| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 14:25 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| У нинішніх умовах ренесансу української державності, суспільно-політичного та культурного життя українського народу поняття національного відродження набуває нового змісту в контексті української перспективи. Що означає «культурно-національне відродження», «суспільно-політичне відродження», «державне відродження», «духовне відродження»? Поняття українського національного відродження не підлягатиме жорстким дефініціям, скоріше йдеться про його інтерпретацію у певному контексті. Так, М. Грушевський в енциклопедичному виданні «Украин-ский народ в его прошлом и настоящем» вживає поняття «українське відродження», «національне відродження», зміст якого передає за допомогою таких синонімів як «національний рух», «націо-нальне життя, що виключно зосереджувалося в літературі та в українських розвідках», «українство»1.
Словом, українське національне відродження М. Грушевський сприймає з точки зору народницької перспективи як процес зближування української інтелігенції зі своїм народом, який постає носієм національного елементу. Саме народна мова, на думку дослідника, «вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок інтелігенції з народом, відкрила шлях до народної душі, до зближення з нею: мові має бути вдячною Україна тим, що її українство не обмежувалось збиранням творів народної словесності, укладанням граматик та словників, а перейшло у справжнє національне відродження»2. Почавшись на ґрунті мови та літературної творчості, зближення української інтелігенції з народом не обмежувалось лише літературною діяльністю, а поступово вело її до розуміння політичних та соціальних умов народного життя3.
Д. Дорошенко розумів українське національне відродження як «національний рух» або «літературно-національний рух». Щодо початкових етапів цього руху, то він був «чисто ідейним рухом», представником і носієм якого була панівна верства українського суспільства - дворянство. Справа в тому, що «в народні маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в кріпацькій неволі, стали поза обсягом впливу школи і просвіти»4. Батьківщиною українського національного відродження Д. Дорошенко вважав Лівобережну Україну з її історичними традиціями та почуттям місцевого патріотизму. Правобережна Україна з її спольщеним дворянством «не брала участі в цьому відродженні», а навпаки, стала «тереном відродження польської державно-національної ідеї»5. Наприкінці XIX ст., коли виникає ідеологія українського націоналізму, національний рух (відродження в Україні) набуває, за Д. Дорошенком, нового, громадсько-політичного сенсу: «нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-то культурницькою діяльністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій»6.
Якщо для українських радянських істориків проблема національного відродження протягом десятиліть була своєрідним ідеологічним табу, більш того, політично небезпечною, то зарубіжні українські дослідники, навпаки, розглядали цю проблему у широкому історико-соціологічному розумінні, в контексті націо-творчих процесів та формування національної ідеології.
Так, американський дослідник Роман Шпорлюк вважає, що національне відродження — «це усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу»1. Цікаво, що втрату Україною рештків автономного устрою в середині XVIII ст. дослідник вважає закономірним, досить типовим явищем європейської історії. Європа XVIII ст. була добре знайома з посяганнями центральної влади на традиційні свободи окремих регіонів, міст та верств (духовенства, дворянства). Бере до уваги американський історик і геополітичний чинник, що вплинув на процес відродження в українських землях. Йдеться про три поділи Польщі і прилучення до Російської імперії чорноморського узбережжя та Криму2.
Батьківщиною українського національного відродження Р. Шпорлюк називає колишню Гетьманщину, яка мала «найкращий потенціал, володіла відносно кращими передумовами для формування національного руху», де ще зберігалася пам'ять про політичні права та державний устрій3.
Специфіку, а точніше «парадокс», українського національного відродження автор вбачає в тому, що Лівобережна Україна, яка мала найкращі передумови, втрачає їх «через втручання ззовні», й провід перейшов до однієї із найвідсталіших земель — Галичини, — яка завдяки зовнішнім стимулам стала «українським П'ємонтом»4.
Сучасний канадський дослідник Павло Магочий характеризує національне відродження в Україні за допомогою таких понять як «національний рух», «націоналізм»: «Оскільки українці були бездержавним народом, який жив у Російській та Австрійській імперіях, їхнє національне відродження впадає в категорію натхненного інтелігенцією націоналізму»5. Специфіка поглядів П. Магочия зумовлюється його прагненням за-
побігти надмірної ідеологізації, а також нахилом до широких історико-соціологічних побудувань.
По-перше, декларуючи принцип деідеологізації (марксистської чи націоналістичної), П. Магочий наголошує тим самим на сцієнтистських підходах до проблеми українського національного відродження. По-друге, він прагне розглядати українське відродження у контексті історії слов'янських відроджень: «... було б корисно, навіть необхідно, ... не розглядати феномен націоналізму та національного відродження на українських землях з наперед визначеного уявлення про те, що рух вартісний тільки з погляду «прогресивного» розвитку до майбутнього безкласового суспільства або до незалежної та об'єднаної Української держави. Було б також корисно відкинути ідею унікальності, яку так полюбляють немарксистські українські історики, і поставити український рух у контекст інших національних відроджень»1.
Доробком канадського дослідника є витвір нової аналітичної структури або моделі вивчення українського національного відродження, яка, на думку автора, має не тільки поставити український рух у широкому, європейському контексті, але й брати до уваги специфічний український досвід2. Разом з тим, досить сумлінний аналіз автором особливостей процесу національного відродження в українських землях у межах Російської та Австрійської імперій становить врешті-решт умілу інтерпретацію загальних схем слов'янських відроджень на матеріалах української історії. Новій аналітичній структурі П. Магочия бракує «ідеї унікальності», яку так полюбляють немарксистські українські історики», тобто саме тієї ідеї, яка одушев-ляла український національний процес протягом усього XIX ст. і водночас зближувала його із східнослов'янськими відродженнями, робила його неповторним і унікальним, вектором специфічних соціокультурних та інтелектуальних умов розвитку українського народу.
Відповідь на питання, що являє собою процес українського національного відродження, доречно шукати в роботах відомого американо-канадського дослідника, оригінального історичного мислителя Івана Лисяка-Рудницького. Певний інтерес становлять його методологічні зауваги щодо феномену «відродження», точніше «завмирання й відродження», «перериви» в українській історії. Український народ подібно сербам, чехам,
литовцям, фіннам та іншим належить до так званих неісторич-них народів. Соціологічний зміст категорії «неісторична нація», «неісторичний народ» І. Лисяк-Рудницький вбачає у факті історичного дисконтинуїтету, тобто «глибоких і довгих переривів» насамперед у сфері державної організації та високої культури.
Україна була «типовою неісторичною нацією». Особливість української історії полягала в тому, що Україна зазнала двічі таких глибоких і довгих переривів у своєму національному бутті: «раз після унії у 16 ст. і вдруге після ліквідації козацької України в 18 ст.»1.
Друге національне відродження в Україні припадає на XIX ст. Причому в інтерпретації І. Лисяка-Рудницького XIX ст. постає як «довге» XIX ст.: «як окремий період української історії XIX ст. тривало приблизно від 1780-1790 років до 1914 р.»2. Центральну проблему новітньої української історії XIX ст., на думку історика, становлять націотворчі процеси, тобто «перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту»3. Національному рухові (національному відродженню) дослідник відводить роль каталізатора. Справа в тому, що національно свідоме українство становило, зокрема в Наддніпрянській Україні, «рух меншості всього населення», більш того напередодні революційних подій 1905 р. «національний рух мало зачіпав селянські маси». Втім, незважаючи на свою меншість, з 1905 р. національний рух почав набирати сили, точніше «масового характеру, а ще через дванадцять літ вибухнув 1917 року як народження понад тридцятимільйонної нації»4.
В національній свідомості українського громадянства XIX ст. дослідник розрізнює дві течії. Перша, так звана «малоросійська», була орієнтована на «поглиблення та закріплення єдності з Москвою», інша течія «свідомого українства» прагнула «до збереження та віднови української самобутності»5.
«Першою столицею відродження» І. Лисяк-Рудницький вважав Харків. Гурток учених і літераторів, що виник навколо Харківського університету, заклав підвалини вивчення українського фольклору, впровадив народну мову до літературного вжитку, а під впливом ідей європейських романтиків «відкрив» українську етнічну тотожність. Разом з тим «відродженський рух» на Слобожанщині мав суто культурницький характер, його політизація відбулася пізніше у зв'язку з переміщенням центру відродження до Києва й діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства1. «Хрещеним батьком українського національно-культурного відродження» І. Лисяк-Рудницький називав М. Максимовича2.
Одним словом, визначення понять «націоналізм», «українське відродження», «національне відродження» непроста річ. Багатозначність цих термінів відбиває складний характер українського націотворчого процесу в його соціально-політичному, ідеологічному та психологічному вимірах. Українське національне відродження (або націоналізм у широкому розумінні слова) становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас національна свідомість, принцип національної державності та національно-визвольний рух3.
У своїх розвинених, рефлексивних формах націоналізм як форма свідомості пройшов певні етапи еволюції. В останні десятиліття XIX ст. націоналізм оформлюється як форма активної національної свідомості, яка прямо ототожнювалася з почуттям патріотизму (українського, південноруського, регіонального, локального тощо).
Другий етап у розвитку ідеології націоналізму - це само-стійництво, яке виникає напередодні першої світової війни. Ідеологом самостійництва став наддніпрянський публіцист Микола Міхновський, який у 1900 р. видав у Львові книжку під назвою «Самостійна Україна», останні слова з якої стали гаслом самостійницького руху: «Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Щоправда, остаточно український рух звернувся до самостійницької ідеї вже у 1917 р.
На початку 1920-х років націоналізм постає як політичний рух і партійна ідеологія у формі інтегрального націоналізму. Інтегральний націоналізм виникає як реакція на виклик поразки державницьких змагань на початку другого десятиліття в колах національно свідомого галицького студентства, що опинилось в еміграції. Найбільш впливовим ідеологом націоналізму був Д. Донцов, автор книжки «Націоналізм». Прибічники доктрини інтегрального націоналізму неприхильно ставилися до українства, традицій національного руху дореволюційної пори з властивими для нього ідеалами гуманізму та демократизму. Дореволюційний національний рух вони ототожнювали із «провансальством», провінціалізмом, комплексом меншовартості, другорядності. Гострої критики з боку ідеологів інтегрального націоналізму зазнав М. Драгоманов.
Філософські засади націоналістичної доктрини становлять, на думку І. Лисяка-Рудницького, екзістенціалістські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін., із притаманними їм ідеалами «життєвого поривання», ідеалом «надлюдини», індивідуалістичним культом сильної людини. Для українського націоналізму характерними були культ боротьби і жертви крові. Концепція інтегрального націоналізму передбачала, що 1) нація -найвищий тип людської єдності та абсолютна цінність; 2) політичні та соціальні вартості не існують поза межами національного інтересу, що означало негативне ставлення націоналізму до партій та політичних таборів; 3) міжнаціональні взаємини постають як «боротьба за існування», де усе вирішує сила; 4) основу визвольної концепції націоналізму становить програма «революції», мета якої відродження української державності.
Етика інтегрального націоналізму відкидає індивідуальне людське щастя, натомість плекає такі риси, як хоробрість, вірність, самопосвята, традиційні моральні цінності цілком підпорядковані вимогам політичної доцільності (мета освячує засоби). Психологічним ідеалом націоналізму є сильна людина із непохитною волею, яка фанатично віддана ідеалам національного руху, готова на самопожертви собою та іншими1. Одним словом, за своїми політичними, ідеологічними, соціально-психологічними ознаками націоналізм як світогляд та ідеологія належить до тоталітарного стилю мислення, що зближує його з фашизмом і комунізмом.
У радянських структурах мислення націоналізм сприймався з класової точки зору, як буржуазний націоналізм. Це поняття увійшло до вжитку заради плямування «національного опору неросійських народів централізмові Москви». Репресії проти українського буржуазного націоналізму спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але саме поняття не несло певного ідеологічного, соціального та конституційного сенсу. На думку І. Лисяка-Рудницького, «підра-дянський український націоналізм» був іноді «націонал-комунізмом», що означає прагнення до емансипації України від влади центру при збереженні радянського устрою»1.
Українське відродження, як рух і тип свідомості, орієнтовано на відновлення державності в Україні, має свої «ідейні формули»2. Одна з таких формул містить ідею народності, що виникає стихійно як тенденція до самовизначення, яка згодом набуває науково-філософського сенсу та літературного оформлення. Друга формула пов'язана із поняттям батьківщини, ідеєю єдності українців Сходу і Заходу, Наддніпрянщини і Галичини, яка постає наприкінці XIX ст. До ідейних формул українського національного відродження належить поняття єдності всіх українських земель, єдиного територіального простору українців. Ця формула виникає у другій половині XIX ст., але остаточно програма територіальної єдності українців була реалізована після Другої світової війни.
Суттєвим є питання чинників, що мали вплив на перебіг українського відродження. По-перше, слід брати до уваги психологічний фактор, а саме: почуття патріотизму, любові до рідного краю, звичаїв, мови, природи, рештків старовини, народної пісні, гордості за своїх предків, героїчне минуле свого народу. В історичній демографії існує поняття «демографічного покоління», часовий проміжок якого 75 років. Так-от, нащадки, онуки козацької старшини, за часів якої був скасований автономний устрій України, стали прихильниками ав-тономізму, носіями національної свідомості, відомими меценатами, аматорами рідної старовини. Емоційне захоплення українським —історією, культурою, піснею, мовою, звичаями - стимулювали не стільки вчені, фахівці, скільки поети, літератори. Невипадково героєм України XIX ст. був не державний діяч, воїн, а поет Тарас Шевченко, в особі і творчості якого українська громадськість бачила пророка (І. Лисяк-Рудницький).
Провідну роль у розвитку українського національного відродження відіграв інтелектуальний чинник. Відродження свідомості українства почалось з історико-топографічних та етнографічних студій, полеміки довкола української мови, стандартизації літературної мови та словесності.
Важливий вплив економічного фактора. Вирішальний крок в економічній інтеграції українських земель був зроблений Південною Україною. Економічним центром України стали південні регіони, насамперед гірнича та важка промисловість Донецького та Криворізького басейнів, що дало підстави називати ці території «українською Америкою»1.
Вагомим чинником процесу національного відродження виступає громадська та політична діяльність українства, його суспільна думка. Боротьба навколо селянського питання, виникнення перших політичних об'єднань та політичних програм на засадах федералізму, просвітницька діяльність, здобуття конституційних прав українцями Галичини, диференціація українства на радикальні та консервативно-помірковані течії, створення політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст. - усе це характеризує поступальні кроки українського національного руху та його свідомості, що відбивають рівень його організаційної та ідеологічної зрілості.
Рішучий вплив на національну свідомість та рух українства мало культурне життя України. Освіта, шкільництво, особливо, мистецтво, театр, музика, література, відображаючи риси національного характеру, душі українського народу, постають водночас як природні складові українського національного відродження.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
