| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 15:04 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Процес виникнення на ґрунті української історичної науки перших розвідок історіографічного характеру припадає на останнє десятиліття XIX ст. - початок першої світової війни. Саме в цей час історична наука остаточно кристалізується з син-крезу українознавства. Останнє наочно ілюструє створення самостійних історичних інституцій (університетські кафедри, наукові товариства, архівні комісії, історичні часописи). У працях М. Грушевсь-кого, його учнів і послідовників опрацьовується самобутня концепція української історії на противагу офіційній доктрині російської історіографії.
Випадковий, на перший погляд, збіг подій набуває майже символічного значення. 1894рік, відомий в анналах української історіографії як рік заснування у
Львові кафедри Східної Європи, очолити яку було запрошено молодого київського професора М. Грушевського. У цьому ж році з'явилися перші друковані праці з історії малоросійської історіографії, що належали українським авторам М. Василен-кові та О. Лазаревському.
Втім, предмет Історіографічних студій був зовсім не з'ясований. Минуле української історіографії сприймалось як складова «малоруської етнографії» (О. Пипін) або «південноруської літератури» (І. Франко), або «громадської думки» (М. Василен-ко), або як «сукупність біографій дослідників малоруської старовини» (О. Лазаревський).
Історію О. Пипін начебто розчиняє в етнографії. «Етнографічні вивчення», («етнографічний інтерес» він сприймає як науковий і суспільно-громадський рух. «Новий малоруський рух » - це явище рівнозначне зі слов'янським відродженням1. І Іипін визначає етнографію у широкому розумінні як соціальну науку. Соціальна думка про народ, про національний характер освіти та літератури виникає ще у XVIII ст., а в XIX ст. перетворюється на «цілий напрям». Загалом, етнографію він визначає як науку про народ, народність та національний характер. Причини появи цієї науки дослідник пояснює впливом « наполеонівських воєн », романтичної школи « політичного лібералізму», «слов'янським відродженням», а також «впливом німецької історико-філологічної науки».
Специфіку української етнографії Пипін вбачає, з одного боку, у тісному її зв'язку з народницьким рухом, з іншого, - в «ідеалізації малоруської старовини». Більше того, він накреслює етапи вивчення «малоруськоїнародності»: первісний інтерес до народного виникає з простої звички до старовини, з любові до народної пісні; пізніше цей інтерес дістав літературну обробку в освічених колах українського суспільства під впливом псевдокласичної ідилії та теорії Руссо; захоплення народністю пройшло і стадію сентименталістської та романтичної шкіл; згодом стадію «офіційноїнародності». Нарешті ентогра-фічний рух був пов'язаний з такими новими напрямами, як слов'янофільство та західництво, співпадаючи то з одним, то з іншим. Саме «московське слов'янофільство», на думку Пипіна, мало неабиякий вплив на формування «малоруського історичного патріотизму», відомого під назвою «українофільство».
Автор історії української етнографії застосовує персоналогіч-ний принцип історико-етнографічних викладів. Досить розлогі нариси присвячені в першу чергу етнографам, фольклористам (М. Цертелев, 3. Доленга-Ходаковеький, М. Максимович, І. Сре.шевський. О. Волинський, II. Лукашович. П.Чубиііський. М. Драгоманов. В.Наумонко, В. Горденко), літераторам, філологам (А. Метлинський, С. Павловський, О. Потебня, 1і. Жп-тецький, С. Огоновський, І. Рудченко, М. Новаліс), історикам (М. Костомаров, II. Куліш, М. Маркевич, ІЗ. Антонович, М. Іва-нпшев, І. Новицький, Д. Яворпицький, А. Скальковський, Ф. Лебединцев, О. Лазаревський).
До предмета української етнографії Пипін вводить «галицько-руську етнографію» .ЧО-х років XIX от., пов'язану з іменами Я. Головацького, М. Шашкспича. 1. Вагилевича. а також дані про галицько-руське відродження, літературно-історичні стосунки Галицької Русі, життєпис А. Добрянського.
Іїільше того, історію української етнографії Пипін розглядає крізь призму російського та польського літературно-громадського рухів. Йдеться про «українську школу» в польській літературі, діяльність так званих «польських слов'янофілів», Т. Надури. Наводить свідчення про вплив польської еміграції на стан думок та громадський рух в Україні, зокрема польського українофіла на еміграції Я. Яворськогота в Галичині II. Свид-пицького (Павло Свій), хлопоманство 60-х років XIX ст., а також польські праці з «південноруської етнографії» О. Кольбер-га. Краківської Академії. Відносини з російським літературно-науковим рухом Пипін висвітлює на прикладі спору «гажан и совернн» довкола питань мови, літератури та історії, аналізує ставлення до української мови 10. Венеліна, М. Греча, М. Максимовича, І. Сре.шевського, М. Падеждіна, II. Лавровського. М. ІІогодіна, О. Потебні. П. Житецького.
І Іевний інтерес становить джерельна база історико-етногра-фічних розвідок Пипіна. Він широко використовує спогади, щоденники, некрологи, рецензії, розповіді сучасних /дослідників, власні спостереження, а також матеріали, надані в його розпорядження В. Горленком та О. Русовим1.
Цінність праці Пипіна полягає в тому, що це одна з ранніх і досить вдалих спроб систематизувати погляди тих дослідників, які обрали предметом своїх дослідів та творчої фантазії українську народність в її широкому побутовому та історичному розумінні.
Історіографічне есе Миколи Василенка привертає увагу вживанням терміна «історія малоруської історіографії». Цікаво, що минуле української історіографії він розглядає у тісному зв'язку з громадсько-політичним життям та суспільною думкою України. Ось чому початки малоруської історіографії Василенко виводить від Григорія Полетики, оборонця та речника шляхетських прагнень, захисника української автономії, автора історичних памфлетів. Г. Полетика, вважає дослідник, «прямо или косвенно содействовал пробуждению в малорусекой интел-лигенции того стремления к самосознанию, которое вьіразилось в изучении прошлого и настоящего малорусекого народа» '.
Василенко одним з перших звертається до розгляду причин суспільно-політичного характеру, що призвели до зростання історичних зацікавлень в українському суспільстві. Інтерес до минулого України в суспільстві та урядових колах пробуджується під час діяльності Катерининської комісії про Уложення. Справа в тому, що за часів гетьманства Розумовського, як вважає Василенко, не знали, хто такі полковники, яка їхня влада. \ Оборона решток автономного устрою України вела до пожвавлення занять з української історії. Шляхетські автономістичні прагнення знайшли відображення в працях депутата від лубенського шляхетства Г. Полетики, як-от: «Историческое изве-стие, на каком оснований Малая Россия бьіла под республикою Польскою и на каких договорах поддалась Российским государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бьі оную учредить, чтобьі она полезна могла бьіть российскому го-сударству без нарушения прав и вольностей»; «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена бьіла и об образе ее управлення» та ін. Активна діяльність Г. Полетики на ґрунті української історії мала великий вплив на наступних збирачів місцевої старовини, А. Челу, Я. Марковича. Справу батька продовжував і його син - Василь Полетика.
Намагання української старшини здобути рівні права та привілеї з російським дворянством також, на думку Василенка, сприяли зростанню інтересу до минулого України.
Зміни в адміністративному устрої України-«Малоросії» змусили владні кола привернути увагу до цієї країни, такої не схожої на «Великоросію» ані в сучасному, ані в минулому. Саме цими обставинами пояснює Василенко появу численних праць, присвячених Україні. До того ж її доля цікавила не лише українців. Останнє засвідчила ціла низка робіт академіка Г. Міллера. Інші праці П. Симоновського, О. Рігельмана, А. Чепи, хоча і не витримували критики з наукової точки зору, були
М. Василенку належить і перша спроба періодизації української історіографії. XVIII ст. - це початкова доба наукової розробки української історії. На початку XIX ст. відчувалась необхідність у повній систематичній історії України, перші спроби якої належали Д. Бантиш-Каменському та О. Мартосу. З 30-х років XIX ст. починається новий період в українській історіографії під впливом німецької філософії та історії, у зв'язку з реорганізацією системи освіти (наукові подорожі професорів за кордон), заснуванням археографічної експедиції. Цей інтелектуальний та організаційний рух на ґрунті української історії відбився у діяльності М. Максимовича, який стає неодмінним учасником багатьох наукових проектів і починань у Києві, О. Бодянського у Москві, а також у праці з історії України М. Маркевича, що з'явилась на зміну численним статтям, розпорошеним та загубленим в офіційних часописах.
Окрім того, М. Василенко згадує праці російських авторів з української історії С. Соловйова, митрополита Філарета, Г. Кар-пова, які мали «епізодичний» характер і не справили «великого впливу на розробку історії Малоросії». Виняток становить «ИсторияРоссии» Соловйова, яка, починаючиз 10-готому, ізав-дяки багатому матеріалу з російських архівів, залишила свій слід на дільниці української історії.
З 50-х років XIX ст. у вивченні історії України, па думку Басиленка, виникають два напрями: «зовнішня історія» (М. Костомаров) та «внутрішня історія», історія буденності (О. Лазаревський). Митець за натурою Костомаров віддавав перевагу ефектним моментам у житті народів, нехтуючи сірим буденним існуванням, не вартим натхнення художника. Праці Костома-
49
рова, за визначенням Василенка, присвячені здебільшого «зовнішній історії», тобто історії восп, боротьбі партій, драматичним і трагічним епізодам, якими багата історія України (гетьманство Виговського, Ю. Хмельницького, Руїна, Мазепа і ма-зепівці, Полуботок та ін.). Довільні узагальнення щодо внутрішнього життя українського народу дослідник пояснював специфікою джерел, якими Костомаров оперував, - це офіційні документи з центральних архівів, формальні та неточні, які не могли розкрити дійсне народне життя з усіма його перипетіями.
Не володіючи даром художнього викладу, фантазією митця, О. Лазаревський був мало зацікавлений драматичними подіями рідної історії. Сіреньке, буденне життя українського народу, яке врешті-решт зникало за гучними, ефектними картинами його боротьби, стало предметом досліду історика. Саме в цьому буденному, непомітному житті Лазаревський вбачав зміст української історії. Його досконале знайомство з місцевими архівами - архівом Генеральної канцелярії, архівом Чернігівської казенної палати, Полтавським архівом, а також приватними архівами установило за дослідником славу « єдиного у своєму роді знавця малоруських архівів та внутрішньої історії Малоросії»'.
Започатковані Костомаровим та Лазаревським напрями української історіографії мали своїх прихильників і послідовників, які, на думку Василенка, не виявили такої ґрунтовної підготовки та широкої обізнаності з матеріалами, якими відрізнялися їх засновники. Ось чому наступні праці з української історії у більшості випадків були позбавлені «оригінальної думки >>. Винятком стала праця В.А. Мякотіна «Прикренле-ние крестьянства Левобережной Малороссии в XVIII столетии », яка, за словами Василенка, мала розпочати нову епоху у вивченні української історії, як у 60-х роках відкрили таку саму епоху твори О. Лазаревського2.
Одночасно з Василенком на сторінках «Киевской стариньї» О. Лазаревським була започаткована низка біографічних нарисів про збирачів української старовини. На відміну від Василенка, який продемонстрував широкий, «соціологічний», підхід до української історіографії, Лазаревський додержувався пер-соналогічного принципу.
Першим за часом дослідником української старовини він вважав Самійла Величка. Його продовжувачі з'являються лише у другій половині XVIII ст., коли в українському суспільстві Розвиток історичної літератури в огляді І. Франка простежується досить побіжно, з боку форм історичної творчості, їх еволюції та провідних постатей. Він згадус, що в першій половині XVII ст. виникає такий новий літературний жанр, як «козацька епіка» - думи, що складалися в козацьких таборах. Українська культура XVII - XVIII ст., вважає автор, багато дала російській культурі, бо ж російське духовенство цієї доби переважно було з «вихованців київської школи» - Єпіфаній Слави-нецький, Стофан Полоцький, Стефан Яворський, Дмитро Ростовський, Феофан Прокопович.
Разом з тим українська історіографія XVII ст., на думку І. Франка, стоїть зовсім незалежно від «Київської школи» і вражає <<убозтвом» історичних пам'яток. Лише на зламі XVII ■■- ХУЛІ ст. в Лівобережній Україні виникають значні історичні твори, починаючи від компіляцій Боболинського до праць С. Велична, Самовидця, Г. Граб'янки.
Особливе місце в українській літературі XVIII ст. посідає Г.Сковорода - містик і мораліст, людина з європейською освітою, аскет і водночас життєрадісний оптиміст. Його проповідь життєрадісної гуманності, наголошує І. Франко, мала значний вплив на творчість засновників нової української літератури -І. Котляревського та Г. Квітку.
Важливою складовою української літератури Франко вважав народну словесність, масову пісенну творчість. Після жахливих перетрусів XVII ст. український народ починає жити спокійним, але нелегким життям. Вартість життя у цей час підвищується, особистість прагне самовідбиття. Героїчна козацька доба минає, розчиняється у вирі традицій. За цих умов на зміну національному епосу - думі - приходить народна лірика, яка у жіночих піснях, за словами І. Франка, досягла найвищого ступеня краси та щирості. Виникнення чумацьких, рекрутських, бурлацьких пісень він розглядав як відображення класової свідомості.
Українську історичну літературу XIX ст. І. Франко характеризував через окремі постаті та історіографічні події, такі як П. Куліш, М. Костомаров, Д. Зубрицький, київський гурток, що
Таким чином, наприкінці XIX - на початку XX ст. українська історична думка, праця історика сприймалась у свідомості науковців, літераторів, етнографів як складова певного науково-культурного синтезу - етнографи, літератури, суспільної думки або наукової доксографії (біографічного жанру в історії науки), що в остаточному підсумку відповідало загальному стану історичної науки тієї доби.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
