві), на підставі якого написав низку праць, зокрема «История Новой Сѣчи или последняго Коша Запорожского», тт. І—III (1840; друге видання — 1846, третє — 1885—86; сучасне перевидання — 1994), «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII ст. 1733—1768 гг.» (1845); документальні статті з історії Запорожжя та Правобережної України XVIII ст., серед них: «Филипп Орлик и Запорожцы» («Київська старовина», 1882), «Несколько документов из истории гайдамачества» («Київська старовина», 1885) та ін.

Історичні праці Скальковського, не зважаючи на романтичний підхід, певну ідеалізацію Запорожжя й шляхетське наставлення до історії гайдамаччини, завдяки документальній базі, зберігають свою вагу для історичної науки, особливо через те, що деякі цінні документи з історії Південної України та Запорозької Січі, які він використував, зараз втрачені. Зневажливе ставлення Скальковського до гайдамаків було затавровано Тарасом Шевченком у поезії «Холодний Яр»[1].

Також був автором публіцистичних статей, історичних романів («Кагальничанка», «Хрустальная балка», «Братья Искупители», «Мамай») тощо. У Петербурзі й Одесі зберігся цінний архів Скальковського, зокрема його досі не опублікований щоденник, розпочатий ще за студентських років, писаний спершу польською, а пізніше російською мовою.
Аналіз творчої лабораторії А. О. Скальковського переконливо доводить, що його дослідження вповні відповідало вимогам сучасної йому історичної науки, як в методологічному і методичному, так і в тематичному аспектах (наприклад, увага до історії комерційного стану). Передусім для дослідника характерно використання в історичних розвідках методології державознавства, або описової статистики, що стала згодом основою для появи елементів позитивізму. З іншого боку, в його працях помітний вплив романтичного підходу. Необхідно відмітити, що певна тенденційність у творах А. О. Скальковського – наприклад, з огляду на необхідність апології запорозького козацтва і м. Одеси або реабілітації провінції в суспільній думці, - часто відображала прогресивну позицію історика в умовах існуючих цензурних обмежень або існування негативних стереотипів.

Методологія описової статистики або державознавства у поєднанні з характером джерел визначили інтерес історика до історії в межах адміністративно-територіальних одиниць та до історії управління в різних галузях. Поряд з цим він намагався висвітлити і так звану внутрішню, неполітичну, історію, що відповідало методології і порівняльної статистики, і романтизму, а також завданню виявити розвиток внутрішніх сил Одеси і краю, з метою протистояти звинуваченням у надмірній увазі з боку уряду тощо.

Поряд з термінами адміністративно-територіального поділу історик часто використовував термін “Степ”, що дозволило йому провести паралелі в історичному розвитку регіону та Північної Америки, а також підкреслити особливості розвитку краю у порівнянні з іншими регіонами Російської імперії.

А. О. Скальковський займався як фактографічною реконструкцією історії Південної України, так і концептуальним аналізом розвитку регіону. Перш за все слід згадати його погляди на історію претензій на володіння цією територією, що відповідали офіційній російській позиції стосовно недавно приєднаних регіонів. Історик дійшов висновку, що, незважаючи на певні підстави, що мала позиція в цьому питанні Запорозької Січі, у XVIII ст. (і на початку ХІХ ст.) переважне право, як засноване на міжнародних трактатах, належало Російській імперії.

Дослідник створив концепцію особливої ролі Російської імперії в історичній долі цього регіону. Він підкреслив значення цієї держави в заселенні, урбанізації, господарському освоєнні та “цивілізації” Степу. Поряд з цим історик визнавав певну роль в освоєнні Південної України і з боку корінного місцевого населення (запорозьких козаків, ногайських татар та ін.), наголошував на ролі запорозької та української колонізації.

Розглядаючи історію господарства в краї, дослідник основну увагу зосередив на історії торгівлі з огляду на її важливе значення як головного фактору суспільного розвитку і як основи унікального серед інших регіонів імперії розвитку Новоросійського краю та Бессарабії.

Невід’ємною частиною історії Степу виступає в працях А. О. Скальковського історія запорозького козацтва. Ця проблема у 30-ті роки ХІХ ст. ще чекала на свого дослідника. Знайдені документи Запорозького архіву дозволили самому історику по-новому сприйняти цей історичний феномен. Ще до цієї події в його творах з’являється порівняння запорожців з орденами, яке, після ознайомлення дослідника зі згаданими документами, пережило еволюцію поряд зі зміною поглядів на природу запорозького козацтва. Після цього розроблена ним концепція Запорозької Січі як слов’янського лицарського ордену стала відігравати роль своєрідного засобу по реабілітації козацтва в суспільній думці. Вона також була покликана пояснити історичну роль запорозького козацтва. Наукове значення концепції, на наш погляд, полягало передусім в окресленні нової проблематики для подальших досліджень. Крім того, вона мала і велике суспільне значення.

Гайдамацька проблематика розглядалася А. О. Скальковським як релевантна історії та історіографії запорозького козацтва. Його погляди на зв’язок козацтва і гайдамаччини зазнали еволюції відповідно загальній еволюції ставлення історика до запорозького козацтва. Поряд з цим мали місце і зміни в трактуванні ним природи самої гайдамаччини. З одного боку, виходячи з необхідності апології козацтва, з іншого, негативно оцінюючи гайдамацький рух, історик дійшов висновку, що управління Запорозької Січі не могло підтримувати або ініціювати дії гайдамак. Необхідно відмітити, що, завдяки використанню топоніму “Західна Україна” в назві свого спеціального дослідження, дослідник сприяв інтеграції гайдамацької проблематики у коло проблем української історії, а не історії Речі Посполитої.

Велику увагу А. О. Скальковський приділив комплексному дослідженню історії військово-козацьких формувань у Північному та Північно-Західному Причорномор’ї, з метою простежити долю колишніх запорожців. Незважаючи на певну тенденційність історика в оцінці предмету свого дослідження – з точки зору висвітлення долі колишнього запорозького козацтва та виявлення державних потреб у підтримці козацтва, – і на неповноту історичної реконструкції або деякі фактичні неточності, внесок А. О. Скальковського в сучасну йому історичну науку виявився вагомим з огляду на низький рівень розробленості проблематики.

Таким чином, дослідник поклав міцні підвалини для вивчення в Одесі переважно нової історії Новоросійського краю та Південної Бессарабії. З іншого боку, у визначенні його належності до історіографічного напрямку, ми схиляємося до визнання А. О. Скальковського як регіонального – на противагу поняттю “провінційний”, - історика. Необхідно провести межу між дійсно провінційною історіографією, як історією-описом, і історіографією регіональною, з домінуванням яскраво вираженої оцінки місцевого історичного процесу для загально-історичного або в межах загально-історичного. Віднесення історика до вказаного напрямку дозволило б не тільки завдяки тематиці історичних праць, але й за допомогою використання поняття “регіональний історик” встановити зв’язок дослідника з українською історіографією.

З іншого боку, А. О. Скальковський сприяв включенню проблематики української історії в проблематику загальнослов’янської історії, що природно для періоду національного відродження, характерного для українського народу поряд з іншими слов’янськими народами.