Версальсько-Вашингтонська система, її суть та характер - Форум
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:49
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Версальсько-Вашингтонська система, її суть та характер - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (всесвітня історія, 4 курс) » Версальсько-Вашингтонська система, її суть та характер
Версальсько-Вашингтонська система, її суть та характер
WARNINGДата: Четвер, 06.06.2013, 10:59 | Повідомлення # 1
Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Репутація: 1
Статус: Offline
Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій у своїй су­купності заклали підвалини післявоєнного устрою значної частини світу. Система міжнародних відносин, створена мирними договорами з Німеччиною та її союзниками, відома під назвою Версальсько-Вашингтонської системи. її створення мало як позитивні, так і негативні наслідки.
Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи полягало в тому, що її створення забезпечило перехід до нової конфігурації міжнародної політики в умовах миру, дозволило послабити післявоєнну напруженість і закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у 1920-ті роки. Рішення мирних конференцій містили низку положень, які свідчили про зростаюче розуміння необхідності оновлення базових принципів міжнародних відносин, серед яких і визнання права на самовизначення народів, і відмова (хоча й формальна) під війни як засобу вирішення конфліктів.
У міжнародному плані були санкціоновані територіально-політичні зміни, що сталися внаслідок війни, розпаду чотирьох імперій (Австро-Угорської, Російської, Німецької, Оттоманської) та утворення нових держав. В Європі виникли такі держави, як Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), відтворена Польща, в нових кордонах повстали Австрія й Угорщина. Міжнародним співтовариством була визнана державність і незалежність цих країн, за що тривалий час боролися їхні народи, а встановлені кордони (значною мірою сумнівні й недосконалі) виявилися напрочуд довговічними.
Суттєво змінилися розміри багатьох європейських країн. Так, територія Австрії зменшилася в 3,7 рази, а Угорщини - в 3,25, у той час як Румунії збільшилася більш ніж в 2, Греції - в 2,3, а Сербії - в 6 разів; площа Франції зросла на 4,65%, Італії - на 8,6%, Данії - на 8,7%.
Версальська система закріпила нове співвідношення сил, що склалося після війни, зокрема переважання Франції на Європейському континенті внаслідок розгрому Німеччини і провідну роль Великобританії на Близькому Сході. Помітно зросла питома вага в міжнародних справах і британських домініонів, які отримали мандати на управління деякими німецькими колоніями, зокрема, Південно-Африканський Союз здобув мандат на колишню Німецьку Східну Африку (сьогодні - Намібія), Австралія - на німецьку частину Нової Гвінеї тощо.
Враховуючи настрої населення й піднесення демократичних рухів після війни, творці Версальсько-Вашингтонської системи змушені були підтримати, принаймні на словах, заклики президента Вільсона будувати світовій порядок на базі демократичних принципів і міжнародного співробітництва й у такий спосіб сприяли поширенню демократичних форм управління і встановленню демократичних режимів, зокрема в новостворених державах. У результаті число демократичних країн збільшилося, сягнувши майже 30-ти. Також, згідно з Вер-сальським договором, у рамках Ліги Націй була створена Міжнародна організація праці, яка розробляла для держав-учасниць Паризької конференції свої рекомендації щодо того, як порозумітися зі «своїм» робітничим класом, до якої межі йти йому на поступки в трудовому і соціальному законодавстві, щоби справа не доходила до небезпечної для правлячих класів конфронтації.
З другого боку, сама Версальсько-Вашингтонська система за своєю сутністю не могла бути тривкою. Ненадійність, слабкість і вибухо-небезпечність створеної структури післявоєнних міжнародних відносин були обумовлені насамперед тим, що творці цієї системи свідомо чи несвідомо поставили надто багато держав і народів у таке становище, яке спонукало їх боротися проти цієї системи. Це добре усвідом­лювали найбільш тверезомислячі й проникливі учасники Паризької конференції. Так, експерт британської делегації Гарольд Нікольсон свідчив: «Ми прибули з твердим переконанням, що повинен бути укладений справедливий і розумний мир. Ми поїхали з усвідомленням, що договори, які ми нав'язали нашим ворогам, були несправедливі й нерозумні». Франческо Нітті, колишній прем'єр-міністр Італії, у своїй праці «Виродження Європи» писав: «Європа зробила крок назад на шляху цивілізації. Тривалий період росту культури, правопорядку та добробуту нові договори звели нанівець... Нові договори зі своїми арміями та взаємною недовірою, що постійно зростають, започатковують майбутнє, перспективи якого сумні для переможених та загрожують самим переможцям». Держсекретар США Аансінг визнав: «У нас є мирний договір, який не може принести з собою міцного миру, оскільки він заснований на сипучому піску приватних інтересів кожного з його учасників».
В основі хиткості й нестійкості післявоєнного устрою світу була ціла низка чинників:
• значною мірою несправедливий (а часто й грабіжницький) характер мирних договорів з переможеними країнами;
• поглиблення протиріч між переможеними і переможцями;
• незадоволення підсумками війни окремих країн з табору переможців і загострення суперечок між переможцями;
• обурення малих країн, інтересами яких часто нехтували;
• нерівномірність розвитку країн, що зумовлювало постійні зміни у співвідношенні сил між ними;
• невирішеність проблеми кордонів між європейськими країнами;
• відсутність у Ліги Націй дієвого механізму контролю за реалізацією своїх рішень;
• неучасть у роботі Ліги США та - доволі довгий час - Німеччини і СРСР, яких намагалися принизити та «покарати».
Після війни загострилися протиріччя між державами-переможницями. Так, між Великобританією і Францією, вчорашніми союзниками по Антанті, розгорнулася боротьба за гегемонію в Європі. СІНА, які не змогли досягти реалізації своїх планів щодо здобуття світового лідерства за рахунок послаблення позицій Англії і Франції в Європі та на Сході, відмовилися ратифікувати Версальський договір і Статут Ліги Націй, значною мірою знецінивши їх стабілізуючу роль у після­воєнних міжнародних відносинах.
Розробляючи принципи мирного врегулювання і створюючи систему післявоєнного світового порядку, представники великих держав припустилися низки фатальних помилок, які негативно позначилися па стані міжнародних відносин у наступні десятиліття.
Великі держави виявили на Паризькій конференції повну зневагу до можливих економічних наслідків договорів, які обтяжували світове господарство надмірними репараційними платежами і штучним припиненням економічних зв'язків, що складалися століттями. «Версаль-ський договір і ще більше той спосіб, яким він застосовувався, розладнав усе виробництво, дезорганізував товарообмін і привів усі економічні відправлення країни в цілковитий розлад», - писав уже згадуваний Нітті. Поява нових держав на обширі Європи ще більше ускладнила еконо­мічну ситуацію.
Держави Антанти і США виявилися напрочуд короткозорими, коли примусили підписати ганебний для німців Версальський договір не справжніх винуватців війни, а саме представників німецької вояччини, кайзерівського уряду, верхівки юнкерства й монополістичної буржуазії, а тих, хто тоді уособлював молоду німецьку демократію, тим самим пов'язавши її в очах власного народу з національним приниженням, що зрештою сприяло її дискредитації.
Проголосивши принцип національного самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, «архітектори» післявоєнного устрою світу неодноразово його порушували самі або закривали очі, коли їх порушували інші. Втілити в життя ідеї та принципи, які в теорії виглядали розумними і справедливими, виявилося надзвичайно важко. Вже під час Паризької конференції стала очевидною нездійсненність намагань Вільсона, щоби кордони створених або реор­ганізованих держав збігалися з національно-етнічними ареалами народів, які там проживали. Майже кожна з держав, що були створені на руїнах старих імперій, відтворювала в мініатюрі ту імперію, до складу якої входила до війни, тобто включала в себе етнічні меншини, невдоволені своїм становищем у нових державах, уряди яких не визнавали за ними права на самовизначення, хоча скористалися ним для своїх народів. На­приклад, про ставлення правлячих кіл Чехословаччини (яку вважали зразком демократії в Центральній Європі) до інтересів українського населення Закарпаття свідчать слова її міністра закордонних справ Е. Бенеша: «Доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена вона остаточно... Чехословаччина ніколи не віддасть цієї землі».
Вперше в XX ст. принцип національного самовизначення, причому в його найбільш радикальній формі, був використаний переможцями у закамуфльованому вигляді для реалізації власних планів усупереч інтересам переможених. І саме під цим гаслом керівники Антанти визначили нову політичну карту Європи. Таким чином, післявоєнне мирне врегулювання посилило етнічну ворожнечу між країнами Центральної і Східної Європи, що робило співробітництво між ними, як на це сподівався Вільсон, малоймовірним.
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (всесвітня історія, 4 курс) » Версальсько-Вашингтонська система, її суть та характер
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz