Все для історика
Четвер, 28.03.2024, 15:55
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Провідні історіософські напрямки та школи першої половини ХХ - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Навчання » Сучасна історіографія зарубіжних країн » Провідні історіософські напрямки та школи першої половини ХХ
Провідні історіософські напрямки та школи першої половини ХХ
EkzorДата: Четвер, 26.05.2011, 20:19 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Злам ХІХ-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями, які стали початком формування нової наукової картини світу, а разом з нею й способів його вивчення та розуміння. Відкриття першої елементарної частинки — електрона й встановлення залежності його маси від швидкості руху, явища радіоактивності, створення А.Ейнштейном теорії відносності, формулювання другого закону термодинаміки та інші наукові досягнення спричинили революцію у природознавстві, зруйнувавши старі механістичні уявлення про неживу й живу природу. Виявилося, що деякі властивості матерії, котрі раніше розглядалися як абсолютні й незмінні, є лише характерними для певних її станів, а в структурованій системі ціле не зводиться до часткового. Трохи пізніше досягнення квантової механіки і мікробіології спричинили зміни уявлень про закон і закономірність, причинність у природі, змусили відмовитися від функціональних зв’язків, замінивши їх на ймовірнісно-кореляційні. А поява неевклідової геометрії і теорії множин викликали справжнє потрясіння у математиці. Усе це призвело до утвердження принципу відносності міри і знання. У світлі нових відкриттів очевидною стала світоглядно-методологічна криза, яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму. Виявилося, що ідея розвитку була сприйнята європейським суспільствознавством у спрощеному вигляді (включаючи й геґелівську діалектику), як рух до якоїсь заздалегідь усталеної мети. Критика позитивістського натуралізму і механіцизму німецькими філософами та істориками наприкінці ХІХ ст. мала під собою серйозний ґрунт. У прагненні “онаучнення” історії позитивізм замінив парадиґму філософії — парадиґмою науки; філософія перетворилася у теорію науки, яка у гонитві за об’єктивною істиною втратила “людський” вимір самого процесу пізнання. Історична соціологія, що намагалася у своїх схемах віднайти загальний напрям і закономірності історичного процесу, за своїм змістом виявилася антиісторичною. Вона виходила з ідеї про прямолінійний еволюційний розвиток, в ході якого усі народи проходять одні й ті ж стадії, за подібних умов створюють одні й ті ж соціальні інститути. Такий підхід був до певної міри плідним, дозволяючи виокремити головні лінії розвитку. Однак, у ньому була закладена небезпечна однобічність: нехтування багатоманітністю соціальних форм і варіантів розвитку, тенденція підпорядкування фактів наперед створеній схемі. На ці моменти теж звертали увагу німецькі вчені. Перелом у природознавстві привернув загальну увагу наукового світу до процесу наукового пізнання, змусив піддати перевірці основні поняття і методи науки. Позитивізм передбачав, що розвиток “позитивної” науки сам по собі розв’яже усі соціальні і філософські проблеми. Але наприкінці ХІХ ст. філософська думка цілком виразно зауважувала зростаючу невідповідність між науково-технічним прогресом і розвитком духовних, етичних та естетичних цінностей. Здобутки антропології та етнографії відчутно підважували еволюціоністські схеми. Етнографічний матеріал ясно показував, що зв’язок між матеріальним життям суспільства і його культурою не є одназначним і механічним, що один і той же господарський уклад може народжувати багатоманітні форми суспільної свідомості. Поставлені гносеологічні (епістемологічні) питання вимагали адекватної світоглядної відповіді. Історія опинилася у епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки її об’єкт і предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних гуманітарних дисциплін. Тільки вона могла дати потрібні аргументи і відповідну фактичну базу для теоретичних побудов. На початку ХХ ст. виникло багато нових інтерпретацій історії, кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого. Проте, не кожна історіософська доктрина перетворилася у методологію історії й знайшла застосування у історичних дослідженнях — чимало їх залишилися у вузькому вжитку теоретиків, а не фахівців-істориків. У ХХ ст. методологія історії (теорія історії, філософія історії) перетворилася у самостійну наукову дисципліну зі своїм об’єктом і предметом дослідження, понятійно-категоріальним апаратом. Серед численних інтерпретацій історії у ХХ ст. можна виділити три провідних теоретичних напрями, які вчинили помітний вплив на історіографічну практику: (1) “нова історична наука”, яка прагнула зберегти науковий характер історії на засадах соціологічного підходу, (2) філософія історії, що привернула увагу до ролі метатеорії в історії, (3) “філософія історії життя”, яка поставила у центр розгляду суб’єктивний світ людини.
Зароджується такий напрямок як неокантіанство, а згодом і неогегельянство. Марксизм еволюціонує до тоталітарної філософії. Також відомими є такі напрями, як екзистенціалізм, феноменологія, філософія життя, психоаналіз, інтуїтивізм.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Сучасна історіографія зарубіжних країн » Провідні історіософські напрямки та школи першої половини ХХ
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz