|
Природа історіографії, її місце у процесі історичного пізнан
| |
| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:17 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Погляд на історіографію як спеціальну дисципліну передбачає з'ясування таких питань, як гносеологічна природа історіографії, її місце і функції у процесі пізнавальної діяльності історика, форми самовизначення тощо. Розв'язання цих проблем засобами самої історіографії навряд чи можливе. Треба «вийти» за межі предметної галузі історіографії і подивитись на неї ніби «збоку». У такій ситуації доцільно звернутися до засобів загальнометодологічного арсеналу — логіко-структурного аналізу науки, наукознавства, історії науки. Такий підхід цілком відповідає нинішній тенденції у розвитку науки, сенс якої полягає у «свідомій необхідності включення загальних теоретико-пізнавальних ідей у процес витвору теорій у спеціальних галузях знання»1.
У процесі діяльності пізнання складовою цієї діяльності є її рефлексивний рівень, який виконує функції попереднього планування та подальшого управління трудовим процесом. Коли свідомість відокремлюється від трудової діяльності в самостійну сферу, то вона (свідомість) зберігає загальну структуру трудової діяльності і цілеспрямований характер.
У процесі пізнання також розрізняють два рівні: 1) предметний та 2)рефлексивний, який забезпечує цілеспрямований характер процесу пізнання: а) постановку пізнавальних завдань, б) планування процесу їх розв'язання, в) управління всім пізнавальним процесом. Окрім того, рефлексивний рівень, рефлексія, має внутрішні і зовнішні форми. Внутрішні форми рефлексії
- це власна рефлексія дослідника. Зовнішні форми ідентифі
кують з «науками про пізнання», «рефлексивними дисципліна
ми» , такими як логіка, теорія пізнання, методологія, наукознав
ство, історія філософії, історія літератури тощо.
Історичне пізнання так само має два рівні: 1) предметний
- конструктивне знання про минуле; 2) рефлексивний - знан
ня про знання. Перший рівень історичного пізнання - це влас
не історична наука, другий - рефлексивний - методологія та
історія історичної науки.
Історіографія як різновид наукової рефлексії має внутрішні та зовнішні форми. До внутрішніх належить самосвідомість дослідника - власна рефлексія історичного повістяра, що знаходимо відображення у визначенні мети, засобів дослідження, принципах систематизації матеріалу. Словом, наявність крити ко-рефлексивної настанови сприятиме перетворенню розрізнених історичних уявлень на систему знань, наукову історію. 11 а у кова історія, як вважав Р.Дж.Коллінгвуд, починається з по-становки питань, в той час як творець легенд розповідає про що знає. Перетворення простої реєстрації фактів на науковий опис історії традиційно пов'язаний з ім'ям Геродота, який, за і ловами Коллінгвуда, зробив справжню революцію. На відміну під своїх попередників - логографів, які лише фіксували історичні події та факти, - Геродот ставив собі за мету описати та пояснити діяння людей1. Не простий переказ легенд та подій, .і критичне ставлення до них — це риси наукової історії.
Внутрішня рефлексія автора історичної праці знаходить відображення у вступі, довідковому апараті, де автор наводить дані про свої задуми, методи, цілі, попередню літературу. У X VIII ст., коли виникає сучасний тип історичної науки, вступи та передумови стають невід'ємною складовою систематичних праць з історії, елементом тогочасного наукового етикету. Вступні розділи містять формулювання мети, предмета дослідження, принципи систематизації матеріалів та перелік використаних джерел.
Різновидом внутрішньої рефлексії в історії є проблемна історіографія. Цікаво, що наукова історія починається з вивчення окремих проблем. Геродот був істориком греко-перських воєн, Фукідід - Пелопоннеської війни. Джерелом давньогрецьких істориків були в першу чергу свідчення очевидців подій. Звідси історичний метод давніх авторів був пов'язаний з розшуком таких джерел. Цей метод, який використовували греки, утричі ував їх «на шворці», довжина якої визначалася безпосередньо живою пам'яттю людини, єдиним джерелом критики був очевидець подій, з яким автор міг розмовляти сам на сам.
Метод античного історика з'ясовував і предмет його дослідження, він мав писати лише про ті події, що були в пам'яті людей, яких він міг розпитувати. Такий метод грецьких істориків спростовував думку про загальну історію Греції. Згідно з античними уявленнями, жодне історичне оповідання не може їїиходити у своїх хронологічних межах за край життя людини2.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:17 | Повідомлення # 2 |
|
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Разом з тим удосконалення засобів пізнавальної діяльності ' і асом потребує вивчення історії цієї діяльності, що пов'язане із зовнішніми формами рефлексії. Якщо до внутрішніх форм рефлексії належить особиста рефлексія історика, проблемна історіографія, то до зовнішніх - історія науки, методологія історичного дослідження, психологія та естетика творчості історика. У структурі історичної науки всі ці форми наукової рефлексії функціонують у взаємозв'язку та взаємодії.
Місце історіографії у процесі історичного пізнання визначається її структурно-функціональними зв'язками. Довкола історіографії довгий час точилися спори: що це - історія суспільної думки чи самостійна наука? За своїм походженням історіографія - це складова, структурний елемент системи історичної науки. У цій системі історіографія виконує функцію управління, планування та контролю за пізнавальною діяльністю історика.
Місце історіографії у процесі історичного пізнання визначається також її функціональним призначенням. Конструктивна функція історіографії пов'язана з розбудовою історичного знання, здобуттям нового в науці. У минулому науки дослідники знаходять ідеї та методи, відповідні своєму часу, які були відкинуті їхніми сучасниками. Завдяки історіографії здобуте старе збагачується новими уявленнями, генеруються нові ідеї, методи, концепції. На думку В. Вернадського, кожна нова генерація вчених переписує історію науки заново, і не тому, що поповнюються запаси знань, а тому, що наука, постійно рухаючись вперед, переосмислює давнє. Без вивчення минулого науки неможлива повна та слушна оцінка того, що здобувається сучасною наукою і що видається нею за важливе, істинне чи корисне1.
Окрім того, історіографія виконує і парадигмальну функцію, яка спрямована на затвердження та підтримування даної системи науки. Засобами історіографії створюються канони, зразки дослідницької діяльності, стереотипи мислення і процесу історіописання. Наприклад, «Повість минулих літ» протягом століть сприймалася як еталон історичної праці, якого додержувалися наступні автори, твори багатьох з них були продовженням цього класичного канону. Історія науки витворює історіографічні репутації, історіографічні легенди, історіографічні образи тощо.
Закріпленню усталених наукових норм сприятиме практика посилання на визнані авторитети, загальновідомі зразки. Перші історичні повісті в Росії та Україні ХУІІ-ХУШ ст., як відомо, укладалися на зразок літописів. Утім, додержання традицій не означає застою, навпаки, не виключає новаторства з огляду
Таким чином, конструктивна та парадигмальна функції н торії науки є регуляторами системи науки, без яких вона не може функціонувати і відтворюватися. Цікаво, що на стадії мирного, рівного розвитку науки переважає парадигмальна Фу и кція, у періоди наукових революцій домінує критична. Ре-к< >л юційні етапи і в історії науки, на думку В.І. Вернадського, імдрізняє надзвичайна швидкість наукової творчості, яка <■ иідкриває незаторкнуті раніше науковою думкою поля дослідження» . Наукова праця таких епох має не руйнуючий, а яскри ний, творчий характер. Це виявляється у швидкому зростанні і: І Л ькості наукової літератури з історії науки, створенні наукових установ для її вивчення, намаганнях дослідників прослідкувати думки істориків на свій предмет1.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:18 | Повідомлення # 3 |
|
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| З'ясування природи та функцій історіографії дозволяє вирішити питання про час її виникнення. Виходячи з тези, що історіографія - рефлексивний компонент процесу історичного пізнання, варто визнати, що перші історіографічні уявлення н п никають водночас із предметним знанням про історію. Пер-шопочатки історіографічних уявлень становить власна рефлексія автора історичного твору. Так, автор «Повісті минулих літ» тільки формулює мету своєї праці, вказує на використані джерела, але й намагається дати огляд давньослов'янської вченості, київської освіченості, що, на наш погляд, відбиває його інтуїтивне намагання визначити місце свого твору серед подібних. Автор «Повісті» звертається до витоків слов'янської освіти, у центрі якої знаходилась діяльність болгарських філософів-просвітників Костянтина (у чернецтві Кирила) та Мефодія. Брати, за словами літописця, упорядкували слов'янську абетку та переклали слов'янською мовою Апостол, Євангеліє та інші церковні книги.
Здобутки давньокиївської освіти, книжної вченості автор «І Іовісті» пов'язував з ім'ям Ярослава Мудрого, за часів правління якого було написано та перекладено багато книг, за допомогою яких віруючі люди навчаються і утішаються вченням божим. Звісно, розквіт книжної освіти в Київській Русі літописець сприймав як утвердження християнської віри. Втім, він висловлював думки про тяглість культурної діяльності київських князів у справі поширення освіченості. Якщо Володимир «землю взора и умягчи, рекше крещеньем просветив», то син його Ярослав «насея книжними словесьі сердца верньїх людей, а ми пожинаєм, ученье приемлюще книжное»1.
У XVI ст., добу Ренесансу, виникають перші переліки літератури з окремих предметів (математики, фізики, медицини), поширюється практика писання вступів, післямов до церковних і світських видань. їх поява означала поступовий перехід від особистої рефлексії автора твору до її зовнішніх форм - історії предмета, який вивчається, історії освіти, культури тощо.
У вітчизняній традиції взірцем бездоганної майстерності та високого розвитку самосвідомості була діяльність першодрукаря Івана Федорова. Свої Московське та Львівське видання Апостола він супроводив розкішними післямовами. Вони сприймаються як перші вітчизняні огляди історії культури, освіти та друкарства. Післямова до Львівського Апостола (1574) має відповідний заголовок: «Ця повість розповідає, звідки з'явилася і як була улаштована друкарня ця».
Високу авторську самосвідомість характеризує не тільки введення до тексту його спостережень про стан освіченості тих часів, але й глибоке особисте співчуття справі духовної освіти, творчі роздуми та шукання, використання фактів своєї біографії. Далеко не всі наступні письменники змогли піднятися до такого рівня культурної рефлексії, як цей автор XVI ст.
У післямові до Московського Апостола І. Федоров розглядає передумови виникнення друкарства на Русі. Завдяки успіхам внутрішньої та зовнішньої політики Івана IV, а також діяльності митрополита Макарія на Русі споруджувалися численні церкви, які цар прикрашав іконами, книгами, коштовним церковним посудом. На торгах за наказом царя купувалися «святі книги». Ними робилися «вклади» до окремих церков. Втім, серед цих книг, як свідчить І. Федоров, мало було придатних до вжитку, інші були і зовсім спотворені переписувачами, нетямущими в науках. Отже, друкарство виникає внаслідок виправлення текстів священних книг, а також запобігання їх різночитанню у подальшому. Намір царя налагодити друкарство на зразок грецького, венеціанського, італійського, «щоб святі книги видавалися у виправленому вигляді», знайшов підтримку у митрополита Макарія. І ось за наказом Івана IV у 1563 р. на кошти царської скарбниці у Москві була заснована друкарня, де були видані Діяння Апостолів, Послання соборні і .і І Іослання апостола Павла.
Певна річ, яскрава авторська розповідь про початок друкарства у східнослов'янських землях - це не лише вияв творчої особистості першодрукаря, безпосереднього учасника тих подій, але й один із перших дослідів з історії вітчизняної культури та освіти. Ці післямови, з одного боку, продовжували традиції давньоруських післямов до рукописів, а також нотаток писців на рукописних кодексах, з іншого - започаткували окремий жанр - післямови до друкованих книг із властивим йому лаконізмом та особливим формуляром.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 13:18 | Повідомлення # 4 |
|
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Таким чином, протягом тривалого часу історіографічний елемент у вітчизняному письменстві існував у формі самосвідо-мості окремого автора. З XVI ст., у зв'язку із поширенням у (вхідній Європі друкарства, успіхами книжної вченості, пробудженням авторського творчого начала в письменстві, виникає жанр історико-наукових та історико-літературних описів. По-я ва перших робіт з історії науки у вигляді переліку літератури з предмета дала підстави деяким дослідникам виводити історію науки (історіографію) від доби Ренесансу2.
Наслідком першої наукової революції, як відомо, було утворення у XVIII ст. нового класичного типу науки. Показником суттєвих змін у науковому пізнанні стало зростання його самосвідомості. Саме у XVIII ст. оформлюється така спеціальна галузь дослідження, як «історія наук», «історія людського розуму»1. Історико-нау-кові знання набувають систематизованого характеру, з'являються перші узагальнюючі схеми історії та класифікації наук.
Історико-наукові знання цього періоду існували або у вигляді загальних схем історії наук, людського розуму, або історії окремих галузей знання (історія медицини, математики, словесності). Так само і в історії в XVIII ст. стали з'являтися перші огляди історичних джерел і матеріалів (у систематичних працях В. Татищева, Г. Міллера, М. Щербатова).
У XIX ст. роль історіографічного елементу дедалі зростає у зв'язку зі зміною статусу самої історичної науки. У перші десятиліття XIX ст. історія остаточно відокремлюється від словесності, завершується перехід від аматорства до професійних занять історією. Зростає роль історіографічного знання як самосвідомості науки. Перші спеціальні історіографічні праці виникають довкола «Історії» М. Карамзіна, яка мала великий науковий і культурно-громадський резонанс у російському суспільстві протягом усього XIX ст.
Разом з тим про історіографічні знання перших десятиліть XIX ст. слід говорити лише як про певну галузь історичного дослідження2 . Формування дисциплінарного образу історіографії припадає на другу половину XIX ст., що пов'язано із розбудовою теоретичних і організаційних засад цієї галузі історичного знання.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
|
Головна 
