| DANTE | Дата: П`ятниця, 31.05.2013, 12:36 | Повідомлення # 1 |
|
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Статус: Offline
| . . Наприкінці ІІ ст. н.е. наймогутнішою державою Західної Азії було Парфянськецарство, утворене войовничими іраномовними кочовиками парнами (дахами) -
шанувальниками дракона, вихідцями з південної Туркменії. На чолі Парфії стояла
єдина династія Аршакідів, але в політичному відношенні імперія являла собою
федерацію напівнезалежних “царств”, залежність яких забезпечувала тільки
військова могутність парфян.Основну ударну силу царської армії складала краща на той час у світіпарфянська кіннота, насамперед, важкоозброєна, закована в обладунки кавалерія,
коли лати покривали і воїна, і коня. Структурно військо складалося з кланових
родових загонів, очолюваних могутніми родами парфянської військової знаті
(Карени, Сурени, Міхрани та ін.). Що ж до системи адміністративного устрою, то
кожне з 18 “царств”, підвладних “царю царів” з династії Аршакідів, мало власний
управлінський апарат. Від васалів парфяни вимагали лише сплати данини та
допоміжних військових контингентів на випадок війни. Парфянська державність мала яскраво виражений воєнно-політичний і родоплеміннийхарактер, але в культурно-цивілізаційному відношенні імперія Аршакідів
залишалася останнім реліктом елліністичного світу, що було наслідком
попереднього панування Селевкидів у регіоні. Грецька мова залишалася однією з
трьох офіційних мов парфянського діловодства, великі полісні привілеї мала
більшість міст Парфії, а в мистецтві панували естетичні традиції високого
еллінізму. В країні продовжували шанувати античних богів, процвітало
рабовласництво. Відсутність державної централізації розмивала імперську єдність, і напочатку ІІІ ст. в регіоні знову посилилися перси, політичним центром яких
залишалася область Парс (Персида) - одне із залежних “царств” Парфії. Їхньою
ідеологічною зброєю стало гасло відродження повнокровної зороастрійської
імперії персів ахеменідських масштабів, а в реальній політиці - ліквідація
залишків “західницьких” елліністичних традицій в регіоні та відновлення в
Західній Азії деспотичної державно-політичної структури східного типу. Очолив
персів Арташир, “син Папака із сімені Сасана”. Рідним батьком Арташира був Сасан - перський жрець-аристократ, який вважавсебе нащадком Ахеменідів. Ще в юнацтві його батько Бахман вигнав неслухняного
сина з дому за неповагу до старших. Гордий Сасан утік у гори Курдистану, де з
різних бродяг та волоцюг зібрав банду і жив грабіжництвом та жебрацтвом, але
така доля його не приваблювала, і він змушений був повернутися до Парсу. Бахман
на той час уже помер, і Сасан кілька років наймитував пастухом у “правителя
Парсу” Папака, якого призначив своїм марзбаном (“намісником”) у Персиді
парфянський “цар царів” Ардабан V. Дізнавшись, що його пастух - нащадок Даріїв,
- Папак видав за Сасана свою дочку, а коли від цього шлюбу народився Арташир -
усиновив останнього, зробивши його своїм спадкоємцем. За іншою версією рідним батьком Арташира був Папак, а Сасан - жрецьзороастрійського храму богині Анахіти - його дідом. У 208 р. держава парфян розкололася. За престол у Селевкії (столиця Парфії)змагалися два брати: Валарш V і Ардабан V. У події одразу втрутився римський
імператор Каракалла, що вкрай загострило внутрішню політичну кризу. Занепад парфянської могутності активізував сепаратистські тенденції середімперських васалів, для боротьби з якими “царі царів” увели систему заложників.
Як заложник потрапив до двору грізного Ардабана й Арташир. Проте миритися з
іноземним пануванням перси уже не хотіли, тому повстали. Арташир утік з
почесного полону й очолив після смерті Папака боротьбу свого народу за
відродження власної державності. У 223 р., підтримані месопотамськими союзниками, перси захопили парфянськустолицю Селевкію, а невдовзі Арташир “повністю розбив військо Ардабана, захопив
його майно, худобу, ставку та військове спорядження, а сам обрав резиденцією
Стахр... Він убив Ардабана, все майно Ардабана потрапило до його рук. Він
одружився на дочці Ардабана”1. Із шкіри останнього Аршакіда зробили барабан, а
в 227 р. Арташир проголосив себе “шаханшахом” (“царем царів”) держави Еран-шахр
(офіційна назва Сасанідської імперії). Останньою політичною акцією першого Сасаніда
став похід у римську Сирію, але війна з могутніми римськими легіонами
затягнулася, і в 243 р. Арташир помер, залишивши своєму сину Шапуру наспіх
збиту державу, війну з Римом і досить туманні перспективи на майбутнє. Проте
перший крок було зроблено. Утворилася імперія на чолі з перською династією
колишніх зороастрійських жерців Сасанідів (227 - 651). 53. Каганат жужанів у великомуСтепу.(350 - 555).Генезис жужанів дещо нагадує походження кулів. У смутні часи посухи йрозвалу імперії сяньбі в степах блукало багато вибитих із життя людей, які
постійно ворогували за вкрай обмежені природні ресурси (воду, пасовиська,
переліски тощо), проте в ІV ст. природа стала милостивішою до степняків, а
спільна праця й спільні вороги (могутні табгачі) з'єднали їх. Туди ж тікали
невільники від панів, дезертири із армій, голодні селяни від податків тощо.
Всіх їх змушувала єднатися злиденність життя та незахищеність від воєнних
нападів. Засновником жужаньської спільноти був Югюлюй - колишній раб, що служив усяньбійській кінноті, де був засуджений на смерть за якусь провину. Рятуючи
своє життя, Югюлюй втік у 350-х роках через пустелю Гобі до Хангайських гір,
де, зібравши близько сотні таких же знедолених, створив первинну орду. Завершив
фундацію степового політичного організму нового гатунку наступник Югюлюя
Гюйлюхой, під проводом якого жужані дали відсіч своїм агресивним сусідам
табгачам і за 30 - 40 років кривавих зіткнень поставили під свій контроль увесь
степ від Алтаю до Кореї. Жужані не вели господарства і жили поборами з сусідів, перетворившись,таким чином, на своєрідну публічну владу - соціальний прошарок, функцією якого
стало професійне виконання владницьких державно-політичних повноважень у
відриві від безпосереднього виробництва. Від етапу родоплемінних вождівств Степ
зробив крок в епоху кочових держав, владні інститути яких дістали узагальнюючу
назву орда. Що ж до степових виробників, які не бажали ризикувати життям у
війнах за владу, жили по-стародавньому родами й племенами та заради спокою
платили жужаням ренту-податок у формі данини, то їх називали телесцями. Так
вони й уживалися: телесці жужанів годували, а жужані за них воювали,
улагоджували міжродові суперечки, підтримували в степах порядок, боронили
кордони - отже, виконували за рахунок податків усі державно необхідні функції.
Очолював жужанів каган (“великий хан”), якого обирали на все життя, мовою
залишилася протомонгольська сяньбійська. Орда поділялася на
військово-територіальні округи (по 1000 жужаньських вояків у кожному), а її
мілітаризовані закони передбачали нагороду за хоробрість і смерть за боягузтво
в бою. Писемності жужані не мали, а рахували зарубками на дереві або кульками з
овечого кізяка. Політична консолідація Степу непокоїла табгачсько-китайську імперію Вей(398 - 534), і в 391 р. табгачі, розбивши жужанів, пригнали полонених “дикунів”
до Північного Китаю для посилення власної кінноти. Та жужані не для того тікали
раніше на волю, щоб знову служити чужому ханові. У 394 р. вони повстали, а
їхнім союзником стало князівство Хесі - хуннська держава Західного Китаю,
реліктовий залишок постцзіньської епохи варварських навал на “Піднебесну”.
Повстанців очолив незвичайний для диких жужанів отаман Шелунь - високоосвічена
людина, математик і астроном. Вирізавши колабораціоністів, жужані повернулися в
степ, поновили владу над телесцями й відновили каганат від Кореї до озера
Лобнор. Кульмінацією жужаньської могутності став 420 р. Здійснивши стрімкий набігна околиці табгачської столиці Лояну, військо кагана Датаня дощенту
розграбувало їх. Подальші жужано-табгачські війни йшли з перемінним успіхом. А
от жужаньським союзникам - хуннам Хесі - не пощастило: у 439 р. їхнє князівство
було знищене вейцями. Останнього хесійського князя Муганя полонили й стратили,
і тільки 500 хуннських шатрів на чолі з родом Ашина (“Вовк”) утекли до своїх
союзників жужанів. Осівши на схилах Алтаю (багатих металевими рудами), вони
освоїли виплавку заліза, з якого виготовляли зброю. Зрештою, змішавшися з
місцевими родами телесців, вони започаткували етнос тюркютів (“давніх тюрків”). Змішання вимираючих хуннів з місцевими родами породило тюркютів (тюрк -“сильний, міцний”), які були “чистими” монголоїдами, розмовляли давньотюркською
мовою (що відрізнялася від хуннської як, скажімо, мова українців від мови
давніх русичів) і спочатку ревно служили могутнім жужаням, видобуваючи руду та
виплавляючи для них залізо. Над степом жужані панували майже два століття, але
існування їхньої розбійницької хижацької орди трималося лише на воєнних
перемогах, а перемоги не бувають вічними. У 470 р. жужанів добряче побили табгачі. В 485 р. на жужаньський престолзійшов агресивний каган Доулунь (“людина жорстока, схильна до вбивств”2), який
мріяв відродити славу жужаньської зброї і нещадно рубав голови непокірним.
Проти тирана повстала частина телесців. У 492 р. Доулуня вбили, а 100 тис.
телеських шатрів утекли на захід і створили в долині Іртиша власну державу
Гаогюй, або ханство телеутів (так їх назвали, щоб відрізняти від телесців, що
залишилися під жужанями). Додала жужаням проблем і масована буддійська
пропаганда согдійських та індійських місіонерів, яка спричинила ідейний розкол
у каганаті. Жужані несамовито відстоювали свою владу, бо вона була їхнім єдиним
джерелом існування. Використавши розкол в імперії Вей, у 540 р. жужані
титанічними зусиллями розгромили ханство бунтівливих телеутів, але це був
останній успіх їхньої зброї. Як самостійна сила на політичну арену вийшли
тюркюти.
|
| |
| |
Головна 
