| DANTE | Дата: Неділя, 26.05.2013, 17:24 | Повідомлення # 1 |
|
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Статус: Offline
| Під періодизацією історичної науки, становлення і розвитку історичної думки розуміють науковий метод, що передбачає Систему процедур, прийомів і способів , спрямованих на виділення в історіографічному процесі найбільш важливих епох , періодів , етапів за спільними ознаками і критеріями . Період в історіографії - це умовно окремий відрізок часу в історіографічному процесі, який характеризується рядом спільних рис, відмінностей і особливостей у порівнянні з інши-ми періодами, має свій початок і відносну завершеність . Основу періодизації становлять певні правила або критерії, тобто ознаки чи їх сукупність , які й служать мотивацією виділення періодів . Про які критерії періодизації йде мова в українській історіографії? По- перше , це найважливіші рубежі світової і української історії . Існуюча періодизація історії Ук-раїни є тим тлом, на якому аналізується українська історична думка . По- друге, зародження принципово нових явищ у суспільному, науковому, культурному , ідейному і духовному житті, які змінили або істотно вплинули на характер і змістісторичних знань, історичної думки . Йдеться, зокрема , про зародження писемності, утворення давньоукраїнської держав-ності, запровадження християнства , розвиток друкарства , поширення просвітництва, фотографії , звукозапису і т. д . По-третє , це поява нових історичних праць, які стали важливою віхою у формуванні історичної думки . До них можна віднести , наприклад , появу Київського літопису , « Повісті минулих літ», козацьких літописів,«Історії Русів», « Історії України-Руси» М . Грушевського і т. д . По- четверте, заснування осе-редків і товариств, наукових інституцій історичної науки, істо -ричних шкіл, формування течій і нових напрямів історичної думки , виникнення нових історичних часописів і видань тощо. Застосовуючи згадані та інші критерії періодизації, можна окреслити вісім основних періодів розвитку української істо -ричної думки і науки. їх витоки сягають у дохристиянські ча -си , коли у свідомості протоукраїнців побутували найпростіші, нерідко примітивні уявлення у вигляді міфів, легенд , пере -казів, інших жанрів усної творчості, запам 'ятовування подій і фактів , їх усної передачі . Перший період української історичної думки пов'язаний з княжою добою , з історією Київської Русі , Галицько- Волин -ської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії , але й в хронологічній послідовності виклали найваж-ливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення істо -ричного процесу. Давньоукраїнські літописці і мислителі були обізнані з античною, зокрема давньогрецькою історичною думкою, а русько -візантійські політичні, культурні та духовні зв 'язки сприяли поширенню на теренах України-Руси еллінсь-кої історичної традиції. Винятково важливу роль уформуванні суспільної історичної свідомості відіграла релігія , зокрема християнство , яке сповідувало нові духовні цінності та нову візію походження світу, людського життя, поділу історичного процесу на дохристиянські та християнські часи ( нову та стару ери). Формування української народності, її ' національних ознак супроводжувалося утвердженням української ідентичності , що об 'єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців , їх самобутність і окремішність. Упродовж ХУ-ХУІ ст . на істо -ричну свідомість українців потужно впливала західноєвро-пейська культура та історія . Другий період охоплює козацько -гетьманські часи . Заро -дження українського козацтва , заснування Запорозької Січі , держави Богдана Хмельницького , Гетьманщини , розвиток шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій - все це помітно вплинуло на розвиток історичних знань, позначилось на формуванні козаць -крї історіографії , сприяло вивченню історії в системі освіти , по-ширенню історичних знань у суспільстві . Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій , діячів церкви сприяла зростанню загальної культу -ри українського народу , створенню навчальної та полемічної літератури , особливо після Берестейської унії (1596). Твори М. Смотрицького, І. Вишенського, Ю. Рогатинця, Д. Туптала, С. Яворського , Ф. Прокоповича та інших мали не тільки тео-логічну, а й історичну спрямованість . Історичний зміст стає озна -кою нових форм усної творчості , інтермедій , вертепу, народних дум . У козацькі часи дістають поширення такі різновиди фік-сації історичних подій, як щоденники , козацьке літописання, мемуаристика . Вершиною української історичної думки цієї до-
би стали літописи Самовидця , Г . Граб'янки та С. Величка, в яких з історії логічно виводилася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, а її ге -роїка поєднувалася зутвердженням ідеї нескореності українців . Третій період, який охоплює другу полови -ну XVIII - початок XIX ст ., його особливість полягає в тому, що він дав перших професійних істориків і заклав основи української історичної науки . Праці С . Лукомського, П . Симоновського , В . Рубана, 0. Рігельмана , літературно- філософські твори Г . Сковороди , 1. Котляревського, П . Гулака-Артемовського , Є . Гребінки, Г . Квітки - Основ ' яненка, М . Шашкевича, Я . Головацького,І . Вагилевича , а згодом Д. Бантиша - Каменського, М . Марке-вича та інших сприяли формуванню почуття окремішності ук -раїнського народу , самобутності його мови, культури , звичаїв, традицій , історії . Традиції козацького літописання дістали якісно нове відо -браження в « Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини . Черво-ною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний , культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь -яких іноземних поневолювачів. В . Кравченко виділяє в межах другої половини XVIII -першої чверті XIX ст. 4 етапи розвитку української історіо -графії : а ) 60-80- ті рр. XVIII ст . пов' язані зі зміною соціаль-ного складу істориків , еволюцією жанрів історичної літерату -ри, формуванням просвітницької історіографії ; б ) 90-ті рр. XVIII - початок XIX ст . - активне засвоєння українською історіографією впливів етнографії, славістики і мовознавства , становлення історичного краєзнавства ; в) 20-ті рр. XIX ст . -створення першої узагальнюючої наукової праці з історії України; г) друга половина 20- х - початок 40- х рр. XIX ст . -перехід від просвітницької до романтичної історіографіїДруга половина XVIII - початок XIX ст . - це відлуння в ук -раїнській історичній думці західноєвропейського історіософ -ського напряму - романтизму, що мав в Україні своє власне козацьке коріння. Романтизм сприяв пробудженню націо-нальної свідомості , ставав світоглядною основою протистоян -ня великодержавницької ідеології Російської та Австрійської імперій. Четвертий період це Середина XIX ст . - , який представле -ний працями істориків , що заклали національні традиції ук-раїнської історіографії. Університети у Львові , Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях, Київська археографічна комісія, Київський архів давніх актів, Товариство Нестора Літописця стали важливими осередками вивчення українських старо-житностей, збирання і публікаціїджерел, написання наукових праць з української історії . Особливо помітним був внесок в історичну науку праць М . Максимовича, М . Костомарова,
П . Куліша та ін. Винятково глибокий слід на формування національної істо -ричної свідомості українського народу мала літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї , національного ви-зволення українського народу, він дав своє розуміння ук-раїнської історії у творах « Тарасова ніч», « Гамалія», « Гайда-маки», « Іван Підкова»,« Розрита могила », « Великий льох » та ін . Спадщина Т. Шевченка відкинула конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної історії Малої і Великої Русі , пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії, і цим заклала фундамент національного бачення української історії . Шевченкове поєднання ідеї націїз найвищими гуманістичними цінностями стало наріжним ка -менем майбутніх народницького та національно-державниць-кого напрямів української історіографії . \ П ' ятий період складають Остання чверть XIX - початок XX ст . , який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій. Наукова творчість В . Антоновича та Його учнів, діяльність Київської історичної школи докумен -талістів, Наукового товариства імені Шевченка, синтез історії України, здійснений М . Грушевським, його наукова школа істориків у Львові , створення Українського наукового товари -ства в Києві - все це завершило процес виокремлення україн -ської історіографії як національного феномену, що відігравважливу роль у формуванні ідентичності українського наро -ду. Вагомий внесок у збагачення української історичної дум -ки, її європеїзацію зробили М . Драгоманов, Б . Грінченко,
І . Франко, Леся Українка , Д . Донцов та ін ., які сприяли при -лученню української історіографії до західноєвропейських цінностей. Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., з якою пов'язані не тільки відновлення національної державності України, її незалежності та соборності , але й могутній поштовх розвитку української історичної думки , формування її національно- державницького напряму . Саме в Добу революції найвидатніший український історик з світовим іменем М . Грушевський став творцем Української Народної Республіки , яка розглядалася правонаступницею княжої та козацько - гетьманської державності українців. Шостий період - це 20- ті - початок 30- х років XX ст ., коли під натиском більшовицьких збройних сил Українська рево -люція задихнулася, а на Україну було експортовано тоталітар -ний режим , водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина , Закарпаття опинилися під владою Польщі, Ру-мунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі . До того ж по мірі насадження історичній науці більшовицької ідеології наростав спротив національно свідомих і патріотичноналаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії . Історики Західної України І . Крип'якевич , С . Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко , В. Липинський обстоювали історичну правду , виводили повчальні уроки з української історії . Благотворний вплив на розвиток історичних досліджень в УСРР мало повернення в 1924 р. М. Грушевського в Україну,діяльність створених ним історичних установ у системі ВУАН . Збагаченню історичної думки служили праці Д . Багалія,Д . Яворницького, М . Слабченка та ін. Згортання політики українізації, так званий новий курс Сталіна, роздмухування репресій , у т. ч . і супроти істориків , ідеологізація історичної науки - все це вкрай негативно від-билося на її розвитку, зрештою призвело до втрати нею своїх наукових функцій. Сьомий період, що тривав з середини 30- х до другої по-ловини 80- х рр. XX ст ., чітко простежуються що не менше три підперіоди , або етапи, у розвитку української історичної науки. Це - остаточна заідеологізованість офіційної історіо -графії в УРСР, нова хвиля спалаху національної свідомості істориків у роки Другої світової і радянсько-німецької воєн та поповнення наукових сил української діаспори . Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської -Василенко, інших істо -риків, заснування Українського історичного товариства і часо-
пису « Український історик» остаточно утвердили своєрідну двоколісність української історіографії : наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР. Для останньої деякі короткочасні позитивні зрушення були пов'язані з хрущовською « відли-гою », з критикою культу особи Сталіна, з лозунгами М. Горба-чова про перебудову , гласність і плюралізм. Для 30-80- х рр. XX ст . характерні, з одного боку , енцикло -педизація історичних знань , а з другого боку - створення ряду ідеологем, які надовго догматизували історичну науку. Двоколісність розвитку української історичної науки на мате -риковій Україні та в діаспорі , ідеологічне протистояння між двома її течіями, їх своєрідна змагальність і перевірка на життєвість дали поштовх до аргументації точок зору , водночас засвідчили глибоку кризу і безперспективність радянської історіографії . Восьмий , або сучасний , період започаткований на рубежі 80-90- х рр. XX ст . і пов'язаний , головним чином , із рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіо -графії , досягненням її соборності. Для цього періоду характер -не банкрутство партійно - класової методології, ліквідація контролю над діяльністю істориків , дерусифікація установ історичної науки і наукових видань , створення нових інсти-туцій, повернення праць В . Антоновича, М . Грушевського,М . Аркаса, О . Єфименко, Д . Дорошенка, О . Оглоблина, Н. Полонської - Василенко та ін. До честі більшості колишніх радянських істориків можна віднести те , що вони зуміли ди-станціюватись від ідеологічних схем і нашарувань тоталітарної Доби, розірвати з пануючою в СРСР методологією історичних досліджень , прилучитися до національних традицій україн -ської історіографії . Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні вирос-ла нова генерація молодих , незаангажованих істориків , які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Зусил-лями науковців старої і нової генерації, інколи у співпраці з істориками української діаспори , підготовлений ряд солідних праць, курсів лекцій і підручників з історії України, всесвітньої історії , які утверджують нове бачення етногенезу українського народу , його національної ідеї , боротьби за волю і Державну незалежність у контексті світової історії . Поступо-°о долаються ідеологічні стереотипи , формується якісно нова історична свідомість українського суспільства , хоча цей про-цес досить складний і суперечливий, він наштовхується на спротив українофобів , на кризові явища в розвитку самої істо -ричної науки, успадковані від минулого. Звичайно, будь - яка періодизація умовна, що є характернимі для запропонованої хронологічної схеми розвитку україн -ської історіографії . І все ж вона дозволяє простежити як деякі загальні тенденції нарощування знань, утвердження їх науко-вості, трансформації в науку, так і виявити певні особливості,об' єктивні і суб ' єктивні труднощі, прорахунки, характерні для кожного зозначених періодів.
Таким чином , науково-методологічне значення періодизації розвитку української історичної думки полягає в тому, що во -на , по -перше , допомагає простежити безперервність і наступ-
ність, спадкоємність і тяглість історіографічного процесу, по- друге, вона дає ключ для виділення в межах кожного історіографічного періоду найважливіших концептуальних положень і висновків, для окреслення особистого внеску провідних істориків у збагачення і примноження знань ; по -третє, на основі періодизації застосовуються найбільш досконалі методи дослідження генези української історичної думки , які дають змогу об' єктивно оцінити її здобутки , окреслити вузькі місця і визначити перспективні проблеми подальшого розвитку національної історіографії , шляхи підвищення її ролі у формуванні наукового світогляду та історичної свідо-мості українців, у прискоренні державотворчих процесів .
|
| |
| |
Головна 
