Все для історика
Четвер, 22.06.2017, 21:40
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Західноруські, або литовсько-руські, літописи - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Історіографія історії України(екзамен) » Західноруські, або литовсько-руські, літописи
Західноруські, або литовсько-руські, літописи
WARNINGДата: Неділя, 26.05.2013, 20:19 | Повідомлення # 1
Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Репутація: 1
Статус: Offline
Найвидатнішим явищем оригінальної літератури XIV — першої половини XVI ст. було літописання, що продовжувало та зміцнювало традиції початкового літописання Київської Русі і, насамперед, «ПовЂсти временных лЂт» та Галицько-Волинського літопису. Це так звані західноруські, або литовсько-руські, літописи і Короткий Київський літопис XIV — початку XVI ст.

Перші відомості про ці літописи подали польські письменники Я. Длугош, М. Бельський та М. Стрийковський, які користувалися ними при написанні своїх хронік. Дані Стрийковського про Литву і Білорусію з цих літописів на початку XIX ст. використав М. М. Карамзін для дванадцятитомної «Історії держави Російської», однак з деякою недовірою та обережністю. Ця недовіра відпала, коли І. Данилович у 1823—1824 рр. опублікував у «Dzennik wileński» перший, знайдений ним Супрасльський список. Згодом вчені відшукали ще цілу низку списків. У 1907 р. О. О. Шахматов і С. Л. Пташинський в сімнадцятому томі «Полного собрания русских летописей» опублікували разом з уривками 25 різних рукописних збірників західноруських літописів, серед яких найважливіші 13 списків: Супрасльський, Уварівський, Никифорівський, Академічний, Віленський, або «літопис Авраамки», Румянцевський, Красинський, Археографічний, Патріарший, Рачинського, Євреїновський, Дубровський і Биховця 1. Найповніший зведений опис усіх списків у дожовтневий час подали О. Шахматов і С. Пташинський (1907) 2 та В. Іконников (1908) 3, а в пожовтневий — Т. Сушицький (1929) 4, який крім аналізу різних частин літопису зробив спробу розглянути особливості стилю західноруських літописів.

1 Див.: Марченко М. І. Українська історіографія. К., Вид-во КДУ, 1959, с. 31.

2 Див.: Полное собрание русских летописей, изданное по высочайшему повелению императорскою Археографическою комиссиею, т. 17. Западнорусские летописи. СПб., 1907.

3 Див.: Иконников В. С. Опыт русской историографии. Книга вторая. К., 1908, с. 1489—1520.

4 Див.: Сушицький Т. Західноруські літописи як пам’ятки літератури. К, 1929.

Литовськими літописами ми їх називаємо умовно тільки тому, що вони були написані під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. За переконливою думкою багатьох дослідників, у складанні західноруських літописів було використано сучасниками Новгородський і Московський літописи XV ст. Найповнішим є список, що його опублікував 1846 р. Ф. Нарбут, а найближчим до української історіографії — Супрасльський (з Супрасльського монастиря, що біля Бялистока у Польщі).

Супрасльський список складається з трьох основних частин. Перша називається «Сказание о вЂрных святых князей руських», або «избрание лЂтописання изложено вкратце», де подано короткі відомості з київських, московських та новгородського літописів до 1427 р., і закінчується невеликим описом руських рік: Дніпра, Двіни і Волги. Друга частина — хронографічна (1431 —1446) і називається «ЛЂтописець великых князей литовскых», а третя (1447—1505) продовжує другу, де вже більше говориться не тільки про західноруські, а й південноруські землі. У свою чергу літописи складаються з окремих заміток, хронологічних дат, сказаній чи оповідань та повістей, які мають виражений тенденційний характер і відбивають гостру політичну та міжусобну боротьбу литовських князів. Все, звичайно, залежало від симпатій чи антипатій літописців до того або іншого князя, до литовської або руської землі.

Литовський літопис (список Биховця) починається з міфічної історії стародавньої Литви. У період загострення відносин між Литвою і Польщею напередодні Люблінської унії літописець робить цікаву спробу довести походження литовської шляхти від знатного римського роду.

Все це потрібно було для того, щоб зв’язати литовського князя Гедиміна з римським імператором Августом, що начебто володів не тільки Римом, а й всім світом. «ЛЂтописець великых князей литовскых» починається з переліку семи синів князя Гедиміна, де Ольгерда названо батьком короля Ягайла, а Кейстута — батьком великого князя Вітовта. Дуже докладно розповідається про усобиці Кейстута з Ягайлом. Повість ця дає підставу думати, що оповідач був сучасником і очевидцем тих подій. Далі говориться про покатоличення і шлюб Ягайла з дочкою польського короля Ядвігою, про розповсюдження католицизму в Литві, про втечу Вітовта до німців від переслідування Ягайла, про невдалий похід полоцького князя Андрія і смоленського Святослава проти Литви, і про перемогу над ними Вітовта та Скиргайла.

Привертає увагу тут цілісне оповідання про завоювання Поділля, в якому помітне зусилля довести, що цей край законно належить Литві, а не Польщі. Поділля у середині XIV ст. захопили литовські князі — брати Корятовичі, вони збудували Кам’янець та інші міста і обороняли свої землі від спустошення татар. Коли четвертий син Федір, що князював у Новгороді, почув про смерть своїх старших братів, він переїхав на Поділля і став там господарювати, не визнаючи над собою влади Вітовта. Тоді Вітовт пішов і силою захопив Поділля, а Федір Корятович змушений був утекти у 1397 р. під захист короля Угорщини Сігізмунда, який подарував йому Мукачівську домінію в долині річки Латориці.

Тенденційність літописця особливо помітна в оповіданні про боротьбу Литви з Смоленськом. У негативному плані змальовано смоленського князя Святослава і полоцького Андрія, які «много зла сотвориша христянемь на члвЂческы и на християнскыи, мучиша християн, иже ни в поганих ратех то не слышах таковых мук...» Завойовницьку політику Скиргайла і особливо Вітовта літописець називає любов’ю до землі Литовської, жалістю до «християн», над якими нібито збиткувався Святослав.

Неодноразове згадування міста Смоленська і подій в ньому не випадкове. З кінця XIII ст. він підпадає під владу Литви. Довгий час між Московським князівством і Литвою ведеться боротьба за Смоленські землі, влада переходить від одних до інших. Згодом таку ж боротьбу за «ожерелье Московского государства», як називав Смоленськ Борис Годунов, вели Польща і Росія, аж поки в другій половині XVII ст. Смоленськ назавжди був приєднаний до Росії. У записах про Смоленськ дуже помітний зв’язок і вплив Смоленського літопису на Литовський та й літописець тут звертав більше уваги на Москву, ніж на Литву. Розповідь про Вітовта закінчується невдалим його коронуванням, хворобою і смертю, після чого йде знаменита «Похвала о вЂликом князи ВитовтЂ», відома в кількох списках і редакціях. За характером свого змісту, особливістю композиції, стилю, а також незвичайним для літопису пафосом «Похвалу» можна розглядати як окремий художній твір, тим більше, що з історичного погляду він не має певного значення. Якщо увесь літопис написаний в стилі тодішніх ділових офіційних документів, то «Похвала» Вітовтові відзначається справді неабиякими літературними якостями. Литовський патріотизм та ідея національно-політичної незалежності Литви від Польщі досягають тут найвищого рівня. У пізніших редакціях панегіричний тон зменшується, спокійніше говориться про заслуги Вітовта, непомітно висуваються інші князі, залежно від того, в яких землях робився список — польських чи московських.

Частина оповідань літопису носить батальний характер. Це і повість про Ольгердову боротьбу з Москвою, і «сказаніє» про бій на Ворсклі з татарським царем Темиртиклуєм (1398), і оповідання про бій Вітовта і Ягайла під Дубровною, оповідання про боротьбу Казимира Ягайловича з чехами, і оповідання про битву між польським королем Ольбрахтом та волоським воєводою Стефаном (1497), і оповідання про бій московського князя Івана Васильовича з великим литовським князем Олександром (1499).

В останньому оповіданні згадується український князь Костянтин Острозький, якого послав Олександр на чолі з військом проти московського князя. У битві на Смоленщині під Ведрошем російські війська перемогли литовців, а Острозький був узятий у полон. Напевно, цю частину писав уже очевидець, який добре знав психологічний стан війська і зумів тонко передати настрої воєначальників і воїнів перед боєм та після поразки. Сучасника подій помітно і в вірогідному викладі історичних подій, і в жвавості викладу, і в свіжості вражень, коли подаються не тільки роки, а й місяці, дні та навіть періоди дня.

З інших ширших літописних записів слід назвати оповідання про одруження Ягайла з Ядвігою, сина Гедиміна Кейстута з Бирютою, бо «была велми красна тая девка и розумна», про любовний роман короля Августа з «панею Варварою Радивиловною». Вони також підтверджують думку, що автори їх — люди близькі до князівського двору — були в курсі всіх придворних подій та пліток навколо високопоставлених осіб.

Короткий Київський літопис

У Супрасльському списку поряд з Новгородським уміщений літопис під заголовком «Начало рускыхЂ князей Рускаго княженья», який прийнято називати Коротким Київським літописом. Він був складений десь на початку XVI ст. і охоплював події від 862 до 1515 рр. Особливо детальні записи подій і особисті спостереження літописця подані між 1491 —1516 рр., що дало підставу одним дослідникам твердити, ніби автором літопису міг бути киянин, а іншим, що автор був з волинських земель. У першій редакції літопису події доведені до 1382, в другій — до 1405, в третій — до 1461 і, нарешті, в четвертій — до 1505 р. з додатком про події 1481 —1500 рр. Цілком можливо, що всі ці редакції були об’єднані в Смоленську. Разом з тим не можна не помітити південнослов’янського патріотизму автора.

Справді, в літописі подано надзвичайно важливий матеріал з історії Київської землі, Волині, Білорусії та Литви XIV—XV ст. з точною вказівкою років, місяців і днів, зокрема, про нашестя татар на Київ у 1482 і 1496 рр., про великий мор у Литві, Польщі та Волині 1495 р., про розбійницькі наскоки татар на Волинські землі, про долю Волинської церкви, про місцеву шляхту та її ставлення до Литви і Польщі, про різні міжусобиці тощо. З особливою прихильністю ставиться літописець до одного з найбільших тодішніх українських магнатів Костянтина Івановича Острозького, який поєднував боротьбу за православну віру з вірнопідданством литовському великому князю і польському королеві. У 1515 р. він був посланий з військом проти московського князя Василя III і здобув під Оршею велику перемогу. Автор дає про це ціле оповідання, яким і закінчується Короткий Київський літопис. Він порівнює князя Острозького з Олександром Македонським, великим царем індійським Пором, з Авієм, сином Ровоама та іншими героями церковної і світської історії.

Звертає на себе увагу той факт, що автор, виражаючи ідеологію литовського князя і його васалів, все ж хоче направити силу не на православну московську землю, а на «рать татарскую», яка ще була на той час страшною і дикою силою, здатною по-варварськи знищувати людей і їхні культурні здобутки.

Зважаючи на відповідний світогляд, численні виписки з церковної літератури і насамперед біблії, а також на те, що до літопису було додане досить прихильне оповідання про відвідування в 1543 р. Супрасльського монастиря польським королем Сігізмундом-Августом, можна твердити, що авторство Короткого Київського літопису належить якійсь особі духовного стану, добре обізнаній з західноруськими літописами та різного виду хронографами. Таку думку підтримував і О. І. Білецький, який писав: «Наприкінці XV і на початку XVI ст. виникають літописні компілятивні збірники, що об’єднують місцеві літописи, створені в різних частинах Білорусії й Північної України, переважно в монастирях. За зразок здебільшого правлять старі літописи, і мова цих компіляцій близька до старої церковної» 1.

1 Білецький О. І. Зібрання творів у 5-ти томах, т. 1, с. 263.

Разом з тим у мові та стилі західноруських літописів було багато нового. Продовжуючи традиції київського літописання, і зокрема Галицько-Волинського літопису, укладачі і переписувачі вносили чимало елементів російської, української і білоруської мов, що почали вже тоді формуватися і впроваджуватися в книжності. Якщо той чи інший список був зроблений на південноруських землях, то в ньому, зрозуміло, було більше елементів української мови, якщо в західноруських землях, то білоруської, а коли в північноруських, то російської мови. Більш консервативні ті частини, які писалися при дворі литовських князів, з широким цитуванням грамот, указів, актів.

Традиційність стилю помітна в описі боїв, перемог чи поразок, промовах і діалогах, генеалогії князів, сталих епітетах, метафорах, порівняннях, наприклад: «Пришед ко Браславлю и выма Браславль, пришел ко Сокольцю и Сокольця вынял, пришел ко Каменцю вночи и Каменца добыл»; «В лЂто 6872 (1364) князь Дмитреи Ивановичь ходи ратию к Суздалию»; «Господине княже Володимире, приЂхали есмя к тобЂ ото всих Ятвязь, надЂючись на бога и на твое здоровие, господине; не помори нас, но перекорми ны соби пошли, господине, и нам жито свое продать, а мы ради купим чего восхощешь воску ли, бЂли ль, бобров ли, чорных чи кун, серебра ль мы рады дамы»; «безбожный царь Мамон собра воя многа и всю землю Половецьскую...»; «яко дЂты ко отцю, яко пчелы к матцЂ, яко жающи воды ко источнику»; «взять град Переяславль копьем» та ін.

Хоч укладачами або переписувачами окремих списків литовського літопису були представники духовенства, він за своїм характером, як і Галицько-Волинський літопис, має в основному світський напрям. Здебільшого це видно у незначному цитуванні книг «священного писання», в розумінні справжніх причин перемог чи поразок князів (не від бога!), в поетичних описах природи, у використанні народнопоетичної символіки тощо. Вводячи легенду про заснування литовської держави римським князем Полемоном і його родичами, літописець пише, що вони «пошли до реки Дубисы... и над нею нашли горы высокие и на оных горах ровнины великие и дубровы роскошные и розмаитое офитости наполненых», або в іншому місці: «И зашли за реку Велю и потом перешли реку Немон и нашли в четырех милях от реки Немна гору красную и сподобалося им и вчинили на неи город». У Євреїнському списку є досить поетичне оповідання про стосунки Ольгерда з московським князем Дмитром Івановичем. Спочатку вони були в дружніх стосунках, але раптом Дмитро посилає до Ольгерда свого посланця з символічним дарунком — огнем і шаблею, що означало: «вЂдати то буду в земли твоеи по краснои вЂсни и по тихому лЂту». Ольгерд, запаливши кресалом губку, віддав послу з такою відповіддю: «Дай то государю и скажи ему, что у нас в Лит†огонь еще сон извЂчает мнЂ хртячи в моеи земли быти по краснои вЂсни и по тихому лЂту а яз у него буду на велик день и поцелуя его красным яицом щитом и сулицею а божиею помощию к городу Моск†копие свое прислоню». Зібравши велике військо, Ольгерд справді на Великдень несподівано з’явився під стінами Москви і змусив непідготовленого до битви московського князя просити миру. На знак перемоги Ольгерд «приехал к городу и копие свое к городу приклонил», кажучи, щоб про це завжди пам’ятав Дмитро. Як бачимо, це вже ціла поетична картина, яка є окрасою літопису.

Зіставляючи різні літописи, дослідники вірно констатують, що західноруські, або литовські, літописи хоч і поступаються своєю образністю, яскравістю і жвавістю викладу перед Галицько-Волинським, але все ж таки стоять досить високо і в окремих місцях за художніми якостями аніскільки не нижчі, ніж оповідання «Похвала Вітовтові» чи про похід Ольгерда.
 
Форум » Навчання » Історіографія історії України(екзамен) » Західноруські, або литовсько-руські, літописи
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz