| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 14:28 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Дискусійною постає і проблема періодизації українського національного відродження. Більшість схем національних відроджень у бездержавних народів (фламандців, норвежців, фіннів у Західній Європі, чехів, словенців, литовців, українців у Східній Європі) ґрунтуються на узагальнюючих схемах національних відроджень, запропонованих чеськими вченими Мирославом Грохом, Юзефом Хлебовчиком, Емілем Нідергаузером. Мало вже не класичною стала схема національного відродження у «неісторичних», маргінальних народів, впроваджена М. Грохом. Він розрізняє: 1) період наукових інтересів, коли свідома частина інтелігенції накреслює перші контури національної свідомості; 2) період патріотичного відродження, коли у цей процес залучаються народні маси; 3) період масового національного руху з політичними течіями та наслідками2.
Американський дослідник української історії Р. Шпорлюк виділяє три фази в українському національному відродженні: 1) академічну; 2) культурну; 3) політичну. Перший етап почався в 1780 рр. після скасування автономного устрою, коли освічені українці, вважаючи, що українська національність вмерла, почали збирати для майбутності історичні документи, народні пісні, легенди, різні народні вироби тощо. На базі цих матеріалів писалися наукові студії з історії, мовознавства, літератури, етнографії. Другий етап національного відродження в східних українських землях почав бурхливо розвиватися після 1905 р., і навіть 1917 р. основної мети не було досягнуто. В Галичині друга фаза почалася у 1830—1840 рр. «і дуже швидко, бо вже 1848—49 рр. «наклалася» на неї фаза політична»1.
Схема канадського дослідника П. Магочия передбачає три етапи процесу відродження у східнослов'янських народів: 1) доба збирання спадщини; 2) організаційна доба, коли виникають культурні установи (театри, бібліотеки, школи, музеї, навчальні заклади, наукові та популярні видання), 3) політична стадія, на якій з'являються масові організації, партії, течії, активні в політичному процесі2. Як і Р. Шпорлюк, П. Магочий розрізняє етапи національного відродження в східних і західних українських землях. Щодо Наддніпрянської України, дослідник називає такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2) організаційний, 1840-1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. Перший етап почався з шукання історичного минулого, але стимулом було не бажання знання, а соціально-економічні потреби — узаконення дворянського статусу нащадків козацької старшини. Побічним продуктом цих намагань були публіцистичні трактати, історичні праці, етнографічні компіляції, народження нової української літератури. Важливу роль на другому етапі національного відродження в підросійських землях відіграв центральний уряд, за ініціативою якого був відкритий університет у Києві, створена Археографічна комісія, з'явилися наукові видання в Україні і за її межами («Киевлянин», «ЧОИДР»). Працю нового покоління культурних діячів репрезентувала нова трійця — М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. З огляду на те, що до кінця XIX ст. політика уряду коливалася між періодами толерантності та репресій, українське національне відродження не пішло далі організаційного етапу. Незважаючи на «неповність організаційного етапу», політичний етап почався на початку XX ст. внаслідок зростання нелегальних політичних рухів та революційних подій 1905 р. Завершилася політична стадія подіями 1917-1918 рр. і конкретними спробами здобути автономію, а згодом державну незалежність1.
В Західній Україні кожна з трьох стадій національного руху, на думку дослідника, була розвинута повніше і порядок їх був не такий як у Східній Україні. Національне відродження в підавстрійській Україні почалось з організаційної стадії. Цей етап, «накинутий згори», був ініційований політикою австрійського імперського уряду в останні десятиліття XVIII ст. (урівнян-ня греко-католицької церкви з панівною римо-католицькою, відкриття початкових шкіл з викладанням рідної мови, вищих навчальних закладів, переважно духовних семінарій, призначених для української інтелігенції, відновлення греко-католицької митрополії у Львові). Згодом політика австрійського уряду змінилася, і українському національному відродженню довелося починати наново: 1) етап збирання спадщини, 1816-1847 рр.; 2) організаційний етап, 1848-1860 рр.; 3) політичний етап, 1861-1918 рр.2
Як бачимо, інтерпретація загальних схем східнослов'янських відроджень на матеріалах української історії не завжди є виправданою і на практиці ускладнює визначення специфіки та закономірностей національного руху на українському Сході та Заході.
Осібно в цьому переліку стоїть схема І. Лисяка-Рудницького, згідно з якою українське національне відродження проходить три стадії:
1) шляхетську (з кінця XVIII ст. до 1840 рр.);
2) народницьку (1840-1880 рр.);
3) модерністичну (від 1890 рр. до першої світової війни). Рушійна сила першої доби - дворянська верства - плекала
занепадницькі настрої, що віддзеркалювало невідрадне становище українського дворянства, яке було знесилено миколаївським режимом, кризою кріпацької системи, моральним відчуженням від народу. Незважаючи на дворянський декаданс, місце шляхетської доби в процесі відродження І. Лисяк-Руд-ницький бачив у формуванні української національної свідомості, яка «творить ланку тяглості між козацькою та новітньою Україною»1. Щодо народницької доби, то дослідник вирізняє в її межах два підперіоди (етапи): «романтичний» (покоління ки-рило-мефодіївців) та «позитивістичний» (покоління Старої Громади)2. Для означення третьої доби процесу відродження автору довелося запозичити поняття «модернізму» з історії літератури. Для цієї доби характерним було послаблення системи самодержавства, розклад російської державної машини, економічний розквіт підросійської України, швидка індустріалізація та піднесення життєвого стандарту населення. На цей період припадає і пролетаризація селянства, і початки політичних рухів та партійної диференціації3.
Схема українського національного відродження, запропонована українським істориком В. Сарбеєм, враховує історико-те-риторіальний і політичний чинники. Перший період він характеризує як «дворянсько-шляхетський» (з кінця XVIII ст. до середини 40-х років XIX ст.), коли на передній край висувались Слобожанщина і Лівобережжя. Найвиразніше український національний рух виявлявся у Харкові, Полтаві, Ніжині. Другий -«різночинсько-народницький» етап (з другої половини 40-х до 80-х років XIX ст.) пов'язаний з Наддніпрянською Україною. На третьому етапі (з 90-х років XIX ст. до 1917 р.) найвпливовішим регіоном стає Східна Галичина з центром у Львові.
Конкретним результатом першого періоду було зародження нової української літератури, наукового українознавства, української преси, театру тощо. Другий період характеризувався політизацією національного відродження, поширенням громадського руху. Саме в цей період українські діячі по обидва боки російсько-австрійського кордону встановлюють і розвивають культурні і політичні зв'язки. На третьому етапі успіхи, досягнуті в культурно-освітньому і політичному житті галичан, стають «запалюючим прикладом» для українців Наддніпрянщини і певною мірою реалізуються ними внаслідок революції 1905-1907 рр. Контакти між західними і східними українцями підготували, на думку дослідника, «ідеологічний ґрунт для Української національно-демократичної революції 1917 р., якою логічно завершився понад столітній період українського національного відродження»4.
Має рацію і відновлена в сучасній літературі культурологічна схема українського національно-культурного відродження. Йдеться про схему М. Скрипника, яку використовує О. За-бужко:
1) «політичний» період означає, що остаточно перетворена на провінцію Україна, «орієнтуючись на народну мову та етнокультуру, почала виробляти культуру поки ще локального, «обласного значення»;
2) період, пов'язаний з «громадівським» рухом 70-х років XIX ст., «з його потужною культуротворчою спрямованістю», що був репрезентований мислителями загальнослов'янського рівня, як-от: М. Драгоманов, В. Антонович, П. Житецький та інші;
3) період «львівський, точніше «франківський» (за ім'ям зна
кової постаті цієї доби), став вирішальним «для самоусвідом
лення нації, сходження її до себе самої в культурі й через куль
туру»1.
Саме в останній період (від 80-х років XIX ст. до російської революції 1905 р.) українська культура відчуває вплив не лише російської, але, більшою мірою, інших світових культур, через засвоєння яких і відбувається усвідомлення власної самобутності, самототожності нації. Одним словом, сенс третього, «львівського», періоду процесу відродження становить, на думку О. Забужко, «витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку української політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб'єкта історії...»2.
Аналіз схем національного відродження в Україні свідчить, що автори цих схем керуються самими різними критеріями періодизації «відродженського» руху: класовими, організаційними, політичними, культурологічними тощо. Отже, в ситуації розмаїття підходів проблема критеріїв періодизації українського національного відродження постає як вирішальна.
З нашої точки зору, суттєвою ознакою процесу українського національного відродження є надмірна ідеологізація науки, культури, духовного життя України, політизація світогляду та мислення української інтелігенції. Ці процеси були типовими для жорстких політичних режимів, до яких належала Російська імперія. Якщо в таких умовах розумові зусилля російських інтелектуалів були спрямовані до витвору різноманітних соціально-політичних та теократичних утопій, то духовна енергія українських інтелектуалів зосереджувалася здебільшого на обороні права історичного буття свого народу, справі власної ідентифікації, національного самовизнання1.
Виходячи з цих міркувань, критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна політичної ідеології, ідеологічних настанов українства. Відповідно до цього критерію можна виділити такі періоди (доби) процесу українського відродження:
1) реставраційний (80-ті роки XVIII ст. - перша чверть XIX ст.);
2) романтичний (20-60-ті роки XIX ст.);
3) народницько-громадівський (60-80-ті роки XIX ст.);
4) національний, або національно-політичний, який за своєю
сутністю збігається з «модерністичною стадією» та «львівським»
періодом (90-ті роки XIX ст. — початок XX ст.).
Реставраційний період знаменує ще не відродження, а скоріше прагнення у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України у межах Російської імперії. Це період не тільки і не стільки збирання спадщини (за термінологією М. Гроха), скільки повернення спадщини. Провідною політичною ідеєю цієї доби була ідея українського автономіз-му, яка простежується від історичної публіцистики Г. Полети-ки до прагнень українських масонів та Малоросійського товариства 20-х років XIX ст. Спроби відновлення рештків автономного устрою, які зберігалися на теренах Лівобережної та Слобідської України пов'язані з практикою формування козацьких полків у 1812 р. та 1830 р.
Політичну платформу реставраційних ідей і проектів українських автономістів становить історичний легітимізм, метою якого було «відновлення старої державності в її давніх границях»2. Носієм цієї ідеології, поводирем національного руху на цьому етапі виступала найбільш культурна й активна верства українського суспільства — дворянство.
[Романтична доба посідає осібне місце в процесі українського національного відродження. Ідея народності, яка виникає в європейській поезії та літературі наприкінці XVIII ст. і досить динамічно поширюється на такі сфери інтелектуальної діяльності, як право, філософія, мистецтво, економіка, історія, на українському ґрунті дала чудові паростки. Одним словом, ідея народності влучно співпала із напівстихійними рухами і течія-ми, які мали на меті національну самоідентифікацію, самовизначення власної народності, народного характеру через вивчення народної культури, звичаїв, побуту, фольклорної творчості. Під впливом національних рухів слов'янських народів, так званих слов'янських відроджень у сфері політичної ідеології українства відбувається поворот від автономізму до ідеї слов'янської єдності, міжслов'янського федералізму. Невипадково саме на романтичній стадії українського відродження виникає перша політична організація і перша політична програма українства на засадах федералізму в особі кирило-мефодіївців.
Народницько-громадівська доба українського національного відродження почала оформлятися під впливом російського народництва. Втім, українське народництво мало свою специфіку та регіональні ознаки. Цікаво, що селянське питання в українському народництві було сформульовано раніше, ніж в російському. Однією з провідних в політичному спектрі ідей українського народництва була ідея національної окремішності. Специфічною рисою українського народництва була його просвітницька спрямованість, про що свідчить активна освітянська діяльність, відкриття недільних шкіл, видання підручників, утворення культурно-громадських установ (читалень, бібліотек, музеїв, театрів, друкарень), публікація джерел та документів, історичних пам'яток.
В різних українських землях народницький рух мав свої регіональні ознаки та форми. На Слобожанщині та Лівобережжі було поширене народництво, найбільш близьке до російського — народолюбство. На Правобережжі формою народницького руху стало хлопоманство. На Галичині народництво репрезентоване народовським рухом.
Національна, або національно-політична, доба становить вершину процесу відродження в українських землях. Саме у другій половині XIX ст. виникають перші форми національної рефлексії, ідеології націоналізму у вигляді активної національної свідомості. Це означало усвідомлення українством себе як етнічної, мовної й територіальної спільноти.
На даному етапі відбувається остаточно організаційне оформлення національного руху, активного в політичному процесі. До національного руху поступово втягуються широкі народні маси в західних регіонах, виникають політичні партії, течії, численні партійні об'єднання, починається ідейна диференціація українства на радикальне і консервативне.
Для цієї доби національного відродження характерна кристалізація ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.
Зрозуміло, що хронологічні рамки основних етапів процесу українського відродження мають доволі рухомий характер. В окремих регіонах ці періоди мали різну тривалість, іцо обумовлювалось відмінним геополітичним становищем, характером ідейно-політичних впливів, соціальною структурою населення, історичними і культурними традиціями, емоційно-психологічним настроєм різних станів українського суспільства, наявністю інтелектуальної еліти.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
