| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 14:37 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Ідентифікуючою ознакою процесу національного відродження в українських землях була його лінгво-центрична спрямованість. Мова, письменство, література виступали як «головна етнодиференціююча ознака», брали на себе централізаторську функцію в «тілі культури»1. Іншими слова-ми, український національний рух був здавна орієнтований на розв'язання мовних питань.
Проблема мови сягає своїм корінням у XVI—XVII ст. — добу релігійно-публіцистичних змагань, коли православна віра та рідна мова виступали єдиними засобами національної ідентифікації українського етносу, його культури та історії. Інтерес до мови в українській культурній традиції живила практика церковної проповіді та релігійно-літературно-публіцистичної полеміки серед українських інтелектуалів доби першого національного відродження. З тих часів зберігався «розподіл» мови на книжну та простонародну мову. Під книжною розуміли сло-веноросійську мову, спроба граматичної обробки якої належить Мелетію Смотрицькому. Словеноросійській мові протистояла народна мова, або як її називали «руська мова», яка залишилася «необробленою» і стихійно поєднувала такі різноманітні елементи, як народна говірка, церковнослов'янська мова, польсько-український жаргон, елементи великоросійської мови. У цілому, образ народної мови, констатує М. Грушевський, так і не був скристалізований у XVII-XVIII ст.1
Втім інтерес до мови пронизує культурно-громадське життя українського народу протягом XVIII і XIX ст. Спочатку цей інтерес мав суто антикварний характер і обмежувався укладанням словничків цікавих українських слів, ідіом, які згодом перетворилися у словники історичних реалій. Любов до мови була природною складовою локального патріотизму лівобережного панства. Замилування українською народною піснею під впливом західноєвропейського романтизму стало невичерпаним джерелом романтичних ідей та настроїв освіченого українства, наукових студій українських філологів, етнографів, істориків.
Поряд з почавшимся від творів І. Котляревського, Г. Квітки та ін. процесом стандартизації української мови, розгорталася й дискусія довкола її статусу та майбутнього. У працях М. Максимовича, О. Бодянського, І. Срезневського стверджувалася думка про самобутність і окремішність української мови, її статус мови, а не говірки будь-якої слов'янської мови (російської, польської, білоруської), про тяглість її синтаксичних традицій від найдавнішої доби до наступних періодів XVI—XVII ст. У відомому листі до І. Снєгірьова (1834) І. Срезневський доводить, що українська мова — не наріччя російської чи польської мови, що це — одна з найбагатших слов'янських мов, і хоча вона ще не оброблена граматично, її можна рівняти за гнучкістю та синтаксичним багатством із штучно витвореними мовами, словом, це - мова поетична, музикальна, живописна.
На Галичині проблема мови стає «життєвим нервом» аж не усе XIX ст. (М. Грушевський). В західних українських землях питання мови тісно перетиналося з проблемою національної ідентичності, що знайшло відображення в організації системи освіти та шкільництва. У 20-х роках XIX ст., коли під впливом пропольського елементу віденський уряд почав вводити польську мову в початкових школах, це викликало протест з боку свідомої української інтелігенції. Серед галицьких філологів виникає дві течії: 1) прихильників народної мови й 2) прибічників книжної традиції, тісно пов'язаної з ідеєю єдності з російським народом. Перші орієнтувалися на граматику М. Смотрицького (І. Могильницький), другі, представники церковно-ієрархічних сфер, -на церковнослов'янську мову, яку рекомендували для шкільного та літературно-наукового вжитку (М. Лучкай). Місцеву українську мову називали «русинською», а книжну, великоруську — «руською».
У романтичну добу українського національного відродження український народ несподівано виявився власником «най-багатшої високопоетичної словесності, яка ставила його врівень із сербським народом серед слов'янства і на одне з перших місць серед сучасних народів взагалі»1. Як бачимо, усвідомлення краси і ваги рідної народної мови поставило український народ у ряд самих найрозвиненіших і культурних народів Європи.
Мовно-репресивний характер мали навіть заходи обох центральних урядів, петербурзького та віденського, проти українського руху на російських та австрійських землях. Йдеться про боротьбу навколо початкових шкіл і мови викладання на Галичині, про «азбучну війну» (І. Франко), або «азбучну завірюху» (В. Сімович) 1859 р., валуєвський та емський укази російського уряду.
Певна річ, проблема мови протягом XIX ст. постає одним з потужних засобів національної і культурної ідентифікації українства, важливим чинником культурно-національного відродження в українських землях.
Наступна риса українського національного відродження зумовлена самобутніми формами духовного, культурно-громадського життя бездержавних народів. За браком легітимних форм існування літературні та наукові починання, духовні шукання української інтелектуальної еліти мали вигляд стихійних об'єднань, літературно-просвітницьких та науково-політичних гуртків.
Перші угруповання такого гатунку виникають у XVIII ст. в російських столицях Петербурзі й Москві у формі гмінів (зем-ляцтв українців). До кола «петербурзьких малоросів» належали О. Безбородько, Д. Трощинський, В. Рубан, Г. Калиновсь-кий, Ф. Туманський, Я. Маркович-молодший, М. Антоновський та інші.
Згодом на зміну земляцтвам приходять дедалі складніші форми об'єднань — таємні масонські ложі, декабристські організації, літературні салони у резиденціях багатих дідичів, високих посадових осіб, панських маєтках (гурток кн. М. Рєпніна, «хатній театр» Д. Трощинського, для якого писав Василь Гоголь), об'єднання творчої інтелігенції (гурток О. Паліцина, відомий під назвою «Попівська академія»), літературно-просвітницькі гуртки у Харкові 1820—1840 рр., найбільш відомий серед яких гурток харківських романтиків (А. Метлинський, І. Срезневський, М. Костомаров), гурток митрополита Євгенія Болховітінова у Києві 1820—1830 рр., гурток Є. Гребінки у Петербурзі 1830 р., гурток вихованців уніатської духовної семінарії у Львові, більш відомий під назвою «Руська трійця», врешті політичне товариство кирило-мефодіївських братчиків.
З часом гуртки творчої інтелігенції перетворюються на справжні розумові осередки, організаційні об'єднання діячів української науки та літератури. Найбільш відомі серед них редакційні гуртки довкола часописів «Основа», «Киевская старина», київський гурток, утворений діячами Старої Київської громади, які на початку 1870-х років скупчувались навколо Пів-денно-Західного відділу Російського географічного товариства.
Ці гуртки відіграли вирішальну роль у процесі накопичення та збереження інтелектуального потенціалу української нації, трансляції культурної традиції та духовного досвіду. Вони були єдиною можливою формою організації розумової праці, її апробації та поширення серед освічених кіл українського суспільства в умовах утисків та репресій, з одного боку, і відсутності національноорієнтованих культурних та наукових інституцій, з другого. В останні десятиліття XIX ст., на національно-політичному етапі процесу відродження в Україні гурткова форма літературно-наукової праці українства поступово замінялася діяльністю науково-дослідних установ, навчальних закладів у таких формах як кафедра, наукове товариство, наукова школа.
225
Важливу особливість українського національного відродження становить певна динаміка відродженського руху. Періоди толерантності та піднесення чергуються з періодами занепаду національного руху. Періоди піднесення припадають на кінець 1840 рр. у Наддніпрянській Україні та Галичині, що було пов'язане з виникненням першої політичної організації українства - Кирило-Мефодіївського братства, подіями 1848 р. у західних українських землях (скасуванням кріпацтва, виборами до віденського парламенту, початком галицько-руської періодики). Знаменною подією 1848 р. стало проведення першого з'їзду галицько-руських діячів (який не без гумору називали «з'їздом ста галицьких вчених»), внаслідок чого була заснована «Галицько-руська Матиця» на зразок чеських та хорватських, призначення якої полягало в тому, щоб бути осередком просвіти та письменства, видавати підручники для шкіл. При Львівському університеті відкрито кафедру південноруської мови на чолі з професором Я. Головацьким. У школах введено студіювання українською мовою.
Період 1870—1876 рр. характеризувався новим піднесенням українського руху, здебільшого у Наддніпрянській Україні. Виникнення студентських громад, інтелектуального середовища довкола Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві, який на той час зробився справжнім «осередком української думки та науки» (І. Франко), активна археографічна діяльність, робота Ш-го Археологічного з'їзду в Києві 1874 р., науковий рівень і надбання якого здивували європейський вчений світ — усі ці події та заходи спричинилися до формування нової української національної програми.
На чолі руху стояли інтелектуали з Наддніпрянщини, цвіт української інтелігенції — видатні історики, етнографи, мовознавці, літератори: В. Антонович, П. Чубинський, Ф. Вовк, К. Ми-хальчук, О. Кістяківський, М. Драгоманов, П. Житецький, В. На-уменко. Член Київської громади, відомий етнограф і музикант Микола Лисенко створив національну українську оперу. Органом Київської громади стала газета «Киевский телеграф».
Київські українофіли, як вважає І. Франко, дорожили зв'язками з російським прогресивним рухом і відкидали думку про будь-який державний український сепаратизм, домагалися лише поміркованих ліберальних реформ, сподіваючись на цьому ґрунті знайти місце для вільного культурного розвитку України1.
Велике значення для самоствердження українства мало утворення національного театру завдяки зусиллям М. Кропив-ницького. Пожвавлення відчувалось також у науковому та літературному житті Галичини. Створене у 1873 р. Товариство ім. Т. Шевченка на початку 1890-х років переживає «друге народження», коли під проводом молодого професора М. Грушевсь-кого воно перетворилося за своїм науковим і кадровим потенціалом на справжнє національне товариство на зразок європейських академій наук.
Щоправда, динаміка українського відродженського руху зазнала і періодів стагнації, великого занедбання і занепаду. І. Франко визначає три таких «антракти» в українському русі. Перший антракт у східних і західних українських землях припадає на кінець 1840—1850 рр. Репресії миколаївського уряду проти кирило-мефодіївських братчиків, перебування їх на засланні гальмували розвиток української думки. В Австрійській імперії після 1849 р. почалася «бюрократична реакція», що призвела до посилення польсько-шляхетського елементу на Галичині. Прикметою занепаду українського руху в західних землях була так звана азбучна війна. Галицький губернатор граф А. Голуховський подав віденському урядові проект, згідно з яким кирилицю намагалися змінити на латинку. Проект латинки для українського правопису був підготовлений Й. Ірече-ком. Для затвердження проекту була призначена спеціальна комісія, до складу якої входили галицький намісник, автор проекту И. Іречек, два австрійських урядовця та українські культурні діячі Я. Головацький, Й. Лозинський, церковний діяч М. Малиновський та ін. Більшість членів комісії виступила проти латинки й врешті-решт був прийнятий зреформований правопис на підставі кирилиці. Однак і ці дії центрального уряду викликали протест галицького українства.
Найбільш довгий і суворий антракт українського руху тривав із 1876 р. понад 20 років. Деякі поліпшення пов'язані з указом 1881 р. Майже два десятиліття тому представники реакційних кіл українства звернулися до російського уряду у 1874 р. з меморандумом, де ліберальне українство звинувачувалося у намаганні заснувати свою вільну республіку на чолі з гетьманом. Вважають, що автором цього документа був помічник голови Київської навчальної округи М. Юзефович, який домагався закриття Південно-Західного відділу у Києві. У 1875 р. створено спеціальну комісію у складі міністра внутрішніх справ, міністра освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандармерії та М. Юзефовича для пошуку засобів боротьби з українофільством. Рішенням, комісії заборонялася діяльність Південно-Західного відділу, а зібрані ним етнографічні та інші наукові матеріали були заарештовані, припинялося видання «Ки-евского телеграфа», з Київського університету було звільнено М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського. 18 травня 1876 р. виданий таємний Емський указ (у Німеччині) про заборону українського письменства. Указ забороняв ввезення до Російської імперії друкованої продукції українською мовою, друкування оригінальних, перекладних та популярних творів.
Відомим культурним осередком українського відродження стала Слобожанщина із столицею в Харкові. Тут була втілена в життя ідея українського університету, відкритого на кошти мешканців Харкова — купців, міщан та місцевих дворян. Професори Харківського університету, літератори, публіцисти, які мали зв'язки із слов'янськими вченими (Шафариком, Ганкою, Колларом), відчували на собі вплив східнослов'янських відроджень і своєю науково-практичною діяльністю свідомо чи стихійно сприяли поширенню та популяризації ідеї слов'янського федералізму на українському ґрунті.
Із постанням на Наддніпрянщині другого українського університету з 1830 рр. у Києві поступово стали скупчуватися кращі культурні та інтелектуальні сили українства, сюди перемістився центр національного відродження зі Слобожанщини та Полтавщини. У Києві постала перша політична організація зі своєю політичною програмою на засадах слов'янського федералізму
— Кирило-Мефодіївське товариство. Згодом після примусового
антракту в українському русі кінця 1840—1850 рр. пожвавлюєть
ся наукове й культурно-громадське життя активного українства,
г-г- 229
про що свідчить громадівський рух, утворення Південно-Захі-дного відділу, а навколо нього інтелектуального середовища, яке репрезентувало нову аполітичну, культурницьку програму українства, поставивши на чолі науково-літературну працю. Майже два десятиліття в умовах політичної реакції і мовно-репресивної політики щодо російського українства центром культурницького руху в Україні був редакційний гурток навколо «Киевской стариньї».
У ті короткі періоди, коли в російських ліберальних колах посилювався інтерес до українського життя, центром його вивчення ставав Петербург. М. Гоголь у 1830-х роках започаткував «малоросійську школу» в російській словесності. В ці роки виникає у Петербурзі гурток Є. Гребінки, куди входили знавці та цінителі української літератури, етнографії, історії М. Маркевич, О. Сошенко, В. Даль, І. Панаєв, Н. Кукольник, М. Глінкн, з 1837 р. вечори Є. Гребінки почав відвідувати Т. Шевченко.
Наприкінці 1860-х років, коли із заслання повернулися ки-рило-мефодіївці (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.), Петербург стає осередком оновленого українства, кращі сили якого гуртувалися навколо першого українознавчого видання енциклопедичного профілю «Основа».
Під час третього вимушеного антракту в українському національному русі центр культурного та наукового життя свідомого українства у 1880—1890 рр. переміщується з Наддніпрянщини до Галичини. Галичина стає, за словами М. Грушевського, справжнім «українським П'ємонтом», де українське національне відродження набуває зрілих ідейно-організаційних форм.
Характерною ознакою українського відродження є наявність двох типів національної свідомості, що було досить поширеним явищем у поліетнічних країнах, як-от: Російська та Австрійська імперії. В різних українських землях, як вважає проф. А. Кап-пелер, панували й різні типи національної свідомості. В підросійських землях, де уряд проводив репресивну політику, сприятливу асиміляційному впливові російського суспільства на українство, більшість української інтелігенції дотримувалась принципу подвійної лояльності. В західноукраїнських землях, навпаки, в структурах мислення національної інтелігенції переважало почуття виключної ідентичності1.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
