Східна криза 1875 – 1878 рр. - Форум
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:56
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Східна криза 1875 – 1878 рр. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (всесвітня історія, 4 курс) » Східна криза 1875 – 1878 рр. (і утворення незалежних слов’янських держав на Балканах)
Східна криза 1875 – 1878 рр.
WARNINGДата: Четвер, 06.06.2013, 11:21 | Повідомлення # 1
Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Репутація: 1
Статус: Offline
Подібно до кризи 1830-х - 1840-х рр., східна криза 1875-1878 рр. виник спонтанно, а не в результаті інтриг великих держав - просто турецька імперія вступила в нову фазу свого розкладання. Великі держави, проте, зіграли вирішальну роль в ході цієї кризи, і результат його на багато десятиліть зумовив взаємини між учасниками "європейського концерту". Так, "союзу трьох імператорів" був завданий удару, від якого він так і не зміг оправитися; у Лондоні ж затвердилися абсолютно фантастичні уявлення про те, ніби Великобританія може по своєму зволенню у будь-який момент чинити вирішальний вплив на справи континенту, навіть не маючи потужної сухопутної армії і великого держави-союзника. У будь-якому випадку, хід (і результат) цієї кризи продемонстрував подальше послаблення позицій Росії і Франції серед інших великих держав, і саме ця обставина зумовила їх зближення надалі.

У липні 1875 р. селяни Боснії і Герцеговини підняли повстання проти турецьких поневолювачів. Як це завжди буває на Балканах, тут були тісно зав'язані в кривавий вузол старі історичні образи, національно-релігійне нерівноправ'я, економічна експлуатація.

Незважаючи на обіцянки реформ, які повинні були полегшити положення християн (а в європейських провінціях Оттоманської Порти вони складали абсолютна більшість), останні залишалися пригноблюваними і безправними; їх права, людська гідність і саме життя були абсолютно нічим не захищені і не гарантовані від свавілля чиновників турецького уряду. Нарешті, поміщиками, землевласниками в європейській частині Турецької імперії були переважно турки, а селянами - переважно християни, і тут в міжнаціональні і міжконфесійні стосунки втручалося і аграрне питання.

Ось що писав про це, зокрема, А. Дебидур: "непоправний у своїй гордості турок не міг зважитися на поводження з гяуром як з рівним. Положення християнських підданих Порти (як відомо, в Європі вони були в три рази численніше за мусульман) було таким же ненадійним і таким же плачевним, як і на початку століття. Їм бракувало особистої безпеки і їм не було забезпечено правосуддя. Натуральні повинності, всякого роду насильства занадто часто випадали на їх частку, тоді як брехлива риторика турецьких міністрів малювала їх Європі вільними і щасливими люльми під опікою законів послереформенного режиму" (А. Дебидур. Дипломатична історія Європи 1814-1878. Т. II. - Ростов-на-Дону, 1995. - С. 421).

І справа навіть не лише в поганому відношенні турок до слов'ян, мусульман до християн. Імперія розвалювалася. Державна казна, незважаючи на іноземні кредити в 200 млн. ф. ст., отримані на лихварських умовах, була постійно порожня; платня чиновникам і військовим не виплачувалося по декілька років. Адміністрація і суд знаходилися в стані повного хаосу і свавілля. Загалом, в попередні століття ситуація в Блискучій Порту залишалася такою ж; проте народи Балкан, що вступили в капіталістичну стадію розвитку, більше не бажали миритися з подібним положенням; вони потребували національної незалежності, яка і могла забезпечити їх вільний розвиток.

Услід за Боснією і Герцеговиною піднялася і Болгарія (1876 р.). Спочатку дії турецької армії проти повстанців були не дуже успішними, що давало їм, здавалося, деякі шанси на перемогу.

Яка ж була реакція європейських кабінетів на нове загострення ситуації на Балканах?

АВСТРО-УГОРЩИНА, будучи "клаптевою монархією", продемонструвала вкрай неоднозначне відношення до антитурецького повстання. З одного боку, угорське дворянство, займаючи традиційно украй антислов'янську позицію, вважало за краще б, щоб повстання було потоплене в крові, а Стамбул відновив би статус-кво, бо успіх турецьких слов'ян (зрозуміло) послужив би сигналом для активізації слов'ян австро-угорських. В той же час впливові кола чеської і (частково) німецької буржуазії, що виступали за трансформацію двоєдиної монархії в триєдину, вважали, що подальше розширення Австрії за рахунок турецьких володінь може розширити сферу впливу Відня на Балканах. Адже, як відомо, багато хто з балканських держав, що завоювали незалежність, потрапив в економічну сферу впливу Відня (наприклад, зовнішня торгівля Сербії була орієнтована переважно на Австрію). У Відні вважали, що залізничне будівництво і торгівля з балканськими країнам надасть потужний імпульс економічному розвитку Австрії і, частково, компенсує зовнішньополітичні невдачі Імперії в Німеччині і Італії. Нарешті, Відень (у набагато більшій мірі, ніж Будапешт) був вимушений зважати на громадські настрої в Далмации, що граничила з Боснією і Герцеговиною, : місцеве населення, що іменується нині "хорватами", горіло бажанням надати допомогу своїм братам по вірі.

У РОСІЇ, як відомо, були дуже сильні настрої панславістів; бажання допомогти "братикам-слов'янам" були поширені в різних кругах товариства - від вищого петербурзького світу і двору і до трудового люду. Ось чому в панславізмі можна було простежити як буржуазно-націоналістичні і навіть революційно-демократичні тенденції, так і тенденції реакційні і охоронні. До середини 1870-х рр. Російська Імперія знаходилася на роздоріжжі: Великі Реформи 1860-х рр. виразно виявили свою половинчатість, і передусім Селянська реформа. Потрібне було щось робити: або рухати реформи далі, ризикуючи накликати на себе невдоволення дуже впливових реакційних крепостнических кіл - або проводити політику контрреформ (що згодом і зробив Олександр III). Уряд же його батька, Олександра II, так і не зміг обрати певний курс у внутрішній політиці - і тому (як це нерідко бувало в російській історії) бачило вихід в "маленькій звитяжній війні", яка розрядила б громадське невдоволення і згуртувало б товариство навколо престолу. З іншого боку, безумство панславіста і патріотична лихоманка охопила далеко не усіх в Росії. Князь Горчаков, граф Шувалов, нарешті, сам Олександр II прекрасно усвідомлювали те, наскільки небезпечно для Росії повторення ситуації двадцятирічної давності, коли країна в ході Кримської війни виявилася наодинці мало не з усією Європою. Ці настрої розділяли помірно-ліберальні буржуазні круги, петербурзькі банки і біржа, тісно пов'язані з Європою.

ФРАНЦІЯ в той період наполегливо шукала вихід із зовнішньополітичної ізоляції, в якій Париж виявився після поразки у війні з Пруссією (1870-1871). В той же час якраз в 1875 р. різко загострилися франко-британские відносини, після того, як 26 листопада стало відомо, що Лондон за 100 млн. франків придбав 177 тис. акцій Суецького каналу, що знаходилися раніше у власності єгипетського хедива (віце-короля), після чого Англія стала практично одноосібним власником каналу (правда, у Парижу залишалася частина акцій каналу, але з правами міноритарних акціонерів ніхто особливо не рахувався ні тоді, ні тепер). Ця угода, здійснена в найсуворішій таємниці, не могла не зачепити Францію. У цих умовах Париж був схильний підтримати в черговій східній кризі, що почалася, швидше, не Лондон, а Санкт-Петербург.

У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ у влади знаходився тоді уряд Бенджамина Дизраэли, лорда Биконсфильда. У цієї людини була репутація туркофіла і русофоба, проте насправді він був затятим британським шовіністом, прибічником розширення британської колоніальної імперії. І заради цієї мети усі протурецькі симпатії Дизраэли відходили на задній план. Прекрасно усвідомлюючи те, що розвал Оттоманської Порти неминучий, Дизраэли у своєму листі до лорда Дербі (від 4 вересня 1876 р.) вказував, що "балканську здобич" повинні розділити Австрія і Росія "при дружніх послугах Англії". Яка ж плата за ці "дружні послуги" (=нейтралітет Англії?). "Константинополь з відповідним районом має бути нейтралізований і перетворений на вільний порт під захистом і опікою Англії за прикладом Іонічних островів". Ось так. Як видно, любов Дизраэли до Туреччини кінчалася там, де починалися британські інтереси (як він їх розумів).

НАРЕШТІ, НІМЕЧЧИНА не мала у той час безпосередніх інтересів на Балканах зокрема і на Близькому Сході взагалі. Проте в конфлікті, що почався, роль Берліна була величезною. Ця криза відкривала перед німецькою дипломатією великі можливості; в той же час він таїв і чималі небезпеки. Бисмарк бачив своє завдання в тому, щоб : 1) максимально посварити Росію і Англію; 2) запобігти зближенню Росії і Франції; 3) уникнути конфлікту між Австрією і Росією. Ось чому в ході східної кризи 1875-1877 рр. він, з одного боку, всіляко під'юджував Петербург до війни проти Туреччини, а з іншої - рішуче попередив царський уряд про те, що Берлін не допустить розгрому Австрії.

Більшість народів Балканського півострова входили до складу двох імперій — Австро-Угорської та Османської. Найважливішим рубежем у політичному розвиткові балканських народів стала російсько-турецька війна 1877–1878 рр. Результатом війни було звільнення Болгарії й повна незалежність Румунії, Сербії і Чорногорії. Боснія й Герцеговина були окуповані військами Австро-Угорщини, хоча формально залишилися у складі Османської імперії.

Створити могутню болгарську державу на тому етапі через протидію західних країн не вдалося. Звільнену від османського ярма Болгарію за рішенням Берлінського конгресу (1878 р.) розчленували на окремі території. У її північній (придунайській) частині було створене васальне по відношенню до турецького султана Болгарське князівство. З південної частини була створена автономна провінція у складі Османської імперії — Східна Румелія. Турецька влада у Македонії відновлювалася повністю. У 1885 р. за підтримки болгарського уряду у Східній Румелії був здійснений переворот, і ця велика область приєдналась до Болгарського князівства. У жовтні 1908 р. у зв’язку із молодотурецкою революцією й ослабленням Туреччини Болгарія оголосила про відмову від васального підпорядкування Туреччині й заявила про свою повну державну незалежність. Князь Фердинанд, що перебував на престолі, був урочисто проголошений «царем болгар».

Тоді ж, у жовтні 1908 р., після 30-річної окупації, Австро-Угорщина анексувала Боснію й Герцеговину.

Очевидний занепад Османської імперії, а також загроза Балканам з боку Австро-Угорщини, що посилювалася, спонукали балканські держави до активних дій. У події на Балканах активно втручалися країни Антанти й Троїстого союзу, які дбали лише про свої власні інтереси й боролися за сфери впливу.

Балканські війни

У березні 1912 р. був укладений договір про взаємну допомогу між Сербією і Болгарією. Пізніше були підписані договори з Грецією і Чорногорією. Так виник антитурецький Балканський союз. Союзники поставили собі за мету ліквідувати залишки турецького панування на Балканах. Вони зажадали від уряду Туреччини автономії Македонії і Фракії. Але Стамбул відповів відмовою. Це послужило приводом до початку Першої балканської війни 1912–1913 рр.

У жовтні 1912 р. війська балканської коаліції розгорнули наступ проти Туреччини. Їх супроводжував успіх. Протягом декількох тижнів була захоплена переважна частина європейської Туреччини. Це стимулювало подальший розпад Османської імперії. У листопаді 1912 р. було проголошено незалежність Албанії. Союзні війська підійшли до Стамбула. Турецький уряд був змушений капітулювати. У травні 1913 р. у Лондоні був підписаний мирний договір, відповідно до якого вся європейська частина Османської імперії переходила до рук переможців. За Туреччиною залишалася лише невелика смужка території біля Стамбула. Фактично з османським пануванням на Балканському півострові було покінчено.

Але незабаром Балканський союз розпався: переможці не змогли поділити відвойованих у Туреччини територій (у першу чергу — Македонію) і пересварилися. Болгарський цар Фердинанд, підбурюваний австро-німецькою дипломатією, зважився розв’язати новий конфлікт.

29 червня 1913 р. болгари атакували сербські й грецькі позиції, але зазнали невдачі. Так почалася нова війна. Цього разу воювали колишні союзники: Болгарія, з одного боку, а з іншого — Сербія, Чорногорія, Греція і Румунія, що приєдналася до них. Ця війна виявилася короткотерміновою. Вона тривала до 10 серпня 1913 р. й увійшла в історію як Друга балканська («міжсоюзницька») війна. У цій війні Болгарія зазнала поразки. Туреччина скористалася цим і повернула собі Едірне (Адріанополь) із прилеглим округом, унаслідок чого її володіння на Балканському півострові істотно розширилися. 10 серпня 1913 р. у Бухаресті був підписаний мирний договір. За його умовами майже вся Македонія поділялася між Грецією і Сербією (за Болгарією залишився Піринський край). У Фракії Болгарія зберегла вузький вихід до Егейського моря. Румунія захопила Південну Добруджу. У Македонії і Косово зав’язалися вузли нових міжетнічних суперечностей.

Друга Балканська війна істотно змінила політичну ситуацію в регіоні. Балканський союз розпався. У Сербії і Румунії посилився вплив Антанти. Болгарія перейшла в табір австро-німецького блоку. Посилився німецький вплив у Туреччині. Албанія стала яблуком розбрату між Австро-Угорщиною й Італією. Балканські війни стали прологом Першої світової війни.
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (всесвітня історія, 4 курс) » Східна криза 1875 – 1878 рр. (і утворення незалежних слов’янських держав на Балканах)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz