Суспільно-політичний розвиток Китаю за династії Тан. - Форум
Все для історика
Вівторок, 06.12.2016, 20:47
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Суспільно-політичний розвиток Китаю за династії Тан. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Історія Азії та Африки в середні віки » Суспільно-політичний розвиток Китаю за династії Тан.
Суспільно-політичний розвиток Китаю за династії Тан.
WARNINGДата: П`ятниця, 31.05.2013, 17:44 | Повідомлення # 1
Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Репутація: 1
Статус: Offline
Засновником третьої всекитайської імперії доби
середньовіччя був Лі Юань - уже на той час відомий полководець, намісник
Тайюаня. Він був далеко не єдиним, хто збунтувався проти самодура й сатрапа Ян
Гуана. Скориставшись тим, що заляканий імператор покинув столицю і втік у
Цзянду, поринувши з горя у запій і розпусту, Лі Юань у 617 р. захопив Чан'ань і
посадив на суйський престол свою маріонетку Ян Ю (Гун-ді). Відтепер він став не
заколотником, а захисником незаконного, але “доброго” “Сина Неба” Ян Ю, проти
законного, але “злого” Ян Гуана. А коли до Чан'аня надійшла звістка, що Ян-ді
задушили замордовані сатрапом підлеглі, Лі Юань 18_червня 618 р. оголосив себе
імператором, назвавши свою династію Тан.

 Новий імператор стратив найодіозніших вельмож
суйського режиму, оголосив у країні амністію, відкрив державні комори (чим
припинив голод) і скасував жорстокі суйські закони, залишивши смертну кару лише
за вбивство, пограбунок, зраду та бунт. Не дивно, що авторитет Лі Юаня
(Гао-цзу) неймовірно зріс, і до 624 р. весь Китай підкорився новому правителю,
“агітаторами” якого, окрім удалих реформ, стали 16 кінних корпусів ілохе (“молодців”),
навчених методам кочової війни. Танів на цьому етапі підтримали навіть тюркюти,
які вбачали в Лі Юані руйнівника ненависної суйської державності.

 Нова династія міцно закріпилася на троні, але
всередині країни залишилося відкритим питання про шляхи подальшого розвитку
Китаю. Існували дві партії. Перша, яку очолив старший син імператора,
спадкоємець престолу Лі Гяньчен, мріяла про повернення до суйських порядків і
відродження бюрократично-конфуціанської державності. Під її тиском Лі Юань
видав у 626 р. указ про обмеження буддизму та даосизму, секуляризацію храмового
майна й повернення монахів до податного стану. Але сумний досвід суйської
імперії яскраво засвідчував безвихідь такого шляху, і другий син імператора Лі
Шимінь запропонував курс на світову синкретичну імперію, гаслом якої мало стати
не завоювання Степу, а синтез Китаю зі Степом. Хай кочовики пасуть отари і
служать у кінноті, китайці - обробляють землю і служать у піхоті, горці -
роблять і те й інше, хай усі моляться своїм богам, аби виконували закони,
платили податки та не бунтували, визнаючи владу “Сина Неба”. Опорою цього курсу
стали табгачі - окитаєні нащадки степовиків, які сприйняли китайську мову, були
підданими імператора, але не забули кочової традиції: жили в юртах, пасли худобу,
пили молоко й кумис, їли з ножа, а воювали на конях. Для більшості китайців цей
шлях здавався одіозним, бо вимагав визнати, що “варвари” - нормальні люди, а
їхній спосіб життя не гірший від китайського, проте наслідки суйської
державності були такими жахливими (населення Китаю скоротилося на 2/3), що в
прихильників імперського варіанту з'явився шанс.

 Лі Шиміня боялися, й навіть спробували отруїти, але
він чудом вижив і власноручно застрелив старшого брата, після чого Лі Юань
призначив Лі Шиміня наслідником престолу, скасував закон про заборону буддизму
й даосизму, а 4_вересня 626 р. зрікся престолу. На трон зійшов Лі Шимінь
(Тай-цзун, 626 - 649).

 Посилення Китаю викликало занепокоєння тюркютів,
але Лі Шимінь був справді геніальним полководцем і політиком. Танська
дипломатія інспірувала в степах повстання поневолених тюркютами народів
(уйгурів, бугу, байирку, тонгра), а в 628 - 630 рр. Тай-цзун кинув на
супротивника шість армій. Східнотюркютський каганат, ослаблений війнами з
повстанцями, упав під копитами танської кінноти табгачів, а степовики-нетюркюти
визнали владу Китаю, і гордий Степ (навіть залишки тюркютів) за шовк, зерно і
печиво погодився служити Танам.

 Здійснюючи політику “довгого повода”, Лі Шимінь
став хазяїном Степу: Китай отримав кінноту й мир, кочовики - продукти
землеробства, а 1,2 млн “варварів” стали рівноправними підданими “Сина Неба”.
Імператор заборонив доноси (на яких добре зналися китайські грамотії-чиновники,
зате були безсилими кочовики), оточив себе, окрім китайських радників (Вей Чжена,
Фан Сюаньліна, Ван Гуя), відданими степовиками, серед яких виділялись похмурий
однорукий уйгур Кібі Хелі та тюркютський царевич Ашина Шені. Саме в цей час
було складено китайсько-тюркський словник, а в столичному Чан'ані (де постійно
проживали тисячі тюрків і табгачів) взагалі пішла мода на все тюркське: одяг,
музику, їжу, юрти (!). Китай знову відкрився світові: в 627 - 645 рр.
буддист-пілігрим Сюань-цзан (Сюань Чжуан) відвідав Середню Азію та Індію. Свої
враження він виклав у “Записках про країни Заходу” (“Си юй цзи”). В 671 -
695_рр. ще один буддійський монах І Цзін здійснив морську подорож до Індії (з
відвідуванням Суматри й Непалу). Через “Великий шовковий шлях” китайці
познайомилися з цукром.

 Китай вступив у пору процвітання та нестримної
територіальної експансії, але на нових ідейних засадах і руками переважно
“напівварварів”-табгачів і “варварів”-степовиків, матеріальний добробут яких
теж збільшився. В імперії прийняли новий кодекс законів (“Тан люй шу”),
гуманніший від суйського, але то для китайців, а кочовикам залишили всі їхні
традиції в обмін на право вмирати за імперію.

 У 635 р. Танам підкорився Тогон, потім імперія
силами кібі та тюркютів під керівництвом китайських генералів захопила Гаочан -
один із вузлових центрів “Великого шовкового шляху”. Щоправда, в 641 р. проти
Тай-цзуна збунтувалися тюркомовні сеяньто (200 тис.), та імперія розчавила їх.
Невдалим для Танів виявився похід на Когурьо (645 р.), але для
північнокорейського царства це була “піррова перемога”, яка підірвала могутність
держави Когурьо. А далі 100-тисячне танське військо захопило 70 міст
Центральної та Середньої Азії, включаючи Бухару.

 Тан стала “світовою імперією”. Вона контролювала
половину “Великого шовкового шляху”, а державна надільна система, плановість
господарства забезпечили економічне піднесення. Високий рівень сільського
господарства давав можливість вирощувати до 900 кг зерна на людину на
рік (!). Степ давав вдосталь молока, м'яса та шкір, виробники чаю, солі й
металів завалили країну продукцією, а в галузі ремесел технологічним відкриттям
світового масштабу стала поява фарфору. Такою залишив нащадкам імперію Лі
Шимінь, коли 10 липня 649 р. переселився в кращий світ. Його гробниця поблизу
Чан'аня, прикрашена неперевершеними пластичними горельєфами, стала шедевром
танської архітектури. На престол сів його син Лі Чжи (Гао-цзун). Він не мав
талантів свого батька, але імпульс, отриманий танською державою за часів
Тай-цзуна, був таким сильним, що протягом багатьох років імперія ще по інерції
ішла від перемоги до перемоги.

 Непереможне танське військо, що складалося з
китайської піхоти й кінноти табгачів, східних тюркютів та уйгурів, на чолі з
генералом Су Дінфаном завоювало в 655 - 657 рр. Західнотюркський каганат, а
потім Танам підкорилися Куча, Кашгар, Хотан, Самарканд, Фергана, Шахрізябз,
танці вийшли на береги Каспію. Ситуація ж у Кореї ускладнилася. Лобові походи
на Когурьо (649, 650, 651 рр.) знову не принесли успіху. Щоб виправити
становище, туди перевели із Заходу славетного Су Дінфана.

 Операція, яку провів цей полководець, не мала
аналогів у попередній китайській історії: в 660 р. він переправив на кораблях
через Жовте море 135-тисячне військо, десантувавши його напроти Пекче, а коли
на допомогу Танам прийшла 50-тисячна сілланська армія Кім Юсіна, Пекче перестало
існувати.

 В події спробувала втрутитися Японія, але японський
флот з 32-тисячним десантом виявився неспроможним воювати з могутнім Китаєм.
Танці завдали в 662 р. цілковитої поразки “зухвалим східним варварам” на р.
Пеккан, потопивши майже 400 японських кораблів. У 668 р. об'єднана
тансько-сілланська армія під командуванням Лі Шицзі та Кім Юсіна завоювала
ослаблене внутрішніми усобицями Когурьо. Єдиною державою, яка не лише витримала
танський тиск, а й сама перейшла до територіальної експансії в регіоні, був
Тибет. Що ж до Корейського півострова, то китайці насадили на колишніх землях
Когурьо й Пекче свою адміністрацію.

 Це не влаштовувало Сіллу, що мріяла об'єднати всю
Корею під своїм скіпетром. Скориставшися тим, що кращі танські армії та
генерали зосередилися на тибетському фронті, Сілла у війні 670 - 675 рр.
витіснила танців з Кореї, захопивши весь півострів. Корея, об'єднана
сілланцями, стала незалежною державою (що визнали Тани 735 р., узаконивши
кордон по р. Тедонган).

 У цілому танські загарбницькі війни були успішними,
державно-політичний та економічний механізм імперії, керований “Сином Неба”,
якому допомагали два канцлери, вісім міністрів і майже 1 млн чиновників (серед
них 3,5 тис. вчених-математиків), працював як добре налагоджений механізм, але
небезпечний для династії ворог з'явився в особі красуні У Цзетянь (У Чжао). 

 Ця жінка встигла побувати наложницею Лі Шиміня,
коханкою, а потім наложницею його сина Лі Чжі, а в 654 р. Гао-цзун, зачарований
її красою, проголосив У Цзетянь імператрицею. Вона відразу ж розпорядилася
знищити весь імператорський гарем (щоб позбавитися конкуренток). Нещасних
красунь четвертували або втопили у вині.

 У Цзетянь (У-Хоу) стала страхітливим лідером
відродженої “націоналістичної партії” при дворі, ворогом ідеалів синкретичної
танської імперії. Через її інтриги більшість славетних генералів і політиків
(творців “світової імперії” Тан) закінчили життя на дибі або в засланні, а
після смерті чоловіка (683 р.) У-Хоу стала правити єдиновладно, тримаючи в
кулаці своїх синів-імператорів. Реальним співправителем імператриці став її
фаворит Чжан Ічжи, визнаний надалі символом чоловічої краси в Китаї.

 Імперія Тан похитнулася. Всі некитайці знову стали
“варварами”, чужинцями, їхню кров, пролиту за імперію, забули, а славетних полководців
вигнали або знищили. Тюркам це категорично не сподобалось, і вони 679 р.
повстали, відродивши каганат. Степ знову перетворився на ворожу Китаю силу.
Ідейний догматизм конфуціанців обернув нерідних, але чесних союзників, на
запеклих супротивників. У Цзетянь цього здалося замало. 690 р. вона скасувала
династію Тан, присвоїла собі титул “Син Неба” (начепивши для впевненості
накладну бороду) і назвала свою династію Чжоу (690 - 705).

 Новину про загибель “напівварварської” табгачської
династії Тан більшість “національно” свідомих китайців прийняла з радістю.
Знову основою ідеології стало конфуціанство, але монахи-буддисти, вчасно
зорієнтувавшись, написали трактат, де йшлося, що У Цзетянь - дочка Будди, й
вирубали статую Будди з її обличчям. За це потішена імператриця наказала
збудувати буддійські храми у кожному місті країни.

 Лише після смерті престарілої кривавої диктаторши
(705_р.) її син Лі Сянь (Чжун-цзун) відновив династію, повернувши їй стару
назву Тан, але це була вже тінь могутньої попередниці. Щоправда, продовжувалося
економічне й культурне піднесення.

 Перша половина VIII ст. була “золотим віком”
танської культури, господарства й науки. “Хлібороби успішно працювали, гори по
всьому Китаю зорали, сохи й плуги були в достатку. Продовольства запасли на
кілька років. Неможливо було визначити кількість зерна, що зберігалося у
величезних коморах”15. Поряд із “класичними” культурами створювалися плантації
чайних кущів, цукрової тростини, бавовнику, дубового шовкопряда, кавунів,
винограду. Вчетверо зросло населення країни (досягнувши 53 млн).

 Про рівень міжнародних контактів імперії танці
хвалькувато писали: “Сілла хвалу нам посилає на витканій парчі; з Індії ми
отримуємо птахів, що володіють людською мовою; з Ірану - змій, що ловлять
пацюків; а Візантія посилає нам у дарунок собак, яких запрягають замість коней;
..._перлини, що сяють уночі, нам посилає Ліньї (В'єтнам), уславлених коней
дарують нам курикани; добірні страви отримуємо з Непалу”16. Через “Великий
шовковий шлях” Китай отримував фарбу для брів, килими й самоцвіти з Сирії,
корали Червоного моря, індійські та єгипетські тканини, перські прикраси,
наркотики з Малої Азії. М'ясо, шкіри та хутра надходили із Великого Степу, а
морем ішли японські мечі, унікальні представники тваринного світу Індокитаю,
література з Індії. Що ж до експорту, то основним китайським товаром залишався
шовк, який окрім краси має також гігієнічні якості. Шовку бояться комахи, які в
умовах загальної антисанітарії досить-таки дошкуляли людям тогочасного світу.
Звичайно, шовк коштував шалені гроші, але він мав великий попит і залишався
основою китайського експорту навіть після того, як у VI ст. таємницю його
виготовлення завдяки “промисловому шпіонажу” розкрила Візантія.

_ В одному Чан'ані діяли 200 торговельних рядів.
Серед портових міст виділявся Гуанчжоу, в якому мешкало 120 - 200 тис.
іноземних купців. Танські кораблі (з екіпажами до 700 моряків) ходили в Індію,
Персію, Арабський халіфат, Корею, Японію, Південно-Східну Азію, потіснивши на
океанічних маршрутах індійців, індонезійців, персів та арабів.

 Фундаментальною базою науки стали колосальні
бібліотеки (лише Центральне імператорське книгосховище налічувало 90 тис.
сувоїв). Сотнями створювались історичні твори, серед яких виділяються “Суй шу”
(історія династії Суй) Кун Сида та твір Лю Чжицзі “Проникнення в історію”, в
якому автор вперше дав вичерпний історіографічний аналіз праць своїх
попередників. Поряд із рукописними книгами з'явилися ксилографічні видання, в
Чан'ані почала виходити перша в світі газета.

 Візиткою танської архітектури став столичний
Чан'ань_ - прямокутний, майже квадратний у плані, геометрично бездоганно
поділений вулицями на симетричні квартали й оточений кріпосним муром із
червоної цегли.

 Танський живопис прославили батько і син Лі -
Сисюнь (651 - 716) та Чжаодао (670 - 730) - засновники нового графічного стилю,
коли зображення отримували розмивами туші; майстер монохромного пейзажу,
художник і поет Ван Вей (699 - 759), творці неперевершених шедеврів портретного
і жанрового живопису Чжан Сюань (713 - 742) та Хань Хуан (723 - 787), автор
монохромних сувоїв на буддійські мотиви У Даоцзи (700 - 760) і перший в Китаї
художник-анімаліст Хань Гань (720 - 760). 

 Найяскравіші постаті танської культури пов'язані з
поезією. Як наголошувалося в Китаї пізніше: “Проза має бути такою, як за Цинь і
Хань, поезія - як у період розквіту Тан”17 . Серед поетів першої половини VIII
ст. височать фігури співця природи й дружби Мен Хаожаня (689 - 740); лірика Ван
Вея, котрий шукав гармонію в природі; Лі Бо (701 - 762) - гордовитого гуляки,
який заради вина й волі жив бурлакою, зате був вільним у своїй творчості; Ду Фу
(712 - 770) - творця громадянської лірики, першого “критичного реаліста” серед
класиків китайської поезії.

 Поряд з літературою бурхливо розвивалася танська
музика. В країні функціонували п'ять музичних навчальних закладів, у придворних
оркестрах налічувалося до 1500 виконавців, а інструментарій китайської
класичної музики налічував понад 100 різновидів (більше, ніж у сучасних
симфонічних оркестрах). Серед відомих танських музикантів зірками першої
величини стали Сюй Хецзи, Хе Маньцзи, Лі Гуйнянь, Дуань Шаньбень.

 Імперія здавалась непохитною, “доу рису на ринку
можна було купити всього за 30 монет”18, а про “Сина Неба” Лі Лункі
(Сюань-цзун, 712 - 756) писали, що він мав “високу і гордовиту поставу... У
ньому все було прекрасним_ - неабиякий літературний талант, військові
здібності”19. Дбав імператор і про злуку південних та північних районів у єдину
нерозривну спільноту, для чого наказав вирощувати в долині Хуанхе типово
південну культуру - апельсин. Та державу роз'їдала іржа внутрішніх руйнівних
процесів.

 Розпочався, передовсім, розклад державної системи
землекористування й тісно пов'язаних з нею планової економіки, централізованої
бюрократичної державності, _а згодом - утрата авторитету династії.

 Китай завжди відчував дефіцит родючих земель, а
“науково обгрунтована” система, коли кожній селянській родині чиновники давали
вказівки про час посівів, запланований урожай, відповідну кількість податків,
навіть місця садіння певних культур та їхній сівообмін, у комплексі з рентою
(здебільшого тканинами) з жінок і відробітковою та військовою повинностями для
чоловіків, не сприяла інтенсивному освоєнню нових земель. Охочих каторжно
працювати на державній (а не на своїй) землі було небагато, а збільшення
населення звело нанівець легітимні нормативи земельних сімейних ділянок.
Жорстко централізоване планове господарство опинилося в глибокій кризі. В
пошуках виходу з цього скрутного становища уряд оголосив, що піднята цілина вважатиметься
приватною власністю того, хто її обробив. Це зламало монополію держави на
земельну власність.

_ Іншим чинником розвалу тотальної державної
землевласності стали протизаконні дії місцевих чиновників: за хабар чи для
самих себе бюрократи видавали оброблені ділянки за покинуті й занедбані, потім
“засвідчували” на папері фіктивне освоєння цих земель і, нарешті, оформляли
приватизацію. “Прихватизовані” маєтки називали по-різному: бешу (“заміський
будинок”), бее (“миза”), шаньчжуан (“будинок у горах”), але суть скрізь була
одна: “Це були часи найвищого розквіту Танської імперії. Та хоч надільна
система й існувала, але з періоду Кайюань-Тяньбао (713 - 755) закони послабли і
збільшилося зло скупчення земель”20. До середини VIII ст. кількість земель, з
яких держава перестала отримувати доходи, сягнула половини земельного фонду
Китаю, але сума податків з кожної провінції залишилася жорстко фіксованою, і,
якщо кількість державних земель зменшувалася (на користь приватних), влада
компенсувала нестачу, збільшуючи побори з тих, хто залишився в межах планової
економіки. Подвійний податковий тягар спонукав селян до масових утеч від
державної юрисдикції та переходу під покровительство “сильних домів” - і це
остаточно зруйнувало планове господарство.

 Іншою фундаментальною причиною розвалу імперії
стали етнічні конфлікти. Табгачська “напівварварська” династія Тан залишилася
чужою для більшості китайців. Доки імперія йшла від перемоги до перемоги, а
високий життєвий рівень гасив ентузіазм невдоволених, влада відчувала себе
спокійно. Розвал економіки викликав ремствування, і династія пішла на поступки
конфуціанським ортодоксам, що стало смертним вироком для строкатої танської
імперії.

 У 714 р. вийшов указ про заборону буддизму. В 739
р. Конфуцію посмертно дарували титул принца і збільшили пишність поминальної
церемонії на його честь. Тоді ж для отримання службового чину ввели обов'язкові
екзамени. Претенденти мали здавати літературно-філософську класику,
конфуціанський канон та ієрогліфіку. Це стало нездоланною перепоною до владних
посад для некитайців. У 754_р. відкрили чиновничу Академію (Ханьлінь), а
головою уряду став ярий конфуціанець Лі Лінфу.

 В 742 р. Тани силою зброї та дипломатії знищили
Другий Тюркський каганат, але імперія втратила контроль над Степом: там утворився
могутній Уйгурський каганат (747 - 847), ворожий Китаю. Кидані розбили Танів у
Маньчжурії, давно забули про китайське панування в Кореї, а Тибет методично
витискав танців з Центральної Азії.

 І тут Танам пригадали все: і “варварське”
походження, і схильність до буддизму, і моду на тюркський одяг, і танки голих
індійських та согдійських танцюристок на офіційних імператорських прийомах, що
шокувало правовірних конфуціанців. До того ж, саме в цей час на заході
активізувались араби-мусульмани, які творили тоді свою “світову імперію” -
халіфат. У 751 р. величезна танська різноплемінна армія на чолі з
велетнем-корейцем Гао Сяньчжи спробувала відвоювати Центральну Азію, але була
розбита на р. Талас арабським військом Зіяд ібн Саліха.

 Грандіозна різанина тривала п'ять днів. Утрати обох
сторін сягали десятків тисяч убитими та пораненими. Долю битви вирішили
алтайські тюрки-карлуки, які на п'ятий день перейшли на бік арабів і завдали
удару по танцях з тилу.

 Вирішального удару по імперії у старому її вигляді
завдав цзедуши (“намісник прикордонного військово-адміністративного округу”)
Ань Лушань - син тюрка та согдійської княжни-шаманки. Він відзначався світлим
розумом, спритністю в промовах, музичним хистом і знанням наук, “умів догодити
імператору (Сюань-цзуну), і той його любив”21, тому призначив цзедуши трьох (!)
намісництв. Під рукою Ань Лушаня опинилося 150 - 200-тисячне військо, основу
якого становили “варвари”-найманці (насамперед войовничі монголомовні кидані).

 Безпосередньою причиною антитанського заколоту
стали негаразди в політичній верхівці імперії. Сюань-цзун був велелюбною
людиною, але всіх у його гаремі затьмарила красуня Ян Юйхуань. Зачарований її
красою, підстаркуватий “Син Неба” зробив Ян “дорогоцінною наложницею” (гуйфей).
Всі вищі чиновничі посади при дворі посіли родичі Ян-гуйфей, а її старший кузен
Ян Сянь (Ян Гочжун) став 752 р. Першим міністром імперії.

 Правління кліки Ян завело в безвихідь державний
механізм імперії. Марнотратство сановників і політичні інтриги євнухів не мали
меж. Яни контролювали всі державні фінанси та вершили цензуру, а чесні
чиновники, щоб прогодуватись, змушені були власноручно обробляти землю (в Китаї
VIII ст. таке суміщення шокувало). Хабарництво роз'їло державний апарат,
“звання й титули продаються, і стати великим чиновником можна, лише якщо у вас
є гроші”22 . Особливо невдоволеним таким розвитком подій був генералітет
імперії, переважно некитайський за походженням. Тому, коли Ань Лушань у 755 р.
повстав, жодна із шести танських армій, розміщених навколо столиці, не
виступила на придушення заколоту, а розніжених гвардійців головорізи Ань Лушаня
розбили вщент. У 756 р. заколотники захопили Чан'ань, вирізавши мало не всіх
його мешканців. Сюань-цзун з фавориткою втекли до Південно-Західного Китаю
(область Шу), де ненависну всім Ян-гуйфей задушили, Ян Гочжуна стратили, весь
рід Янів вирізали, а Сюань-цзуна примусили зректися престолу. “Сином Неба” став
Лі Хен (Су-цзун, 756 - 761), а військовим міністром - командувач танських
військ на тибетському фронті, досвідчений генерал Го Цзиї.

 Тани провели в Китаї тотальну мобілізацію,
навербувавши на півдні десятки тисяч напівдиких манів, грішми й дозволом
безкарного пограбунку привернули на свій бік тюркомовних шато та могутніх
уйгурів, тибетців, хотанців і навіть “даши в чорних сорочках” (арабів). Серед
заколотників, навпаки, почались чвари.

 Ань Лушань раптово осліп (гіпертонічний криз) і з
горя, “ставши нервовим”, знищив кількох своїх соратників, за що в 757 р. його
зарізали наближені. Заколотників очолив Ши Симін, якого в 761 р. убив власний
син.

 Все це дало можливість Танам у 763 р. придушити
смуту, але вони залишилися без війська, а їхня економічна опора (державна
надільна система) перестала існувати. Якщо до заколоту під податковим контролем
уряду перебувало ще 9 млн дворів, то після смути їх залишилось лише 2_млн.
Податки зросли на 90 %. Необхідні були радикальні реформи, які здійснив у 780
р. новий Перший міністр Ян Янь.

 Визнано крах надільної системи, замість тріади
повинностей власті ввели єдиний державний податок (ренту) для всіх
землевласників, яких за якістю та кількістю їхніх земель поділили на дев'ять
розрядів. Але на практиці, до поборів чиновника-приватизатора додалися державні
податки, й трудівникові залишалося менше 50 % врожаю, що в умовах тогочасного
Китаю прирікало його на голод. Лише виняткова працьовитість і терплячість
китайців дозволила їм ще деякий час зберігати виробництво та розвивати
культуру.

 Китайську поезію того часу збагатили своїми творами
філософ-пейзажист і правдолюб Бо Цзюї (772 - 846), а також знавець, шанувальник
та відроджувач канонів давнини (не лише в поезії, а й у філософії) Хань Юй (768
- 824).

 Проте відчуття дискомфорту у підданих наростало. У
багатьох викликав обурення черговий антибуддійський указ 845 р., а на початку
70-х років IX ст. в Китаї почалася страшенна посуха, яка призвела до
економічного краху. “З полів нема що збирати, всюди голод і запустіння, люди
втратили опору... Окружна та повітова влада наказують негайно сплатити податки
і як тільки що - карають... Люди вирубують дерева, кидають хати, продають жінок
і дітей”23. У 874 р. розрізнені селянські бунти переросли у велику селянську
війну.

 Повстання розпочалось на Північному Сході країни, а
очолили його колишні контрабандисти-солеторговці Ван Сяньчжи та Хуан Чао.
Соціальна програма повсталих була простою і водночас жахливою: не ставлячи під
сумнів імператорську систему правління, селяни, при підтримці частини
кримінальних елементів, знищували чиновників, а заодно й міста, як осередки
“несправедливої” місцевої влади, куди безпосередньо надходили їхні податки й
повинності.

 Кілька років Ван Сяньчжи та Хуан Чао конфліктували
між собою за право очолити повстання, але 878 р. Ван Сяньчжи був оточений
танцями й загинув. Єдиним лідером селян залишився Хуан Чао.

 Надзвичайно честолюбивий, Хуан Чао за молодих літ
мріяв про кар'єру чиновника, але провалився на іспитах. Пізніше він став
впливовою фігурою кримінального світу, а під час селянської війни одним із її
вождів. Він був високою, фізично сильною людиною, знався в ієрогліфіці та військовій
справі, вирізнявся красномовством і винятковою жорстокістю.

 Розоривши весь схід імперії, повстанці 879 р.
захопили на півдні Гуанчжоу - найбільший океанічний порт тогочасного Китаю, -
де вирізали 120 тис. іноземних купців, надовго перервавши морську торгівлю
країни з державами Південної та Південно-Східної Азії і Близького Сходу.
Кількість “бунтівників” сягнула 500 тис., і хоча в армії Хуан Чао спалахнула
епідемія малярії, 880 р. вона захопила Лоян, а наступного року Чан'ань. Солдати
Хуан Чао вчинили жорстоку розправу над мешканцями столиці. “Людей вбивали на
місці, не жаліючи ані старого, ані малого, - кров текла рікою”24. “Населення
тікало в гори. Багато загинуло від снігопаду, і закляклі трупи заполонили
околиці”25. Імператора Лі Сюаня (Сі-цзун, 874 - 888) вивезли із зруйнованої
столиці, на попелищі якої Хуан Чао проголосив себе “Сином Неба”, засновником
нової династії - Великої Ци (Да Ци).

 Це суперечило початковим гаслам війни, і частина
повстанців, яка мріяла про знищення бюрократів і міст, а не династії, покинула
Хуан Чао, а ті, що залишились (менш 30 % війська), остаточно перетворилися на
банду мародерів і насильників. Сили Танів, які знову запросили на допомогу
тюрків шато, й навіть частина колишніх повстанців на чолі з Чжу Венєм (він
перейшов на бік урядових військ, за що отримав від імператора титул
“Цюань-чжун” - “Двічі вірний”) тіснили Хуан Чао й 883 р. змусили його покинути
Чан'ань. У 884 р. повстання було остаточно придушено. Сам Хуан Чао, як
повідомляли автори офіційних хронік, загинув, за іншою версією він сховався у
буддійському монастирі, де закінчив життя монахом. 

 Наслідки селянської війни 874 - 884 рр. були
жахливими. Економіка розвалилася остаточно, безліч міст і культурних пам'яток
були зруйновані, мільйони людей загинули під час бойових дій, від голоду та
епідемій, в державі не стало законів, і вона розпалася: на місцях владу
захопили місцеві цзедуши, а при дворі знову хазяйнували євнухи. Імперію добив
“двічі вірний” Чжу Вень, який у 907 р. зайняв Чан'ань, вирізав євнухів, скинув
останнього танського імператора й оголосив себе “Сином Неба” (династія Пізня
Лян, 907 - 923).

 Наступні півстоліття класична китайська
історіографія назвала “епохою п'яти династій та десяти царств”. Чжу Веня
зарізав власний син, потім у долині Хуанхе змінювали одна одну п'ять династій
(у тому числі й народу шато), на півдні гризлися між собою клаптикові держави й
продовжували бунтувати селяни. Саме в цей час на північ від Китаю на початку X
ст. утворилася могутня імперія монголомовних киданів (держава Ляо), які
захопили частину китайських земель і перетворили північнокитайських царків на
своїх данників. Економічні й політичні інтереси, відчуття етнокультурної
єдності вимагали від китайців возз'єднання країни, але шлях до нього виявився
непростим.

 
Форум » Навчання » Історія Азії та Африки в середні віки » Суспільно-політичний розвиток Китаю за династії Тан.
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz