Питання іст коз. Визв.війни в роб М.О Максим.-іст. коліївщ. - Форум
Все для історика
Середа, 07.12.2016, 11:31
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Питання іст коз. Визв.війни в роб М.О Максим.-іст. коліївщ. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Історіографія історії України(екзамен) » Питання іст коз. Визв.війни в роб М.О Максим.-іст. коліївщ.
Питання іст коз. Визв.війни в роб М.О Максим.-іст. коліївщ.
DANTEДата: Неділя, 26.05.2013, 16:48 | Повідомлення # 1
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Репутація: 1
Статус: Offline
Наукові дослідження М.Максимовича дають усі підстави назвати його ім’я в ряду найвидатніших діячів української історії ХІХ ст. Його наукові висновки про історичний шлях України склали передумови для становлення української історіософської школи. Сучасні дослідження історії козацтва і Запорозької Січі не можуть вважатися повноцінними без огляду на науковий доробок М.Максимовича.

Історіографічний огляд оголошеної теми свідчить, що праці Максимовича цікавили багатьох дослідників (В.Сергієнка [1], М.Марченка [2], П.Клепацького [3] та ін.), але лише М.Мельник [4] проаналізував його праці, висвячені козацтву. Тому автор поставив перед собою завдання щодо аналізу спадщини вченого з історіографії історії Запорозької Січі.

Джерельною базою для цього стали праці самого Максимовича та інших істориків його доби, а також провідні сучасні дослідження, де висвітлюються питання ґенези Запорозької Січі. Від її витоків до XVIII ст.

Метою автора було проаналізувати роботи М. Максимовича з позицій сучасної науки.

Максимович висловлював судження з багатьох питань історії України - від найдавніших часів і до сучасної йому епохи. Предметом особливої уваги Михайла Олександровича було козацтво взагалі і Запорозька Січ зокрема.

М.Максимович вважається першим істориком Коліївщини. Йому належать праці «Сказание о Колиивщине» (1839), «Вести о гайдамаках» (1845), та «Млеевский староста Данила Кушнир» (1865). «Сказание о Колиивщине», написана у той час, коли жоден предстаник української історіографії цього питання не досліджував. Але сам твір надрукували лише після смерті Максимовича у 1875 р. В 40-х рр. XIX ст. автор спирався на обмежене коло джерел: народні пісні, перекази і спогади старих людей, рукописні матеріали польською мовою [5]. Історик по-новому (в порівнянні з його сучасниками) розглянув рушійні сили, причини і характер Коліївщини. Головною діючою силою цього руху Максимович, як згодом підтвердили дослідники XIX і XX ст., вважав козацтво, очолюване запорожцями, і селянство Правобережжя України, яким протистояло польське панство і єврейські орендарі та шинкарі. Головною причиною Коліївщини він називає гоніння православної віри, розпочате Жигимонтом ПІ. Вчений переконаний, що захист віри обернувся в захист України і півстолітню війну з Польшею. Дослідник розглядав Коліївщину як продовження національно- визвольної боротьби українського народу в єдиній ланці усіх попередніх козацьких рухів XVII - початку XVIII ст. Погляди на причини і винуватців Коліївщини історик прагнув розкрити у статті «Млеевский староста Данила Кушнир». Роздуми Максимовича над Коліївщиною були близькі до тих, які висловив через кілька років Т.Шевченко у поемі «Гайдамаки» [6]. Він так само, як і Шевченко у зв’язку з тодішнім станом суспільної думки та історичної науки не зміг виявити справжні закономірні причини поступового занепаду Польщі, настання кризи її суспільного ладу і політичного устрою. Тому ці причини Максимович і Шевченко, не зважаючи на їхні різні суспільно-політичні погляди, шукали в ідеях польських і козацьких керівників. Починаючи від другого розділу «Сказание о Колиивщине» перекликається з іншою працею історика - «Вести о гайдамаках», що була спрямована проти книги А.Скальковського «Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII ст.». У цьому творі автор характеризує запорозьке козацтво як невід’ємну частину українського народу, його участь у гайдамацьких рухах XVIII ст., зокрема в Коліївщині. Науковець виправдовує боротьбу гайдамаків і оцінює рух Коліївщини як прогресивний, хоча переважна більшість його сучасників, зокрема П.Куліш, А.Скальковський, ставились до нього різко негативно. Він показує його справедливим народним рухом, який, не зважаючи на поразку, підготував кінець Польщі.

Із діячів першої половини XVII ст. найбільшу увагу дослідник приділяє П. Сагайдачному. Свій погляд на постать гетьмана він виклав у статтях «Исследование о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном» (1843), «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном» (1850). Коли вчений взявся висвітлювати діяльність гетьмана, в історичній літературі ще не було створено об’єктивної оцінки ролі Сагайдачного в історії казацтва. Його особа подавалась однобічно, перебільшувалися угодовські тенденції політики гетьмана щодо Польщі. Погляди М.Максимовича на це питання вирізнялись оригінальністю з точки зору тогочасної історичної науки. Історик вважав Сагайдачного другою особою після Б. Хмельницького як у справах військових, так і в державних. Його висновки щодо ролі Сагайдачного у справі українсько-польсько- російських відносин були протилежні твердженням попередніх і сучасних досліднику істориків. Критикуючи погляд Бантиш-Каменського (за яким Сагайдачний ходив на Москву тільки тому, що боявся втратити гетьманство), Максимович назвав його особистою думкою історика. Дослідник шукає історичну істину і розкриває свої здогадки щодо відмови Сагайдачного від штурму Москви, який він міг здійснити. Історик вважає, що гетьман прагнув дійти згоди з православним царем. Про це свідчить той факт, що 300 козаків не повернулися після московського походу в Україну, а за розпорядженням гетьмана пішли служити «на государево имя» [7] до його столиці.

Максимович поставив діяльність Сагайдачного в нерозривний зв’ язок з історичними обставинами, в яких перебувало козацтво на початку XVII ст., вважаючись підлеглим військом польського короля: козаки змушені були виконувати військові обов’язки, які несли. Причому вони воювали не тільки з Росією, а й з усіма державами, з якими ворогувала Польща. Титул «Військо його королівської милости Запорозьке», що його носили козаки і їх гетьмани, не був формальністю, він означав юридичну і фактичну належність України та козацтва до польської корони. Максимович розрізняв історичні періоди, у яких діяли П. Сагайдачний і Б.Хмельницький. Цю відмінність він підкреслював не раз, і все ж вважав мету обох гетьманів однаковою - визволення України з польської неволі. Максимович акцентує, що важливе місце в оцінці історичних подій початку XVII ст. і ролі в них Конашевича зайняло питання його боротьби з Туреччиною і Кримом. Історик вірно оцінив Сагайдачного у цих війнах, назвавши гетьмана грозою для татар і турків, яких він громив безперервно на морі і на сухопутті. Розглядаючи довгий ряд козацьких змагань з турками, Максимович першим вказав на значення переможних битв козаків, здійснених під його проводом. Він підкреслював, що, незважаючи на заборону польського уряду козаки на чолі з Сагайдачним ходили на Крим, Туреччину і їх походи розглядалися народом як праведна справа усього християнського світу в боротьбі з бусурманами.

Дослідник охарактеризував Сагайдачного не лише як запорозького та козацького вождя, а й як виразника інтересів усього народу в найголовніших сферах його політичного і воєнного життя: він відновлює православну метрополію (1620 р.), відправляє посольство П. Одинця в Москву до царя й служить йому загального ворога, бере участь у Хотинській війні з Туреччиною на боці польського короля. Описуючи Хотинську війну, історик вказує на провідну роль у перемозі запорозьких козаків, на їх гідну поведінку під час цієї компанії. Вивчаючи біографію Сагайдачного, Максимович виявив, що Петро був сином самбірського шляхтича, який не мав відношення до пісні «Ой на горі та й женці жнуть», бо це була епоха П.Дорошенка. Під пером історика Конашевич-Сагайдачний шляхетно прожив своє життя і шляхетно помирав після Хотина. Максимовичу належить першість у розвіюванні міфу про постриг Сагайдачного в монахи та поясненні суті явища «вступу до братства» певної особи. Услід за Енгелем та Бантиш-Каменським історики вважали, що гетьман, вступивши до братства, пішов у монастир. Дослідник вказує, де був похований Сагайдачний, і що його могилу не пощадив безжальний час.

У творі «Бубновская сотня» (1848 - 1849) автор проаналізував перебіг подій з історії України XVI - XVIII ст. на тлі конкретного об’єкта - Бубновської сотні в рідному для нього Золотоніському повіті. Історик констатує, що виникає містечко Бубнов як сторожовий козак за часів Д.Вишневецького. Згодом дніпровське козацтво, вважає автор, стало головним захисником українського народу та ініціювало після прийняття Польшею церковної унії ряд ополчень за віру проти вірогонителів. Дослідник у короткому історичному екскурсі загальної історії зупиняється на діяльності провідних керманичів Запорозького козацтва: Д. Вишневецького,

С.Наливайка, Г. Лободи та ін. Максимович показує, як тісно переплетена історія малої батьківщини з історією України та Запорозької Січі. Його земляки допомогають козацьким та запорозьким лідерам укріпляти і боронити кордони України, не стоять осторонь великої політики Б.Хмельницького, Д.Апостола, К.Розумовського, беруть участь у Коліївщині, періодично відряджають своїх синів до Січі. Серед них був і кошовий атаман І. Малашевич. За свідченням автора бубновські запорожці приписувались до товариства Канівського куреня і, як правило, опікувались церквами та храмами своїх земляків. В даній роботі Максимович подає своє бачення подій другої половини XVIII ст. Він констатує, що з історичної арени майже одночасно сходять у небуття Запорозька Січ, татарська орда та великий можновладець Г.Потьомкін, який за життя мав усе, чого лише душа бажала «а умер ни при чем, в бездомной степи, как сиромаха запорожский». Цікаве зауваження Максимовича, щодо розташування

Чорноморського казацтва в Тамані, де за часів Київської Русі було Тмутараканське князівство. Історик пов’язує це місце з витоками Січі: «Может быть, то Лукоморье было и колыбелью казачества, которое так шумно развернулось потом за порогами днепровскими, где сложил свою чубатую голову воинственный князь Святослав?».

В листах до польського історика М.Грабовського «О причинах взаимного ожесточения поляков и малоросиян, бывшего в XVII веке» (1858) М.Максимович проаналізував усю передісторію Визвольної війни, вказав на необгрунтованість тверджень польських дослідників про начебто прогресивну роль Польщі стосовно колонізованого півдня України. Автор прагне висвітлити причини, через які між козаками і Річчю Посполитою періодично вибухали війни. Він заперечує польський вплив на утворення та устрій запорозького товариства і вважає, що «казачество Запорожское, или низовое, существовало задолго до 1569 года, с которого можно вести начало исторического влияния поляков на Украину». В роботі автор подає дати розповсюдження козацтва (перша половина XVI ст.), відомості про його перших керманичів (П.Лянцкоронського, В.Хмельницького, Д.Вишнивецького). Історик звинувачує поляків у жорстокій по відношенню до українського козацтва політиці, через яку тисячі придніпровських козаків переселялися до Московської держави, на Донець, у Слобідську Україну. Дослідник розкриває сутність козацької логіки, за якою Україна прийняла об’єднання з Польшею в одну Річ Посполиту на праві людей рівних з рівними, вільних з вільними (1569 р.).

Як Конашевичу Сагайдачному, так і Б. Хмельницькому Максимович відводить дві праці, близькі між собою за змістом. Перша - «Воспоминания о Богдане Хмельницком», написана в зв’язку з двохсотріччям з дня смерті гетьмана і виходом у світ монографії М.Костомарова «Богдан Хмельницький» (1857). «Красе и славе казачества южнорусского» присвячує Максимович другу роботу, «Письма о Богдане Хмельницком» - низку своїх листів з приводу праці М.Костомарова «Богдан Хмельницький», адресованих М.Погодіну (1-5 листи, 1859 р.) та автору дослідження (6, 18, 1860 р.). В них розкривається діяльність козацтва та Запорозької Січі в добу Б. Хмельницького. Автор подає своє бачення образу Хмельницького, розвінчує ряд міфологічних тверджень дослідників XVIII - першої половини XIX ст. і вказує їх походження, уточнює факти і хронологію української історії, які з подачі козацьких літописців та польських істориків некоректно вживались у працях вчених ХІХ ст. Так історик, критично опрацювавши свідчення про гетьмана, заперечує і вважає міфами наступні факти його біографії: розповідь про взяття ним у полон двох татарських князів з роду Кантемирів, епізод у Бродському замку, участь у козацьких повстаннях 20-30 рр. XVI ст., Цецорський полон. Виправленню з боку науковця підлягали наступні факти: ототожнення Барабаша і Ормянчика, дата приїзду Хмельницького до Києва (кінець 1648, а не січень 1649); перекручені прізвища козацьких керманичів (С.Павич - в дійсності С.Савич, Адамович - Жданович, Яков Воронченко - Ясько Воронченко, Джаджалик - Філон Джеджелія), дійсний список 16 полків Малоросії, встановлених Хмельницьким після Зборівського миру (замість 15-полкового списку, де був пропущений Білоцерківський полк, а Прилуцький названий Острянським). Суттєві доповнення Максимович вніс щодо суспільного становища батька Хмельницького, життя майбутнього гетьмана до відкритого виступу проти поляків. В праці знайшли уточнення: тезоімеництво Хмельницького (27 грудня 1595 р.), подія з Богданом на Кодаці (що була не в 1635, а в 1639 р.), дата Тарасової ночі (1630, а не 1628 чи 1629 рр.), дата і рік Миколайового пиру (не Суботів 1646, а Чигирин 1647), чин Б. Хмельницького напередодні визвольної війни (не генеральний військовий писар, а Чигиринський сотник).

Історик визнав і схвалив перемоги Б. Хмельницького на Чорному морі (1621 - 1629), список перших шести козацьких гетьманів за літописом Грабянки і встановив, що в другій чверті XVIII ст. якийсь літописець змішав вказаний порядок і Д.Вишнивецького та Є.Ружинського із другої половини XVI ст. переніс у першу. Максимович не погодився з тим, що Б. Хмельницький «питомец иезуитов, преемник их двоедушия и скрытости»[8]. Історик вважав, що школою виховання Б. Хмельницького було оточення, в якому він жив і діяв, зокрема Запорізька Січ, їй дослідник надавав великого прогресивного значення. Він акцентує, що військова зірка великого гетьмана зійшла на Чорному морі серед запорожців в той час, коли зірка старого Сагайдачного під Хотином померкла. Дослідник вважає, що Конашевич був прикладом для Б. Хмельницького. Старий гетьман славно служив Речі Посполитій, не піднімаючи зброї на поляків, його шляхом йшов і Б.Хмельницький. Та йому випало ще пройти своїм шляхом поприще гетьманського життя і здійснити ту справу, яку ніхто до нього не міг [9].

Слід зазначити, що історичний образ Б.Хмельницького, створений Максимовичем, в цілому сприймається сучасною історичною наукою як достовірний. Але є і розбіжності, на яких хотілось би зупинитись. Науковці ХХ і ХХІ ст. вважають, що в 1620 р. Хмельницккий брав участь у Цецорській битві, де загинув його батько, а він сам потрапив у полон (Крип’якевич [10], Грушевський [11], Полонська-Василенко [12], Турченко [13] та ін.). Максимович же переконаний, що: «Мнение о Цецорском плене есть ошибочное заключение из Богданова письма, сделанное Коховским... Я отвергаю его как исторический призрак.». Автор дослідження «Богдан Хмельницький» Іван Крип’якевич відносить чорноморські походи запорожців 1621 і 1629 рр. за участі Б. Хмельницького до міфів і при цьому вказує на Максимовича як на авторитетного знавця з даного питання. Очевидно, що таке посилання є некоректним. Радянська ж історіографія визнає участь майбутнього гетьмана у морських походах проти Туреччини і Криму, але при цьому не акцентує на датах [14]. Ряд істориків XX і XXI ст. схиляється до такої ж думки (А.Кащенко [15], О.Апанович [16]). Науковці ХХ і ХХІ ст. констатують, що Б. Хмельницький був учасником ряду козацьких повстань 30-х рр. XVII ст., а Максимович категорично заперечує це: «Без современных определетильных свидетельств об участии Хмельницкого во всех козацких восстаниях - Тараса, Павлюка, Остряницы и Гуни. Я смотрю на сказание об этом только как на мнение историков, и по всем вышеизложенным соображениям не могу признать его справедливым». Ми вважаємо аргументи Максимовича з приводу зазначених фактів біографії Б.Хмельницького переконливими і повністю поділяємо його наукову позицію.

«Исторические письма о казаках приднепровских» Максимович писав протягом 1863 - 1865 рр. Створити перший лист історика спонукало читання третьої частини «Архива Юго-Западной Руси», під назвою «Содержание актов о казаках, 1500 - 1648 гг.», де була вступна стаття В.Антоновича. Згодом з’явились ще 4 листи, в яких історик на основі аналізу документів прагнув висвітлити ряд власних наукових знахідок відносно запорожців. Він ставить під сумнів описання Антоновичем картин початків козацтва і козацького гетьманства; відкидає погляд за яким, ніби то до Люблінської унії, козаки жили лише під егідою князів із династії Гедемінів, зберігаючи і розвиваючи під їх управлінням свій общинний устрій. Першим козацьким керівником в ряду князів Гедеміновичів Максимович називає нововідкритого ним гетьмана Н.Ружинського. Історик виявляє і уточнює послідовний ряд подвижників (Є.Дашкович) і керманичів запорозьких (П.Ланцкоронський, Д.Вишнивецький, Є.Ружинський, М.Вишнивецький), їх соціальний статус та роль по відношенню до козацтва. Вчений вказує на легенди, створені про козацтво дослідниками XVIII ст., на які не слід зважати. В листах Михайло Олександрович приділяє значну увагу Д. Вишневецькому. Він вносить корекцію щодо його родоводу, вказуючи на князівську, а не королівську лінію походження, як про це писали Несецький та деякі польські письменники; уточнює географію родових земель Д.Вишнивецького, називає дату його становлення в якості вождя дніпровських козаків на острові Хортиця (1556).

У своїх історичних листах про козаків придніпровських Максимович навів факти, здобуті ним з джерел і вперше введені у вжиток історичної літератури про те, як 300 канівських козаків на чолі з отаманом Млинським і М.Єськовичем пристали на Дніпрі до дяка Ржевського, і з його Великоруськими козаками у 1556 р. під Очаковим били татар і турків.

Підсумовуючи написане вище, констатуємо: творчість М. О.Максимовича становить цінну спадщину вітчизняної історичної науки, бо саме він поклав початок науково-критичному ставленню до дослідження історії України й запорізького козацтва зокрема, вперше в історіографії розробив власну концепцію історії українського козацтва [17]. Вчений висвітлив провідну роль козацтва і Запорозької Січі у визвольному русі кінця XVI - XVIII ст. проти національного і релігійного гноблення, а також турецької і татарської агресії. Він вважається першим авторитетним істориком Коліївщини. У працях історик дав оцінку запорозьким та козацьким керманичам: Наливайкові, Павлюку, Остряниці, П.Конашевичу-Сагайдачному, Б.Хмельницькому, яка стала основою для подальших дослідників даної проблеми. У питанні походження і визначення козацтва як категорії історичної і соціальної (а не етнічної) першим в історіографії звернув увагу на козацтво як на первісно військовий в своїй основі стан, та показав подальший поділ на «поселенців» - козаків, що жили на волості, та військовий табір - Запорожжя. Як ініціатор українського дискурсу 40-60 рр. ХІХ ст. відкинув антинаукові твердження польсько-шляхетських істориків про прогресивне значення Польщі в заселенні України; вирішальну роль Речі Посполитої в започаткуванні та організації козацтва і Запорозької Січі; культурницьку місію Польщі в Україні та добровільне підкорення їй українського народу. Створив власний оригінальний погляд на історію козацтва, Запорозької Січі, визвольної боротьби українського народу. Його оцінки історичних подій XVI - XVIII ст. зберігають своє наукове значення до наших днів, а отже в перспективі можуть бути використані як для порівняння із працями інших дослідників тематики Запорозького козацтва, так і для самостійних історичних та історіографічних досліджень.
 
Форум » Навчання » Історіографія історії України(екзамен) » Питання іст коз. Визв.війни в роб М.О Максим.-іст. коліївщ.
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz